«Успіх України – це шанс на демократичне майбутнє Росії» – нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук

21 квітня голова організації «Центр громадянських свобод», який у 2022 році отримав Нобелівську премію миру, Олександра Матвійчук виступила у Празі та поговорила з чехами про цінності України, міжнародний трибунал для воєнних злочинців, а також про те, як українцям вдається зберігати людяність щодо ворога.

Радіо Свобода записало основні тези з дискусії.

Про цінності Матвійчук

– Це війна не просто між країнами – це війна між двома системами: авторитаризмом і демократією.

Російські війська вторглися в Україну вперше не в лютому 2022 року, а в лютому 2014 року (у 2015 році Верховна Рада ухвалила заяву «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», яка датою початку збройної агресії Росії проти України визначає 20 лютого 2014 року – ред.). Це був час, коли Україна отримала шанс на демократичну трансформацію.

Однак у 2022 році були сумніви, що Україна вистоїть, адже Росія – потужний противник. І раптом виявилося, що люди, які борються за свою свободу, сильніші за «другу армію світу».

З ідеєю свободи тісно пов'язана наступна цінність – відповідальність. Коли почалося повномасштабне вторгнення, звичайні українці почали виконувати функції міжнародних організацій: доставляти гуманітарну допомогу, вивозити людей з-під вогню та витягати їх з-під завалів. Допомагали вижити, підтримувати один одного.

Рятувальники та волонтери шукають людей під завалами після обстрілу Слов'янська

Про людяність українців

– Я документую воєнні злочини – це свідчення людей, які пережили досвід, який не мали би переживати. Я займалася травмою людей, які вийшли з полону. Це історії людей, яких катували, яким виривали нігті чи катували струмом. За якийсь час я почала запитувати себе, що має відчувати і думати людина, яка це робить. І я розуміла, що з людиною таке можна зробити, коли ти перестанеш бачити перед собою людину.

Це загроза для всіх, бо у війні завжди є проблема, коли можеш стати дзеркалом сторони, з якою борешся. І тому важливо постійно нагадувати, для чого ти борешся, за що ти борешся, які цінності ти відстоюєш.

Про залученість у війну

– У моїй пам’яті тримається свідчення жінки, яка втратила всю свою родину після атаки російських ракет, які влучили в її будинок. Вона розповідала, як чула, що загинув її чоловік, чула, як загинула її донька. Як плакав її син і затих.

Коли розказую цю історію, незалежно від аудиторії, всі розуміють, про що я говорю. Тому що є багато речей, які не мають національних кордонів. І цінність солідарності – це теж та цінність, яка немає кордонів.

Люди, які перебувають за кордоном, мають зробити просту річ – зайняти позицію, а не позу. Це не означає, що про Україну треба думати 24\7. Війна, в тому числі, і про те, як мої зусилля можуть зупинити її. Варто виділити на добру справу для України якийсь час протягом тижня, і цього буде достатньо.

Поліцейські затримують чоловіка під час протестів проти мобілізації, Москва, 2022 рік

Про росіян

– Я не ділю людей на хороших і поганих росіян. Я ділю на тих, хто взяв на себе відповідальність за те, що відбувається, і тих, хто залишилися осторонь.

Я отримала Нобелівську премію разом із російською організацією «Меморіал» (правозахисна організація, яка працює з темою політичних репресій СРСР у ХХ столітті – ред.). Ми з ними співпрацювали і до 2014 року. На жаль, вони не можуть вплинути на ситуацію, тому що працюють не лише проти авторитарного режиму, а й виступають проти пануючої думки суспільства, яка підтримує цей режим. І вони в цьому суспільстві маргінали.

Олександра Матвійчук, голова українського «Центру громадянських свобод», під час церемонії вручення її організації Нобелівської премії миру

Але завдяки ним російський народ ніколи не матиме можливості сказати, як колись сказав на суді Адольф Айхман (німецький офіцер, якого звинуватили у злочинах проти євреїв, на запитання, чому він брав участь у вбивствах євреїв, він заявив, що йому ніхто не сказав, що це було погано – ред.), що їм ніхто не сказав, де добро, а де зло.

Про майбутнє Росії

– Потрібно думати, що робити з РФ у майбутньому. Бо якщо ставитися до неї, як до чорної діри, то вона як діра почне знову засмоктувати. Я бачу проблему в тому, що міжнародні партнери бояться поразки Росії, вони навіть не почали розробляти довгострокову стратегію, що робити у випадку поразки РФ.

Вони обрали стратегію не дати Україні програти, але мали би вибрати стратегію допомогти Україні швидко виграти. А «не дати програти» і «швидко виграти» – це дві різні стратегії.

Про трибунал і відповідальність

– Одна з ключових характеристик людини – здатність розрізняти добро і зло. Закон етики дозволяє розуміти, що є добрим вчинком, а що поганим. І коли я дивлюсь на російське суспільство і що всередині нього відбувається, складається враження, що вони не можуть скласти цей тест.

Жінки тримають плакати із написом «Трибунал» над портретами президента Росії Володимира Путіна і Олександра Лукашенка

Таке я вже бачила на сторінках Ганни Арендт, яка писали про процес Нюнюерзкього трибуналу над нацистами. Айхмана у суді запитували, чому він брав участь у вбивствах. Нащо він відповів, що йому ніколи не казали, що це щось погане. Але це дивно говорити комусь, що вбивство – це погано. І для мене питання відповідальності росіян за вчинені злочини в Україні, це про здатність розрізняти, що є добре, що – погано.

Зараз ми бачимо проблему в тому, що країни дивляться на міжнародний трибунал щодо воєнних злочинів крізь призму Нюрнберзького трибуналу (міжнародний судовий процес проти представників Третього Рейху за воєнні злочини, вчинені під час Другої світової війни – ред.). Але той трибунал – це суд переможців. І судити нацистів після того, як режим пав, набагато легше, ніж коли триває війна, і ніхто не розуміє, що і як буде далі.

Якщо ми не покажемо, що право важливіше за агресію, якщо не покараємо воєнних злочинців, ми будемо жити у небезпечному світі. Уряди будуть інвестувати гроші не в освіту, медицину, науку чи культуру, а в зброю. І це буде світ, в якому всім без винятку буде небезпечно жити.

Тому наше історичне завдання – перезапустити систему міжнародної безпеки, в якій з 1 квітня головує Росія (йдеться про Раду безпеки ООН – ред.), яка сама чинить агресію.