У китайців – інша часова перспектива. У Східній Європі вони інвестують у майбутній політичний вплив – Стулік

Коли Європейський союз оголосив про санкції проти двох китайських чиновників за «серйозні порушення прав людини» проти уйгурських мусульман минулого понеділка, це були перші європейські санкції проти Китаю за останні понад 30 років. Цей крок, узгоджений із союзниками, включно зі США, Канадою та Великою Британію, які запровадили санкції проти тих самих та інших осіб, став частиною ширшої демонстрації єдності демократичних країн Заходу, які засудили за репресії проти уйгурських мусульман та інших етнічних меншин у провінції Сіньцзян.

У Вашингтоні говорять про суперництво з Китаєм вже багато років, але ЄС ніби не помічав дій Китаю та Росії, спрямованих проти нього. Що змінилося, що ми бачимо активнішу і узгоджену протидію – спільні санкції, запроваджені ЄС і США через порушення прав уйгурів? І чому через питання порушення прав уйгурів, адже є багато інших прикладів підривної діяльності – в економічній та геополітичній сферах? Про це говоримо зі старшим аналітиком центру «Європейські цінності», колишнім спікером представництва Європейського союзу в Києві Давідом Стуліком.

Старший аналітик центру «Європейські цінності» Давід Стулік

– Упродовж довгого часу в ЄС вважали, що, можливо, в Росії та Китаї встановилися відмінні режими від західних демократій, але це не є причиною для того, щоб не мати тісні взаємовигідні економічні відносини з цими країнами. Що змінилося?

– Щодо США, то тут відповідь очевидна. Адміністрація Джозефа Байдена ще до того, як прийшла до Білого дому, заявляла про те, що вони налаштовані на жорстке протистояння з Китаєм, який вони вважають економічним конкурентом в першу чергу, а тоді, коли Байден вже приніс присягу, до економічних питань додалися ще питання прав людини, які для цієї адміністрації є дуже важливими. Ставлення до уйгурів та мусульманських меншин в Китаї, питання прав людини – це те, що в Європі також знаходить резонанс.

І, маючи такого партнера, як Байден, Європі стало легше усвідомити, що не лише Росія, але і Китай просуває свій порядок денний, який далекий від взаємовигідної економічної співпраці, що цінності обох країн є далекі від західних ліберальних цінностей, і вони кидають виклик західному світу. Тож чітка позиція США з цього питання допомогла і ЄС зайняти жорсткішу позицію і щодо Росії, і щодо Китаю, бо, пригадаймо, останні санкції ЄС щодо Китаю були у 1989 році – тобто майже 32 роки тому.

Цікаво, що санкції ЄС були дуже м’які і спрямовані проти чиновників, які навіть не були з Пекіна, але відповідь Китаю була непропорційною – він запровадив обмеження щодо членів Європарламенту, парламентів держав ЄС, вчених і навіть щодо комітету з питань політики та безпеки Європейської ради, який є інструментом у зовнішньополітичній роботі Євросоюзу. (Пекін оголосив власні санкції проти державних службовців та громадян ЄС, Великої Британії, Канади та США, які критикують політику Пекіна. Міністерство закордонних справ Китаю звинуватило США та Канаду у запровадженні санкцій «на основі чуток та дезінформації» – ред.).

– Які інструменти використовують Росія і Китай для просування своїх інтересів у Східній та Центральній Європі?

– Росія має незрівнянно більший досвід роботи у цьому регіоні, де вона має широкі культурні зв’язки, налагоджені десятиліттями економічні відносини. Вони знають ці країни, знають людей, знайшли до них підходи, збудували мережі. Росіяни мають великий вплив на політичному рівні, на індивідуальному рівні на рівні політичних сил, наприклад, крайньоправі та крайньоліві.

А Китай – це новий гравець. У нього свій підхід. Він просуває свій вплив через стипендії, наукові програми, через створення мережі Інститутів Конфуція, але Китай тут відстає на кілька десятиліть. На політичному рівні контакти Китаю – через комуністичні партії, які в цьому регіоні перестали бути великими політичними гравцями, хіба що крім Чехії. Тому політична корупція, яку поширює Китай – явище відносно нове. Їхній шлях – надання економічних преференцій компаніям, які наближені до певних політиків. Ці компанії отримують кращий доступ до китайського ринку.

Росіяни торговельний важіль мало використовують. Натомість вона використовує енергетичний вплив як стратегічний постачальник газу чи країна, яка допомагає побудувати ядерну енергетику. Китай таких можливостей не має.

– Ми часто бачимо, що Росія та Китай підтримують одне одного на міжнародній арені, чи можливий стратегічний альянс між цими двома країнами?

– Китай і Росію об’єднує неприязнь до демократії, до ліберальних цінностей, бо це є загроза для обох режимів – і російського, і китайського. Але про стратегічний альянс, думаю, не може йтися, бо це – не партнерські відносини, бо Китай має значно більшу потужність, ніж Росія, хоча і Москва має певні козирі, наприклад, енергетичні ресурси та військові технології. Китаю ці речі потрібні, і тому Пекін може вступати з Москвою у ситуативні альянси.

Можу навести приклад цих останніх санкцій – міністри закордонних справ Китаю та Росії робили спільні заяви з позицій ображених, що вони, мовляв, стали жертвами агресивної західної політики. Але це більше виглядає на шлюб з розрахунку, ніж з взаємної любові, бо Китай розраховує на довгострокову перспективу, а Росія – на короткострокову. І в довгостроковій перспективі видно, що Китай використовує Росію без того, щоб вона усвідомила небезпеку мати поруч такого потужного сусіда. Бо на довгострокову перспективу Росії нічого запропонувати Китаю.

– Чи дійсно китайські інвестиції в стратегічній галузі, в галузі зв’язку і високих технологій, військове виробництво є настільки важливими для країн, який Китай обрав собі в партнери в групі «17+1»? І чи випадково, що всі, крім Греції, члени цієї групи є колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи?

– Це утворення існує з 2012 року, тобто наступного року воно вже може святкувати десятиліття. Але ми бачимо, що обіцяні Китаєм інвестиції так і не надійшли. Ми чули від президента Мілоша Земана, який їздив до Китаю, що Пекін готовий інвестувати ледь не 10 мільярдів доларів в економіку Чехії, але, крім деяких іміджевих проєктів, – наприклад, придбання футбольної команди «Славія» (Прага) чи партнерство з авіакомпанією Smart Wings, чи купівля кількох броварень, – значних китайських інвестицій, які хоча б віддалено були схожими на обіцяні суми, не було.

Цікаво, що навіть значно менший Тайвань, що Китай намагається підпорядкувати собі, і той інвестував в економіку Чехії більше, ніж Китай.

Подібною є ситуація і в інших країнах цього формату «17+1», де китайці багато чого наобіцяли, але мало що з того реалізували. Повчальним був досвід Польщі, коли китайські компанії ще до «Євро-2012» виграли тендери на багато інфраструктурних проєктів з побудови доріг, інших об’єктів, але не були спроможні виконати умови цих тендерів. Це призвело до затримок у розбудові дорожньої системи в Польщі.

Тобто на практиці очікування від китайських інвестицій не реалізувалися. Внаслідок цього минулого тижня Литва заявила, що вона виходить з цього формату, який, отже, стане форматом «16+1».

– Чим Східна Європа приваблює Китай, адже вона є далека від більших його зацікавлень, наприклад, країн Азії, Африки?

– Раніше у західних країнах китайці намагалися отримати доступ до технологій чи контроль над стратегічною інфраструктурою, наприклад, мобільний зв’язок, хотіли брати участь у розбудові системи мобільного зв’язку 5G, але у Європі почав діяти механізм скринінгу інвестицій, який має не допустити інвесторів з третіх країн, в першу чергу з Росії, Китаю, Ірану чи інших недемократичних країн до інвестицій у стратегічні галузі.

Китайцям не подобається демократія, але вони хочуть мати доступ на європейський ринок. І Східну Європу вони розглядають як ключ до європейського ринку, бо якщо вони облаштовуються в одній країні, для них відкривається ринок цілої об’єднаної Європи та навіть країн, які асоційовані з ЄС. Тому вони зацікавлені у тому, щоб побудувати регіональні бази в країнах, які мають угоди про асоціацію з ЄС, це – Україна чи Молдова, чи Грузія.

Де китайці досі почувалися дуже комфортно – так це Білорусь, де система ухвалення рішень їм була близька і знайома. Але зараз через політику нестабільність вони занепокоєні долею своїх інвестицій. Їм комфортніше у країнах, де є незмінна влада, а в Європі такого немає.

– Яким є у зв’язку з цим урок для України, адже для неї китайські інвестиції – це новий досвід?

– Треба дивитися на досвід, який має Західна Європа, ЄС з китайськими партнерами. І перший урок тут – дуже уважно аналізувати причину приходу китайців. Коли я ще працював в Україні кілька років тому, я часто чув він українських колег, що китайці, на відміну від Заходу чи Росії, не вимагають виконання політичних умов, бо ЄС вимагав реформ, а Росія – геополітичного підпорядкування. А китайці нічого подібного не вимагали, і це виглядало нібито як добра ділова пропозиція без політичної складової – лише бізнес.

Але потрібно розуміти, що у китайців є інша часова перспектива – вони менше переймаються тим, що буде протягом наступних 5-10 років, а грають в довгу. Їхня політична зацікавленість стає зрозумілою лише у ширшому геополітичному, а головне – часовому контексті. І тоді виходити з того, чи будуть ці інвестиції безпечними для національних інтересів.

– Якщо повернутися до партнерсько-суперницьких відносин Росії та Китаю в цьому регіоні, то і та, і інша країни намагаються зараз завоювати серця європейців, пропонуючи їм свої вакцини від коронавірусу. Чи хтось виграє у цьому суперництві?

– Росія має кращі технології щодо пропагандистських кампаній – гібридні інформаційні операції, вони краще розуміються на тому, як працюють західні інформаційні системи, західні суспільства – це те, що вони можуть дати Китаю. Але китайці швидко вчаться, і вони мають більший економічний потенціал.

Щодо вакцин, то Китай намагається показати, що він не є джерелом світової кризи з коронавірусом, а навпаки – він пропонує рішення для цієї проблеми. Росіяни ж намагаються продемонструвати потужність свого наукового потенціалу. Але їхня вакцина вже створила кризу в деяких європейських країнах – прем’єр Словаччини пішов у відставку.

І ЄС недаремно не реєструє Sputnik V, бо існують сумніви не так щодо самої вакцини, як щодо можливостей Росії її виробляти у промислових кількостях з дотриманням технології. У Росії – лише два фармацевтичних заводи, які можуть виробляти цю вакцину, але потреби величезні, з огляду на її власне населення. Її обіцянки перевищують її потужності. Тому ЄС не може ризикувати, що вакцина раптом не надійде або надійде вакцина, де не буде дотримана технологія – тобто вона може бути або марною, або навіть шкідливою. Тож ніхто в ЄС не хотів би брати на себе такої відповідальності.

– Що може Захід протиставити впливу Росії та Китаю?

– Інструменти міжнародного права. І Росія, і Китай є постійними членами Ради безпеки ООН, і на них лежить відповідальність щодо дотримання міжнародного права і міжнародних зобов’язань чи то з прав людини, чи то з торговельних питань.

Друге, чи може навіть перше, потрібно підтримувати жертв порушення прав людини. Це є гуманітарний обов’язок, який виходить з наших цінностей. Хоч Китай чи Росія будуть намагатися представити цю допомогу як наше втручання в їхні внутрішні справи.

Послідовно спиратися на цінності у зовнішній політиці непросто. Я можу пригадати заяву, яку зробили великі міжнародні компанії, такі, як Nike, H&M, інші відомі фірми, які підписали заяву проти «кривавої бавовни» (йшлося про використання примусової праці уйгурів у «таборах перевиховання» – ред.), але Китай зорганізував бойкот цих товарів, після чого деякі компанії зняли свій підпис під цією заявою. Наші компанії мають комерційний інтерес – вони є приватним бізнесом, який, якщо не зароблятиме грошей, збанкротує. А в Китаї чи Росії компанії можуть бути збитковими і використовуватися як інструмент геополітичного впливу.

Єдине, що можуть західні демократії – це заохотити споживачів через інформаційні кампанії, щоб вони підтримали ті фірми, які не пожертвують правами людини заради прибутків. Але нелегко компенсувати втрати ринку, де живе півтора мільярда людей.

А головний інстумент, як я казав, – вимоги на міжнародному рівні виконання домовленостей, в тому числі тих, що стосуються прав людини, які підписали Китай та Росія.