Кримський похід на Москву 1572 року. Кінець війни

(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)

Провал штурму гуляй-города означав і провал усієї кампанії загалом. Девлет Герай вирішив не ризикувати та відступати, щоб самому не опинитися в оточенні. Якими ж були загальні підсумки війни 1572 року?

Точних даних про втрати кримського війська під Молодями ми не маємо – їхнім підрахунком не переймався жоден з очевидців. Захмарні цифри Другого новгородського літопису (100 тисяч зі 120) не витримують жодної критики. Визначити порядок дозволяє виступ московського посла Федора Троєкурова у Речі Посполитій у 1585 році. За його словами, з боку Девлета Герая загинули «кращих людей, карачеїв та князів, і мурз, на яких Крим стояв, зі ста людей і більше... а рядових багато тисяч». Не десятків і не сотень тисяч – тому говорити про «катастрофу» кримців того дня не доводиться.

То чому ж кримський хан, зазнавши поразки під час штурму, не залишився в полі та не взяв московський гуляй-город змором? Відповідь на це питання відома – Девлет Герай став жертвою успішної російської інформаційно-психологічної операції.

Чи то у другій половині дня 1 серпня, чи то вже 2 серпня під Москвою до рук ханських вартових потрапив гонець із грамотами столичного намісника князя Юрія Токмакова до Михайла Воротинського. В них від імені Івана Грозного було написано, щоб воєводи «сиділи безстрашно» («трималися міцно»), оскільки, мовляв, цар зібрав 40-тисячне воїнство з новгородців і лівонських німців під керівництвом князя Івана Мстиславського (чи Магнуса, промосковського короля Лівонії) та рухається їм на допомогу. Підданий тортурам, гонець повідомив, що в Москві «почав бити дзвін великий і стрілянина. І, сподіваюся, прийшов і государ. А завтра жваві люди будуть у полках у бояр». Гінця стратили. Від себе «Московський літописець» додає, що «бояри веліли перед зорею з великого наряду стріляти і по набатах бити, і в труби сурмити на радості, що Дівея мурзу взяли». Грамота ця, як прямо пише Генріх фон Штаден, була «брехлива», проте хан «злякався і сполошився».

Саме так описували ситуацію очевидці: «кримський цар злякався і сполошився, і пішов назад до Криму» (Штаден), «і цар стояв два дні та пішов назад» («Пискарьовський літописець»), «і цар настрахався… і тієї години і повернув, пішов поспіхом за Оку» («Московський літописець»), «кримський цар Девлет Кірей з царя і великого князя землі повернув назад» (Посольська книга). «Катастрофа» і навіть «Армагеддон» з'явилися вже в пізніших історичних роботах.

«Повість про перемогу» показує організований відступ Девлета Герая з-під Молодів. Увечері того ж суботнього дня 2 серпня 1572 року хан залишив «у болоті кримських татар тисячі зо три жвавих людей», наказавши їм «для відведення» продовжувати перестрілку з московітами. А сам він вирушив на південь і в ніч на неділю переправився через Оку. Ханська хитрість вдалася – лише на ранок неділі 3 серпня воєводи помітили відступ головних сил противника і «на тих інших татар напустилися всіма полками та тих татар всіх до Оки ріки побили».

Але на річці Девлет Герай залишив ще один двотисячний ар'єргард «для бережіння». Московські війська прорвали і цей заслін, причому одна тисяча кримців загинула в бою і потонула в річці, «а інші пішли за Оку». Переслідувати хана у воєвод уже не залишалося ані часу, ані сил, тому вони «знову пішли старими місцями: на Коломну і в Серпухов, і по березі, і по перевозах».

Того ж дня «була на Москві і по всіх містах радість невимовна, молебні та співи з дзвоном. І з радістю один з одним радувалися».

Потім, за свідченням Штадена, переможці взялися за розчищення поля битви: «Усі тіла, які мали хрести на шиї, були поховані біля монастиря, що біля Серпухова. А решту було кинуто на поживу птахам».

А що ж Іван Грозний? Весь цей час він був у Новгороді, куди з кожним днем приходили все тривожніші новини. Дізнавшись про прорив Девлета Герая через Оку, цар у ніч на 1 серпня наказав готуватися до термінової евакуації артилерії та припасів до неї до Пскова, а потім п'ять днів відвідував собори та монастирі. Нарешті, 6 серпня до Івана прибули гінці з грамотою від Воротинського про здобуту перемогу та доказами – ханськими луками, сагайдаками і шаблями.

«І того ж дня в Новгороді дзвонили по всіх церквах весь день у дзвони, і до півночі дзвонили, і молебні співали по церквах і монастирях усю ніч. Та того місяця в 7-й день архієпископ Новгородський Леонід бив молебні в Софії Премудрості Божій, і приходили того ж дня священники з соборами своїми, з хрестами та з іконами, і цар православний з царевичами був у молебнів... і дзвонили в дзвони того дня у Софії Премудрості Божої багато».

11 серпня підготовлена до евакуації артилерія була вивантажена на берег, 17-го Іван Грозний виїхав до Москви, а 30 серпня слідом за ним вирушила і державна скарбниця.

На переможців при Молодях чекала нагорода: «І за ту їхню велику службу государ цар і великий князь Іван Васильович всієї Росії бояр і воєвод своїх князя Михайла Івановича Воротинського з товаришами пожалував і всіх служилих людей своїм царським жалуванням» («Повість» ), «государ прислав до бояр і воєвод із золотими» (Розрядна книга).

Втім, як писав Штаден, мав місце і «розбір польотів»: «Усі російські служилі люди отримували додачу до їхніх маєтків, якщо були простріляні, посічені або поранені спереду. А в тих, котрі були поранені ззаду, відбавляли маєтки, і на довгий час вони потрапляли в опалу».

Тоді ж була скасована і опричнина, яка показала свою слабкість перед іноземним вторгненням. За словами Штадена, цар заборонив навіть згадувати про неї, а порушників наказано було, роздягнувши до пояса, бити батогом на торгу. 3 листопада 1572 року чорнобильський староста Філон Кміта повідомив литовському гетьманові Миколаю Радзівілу, що Іван Грозний «із землею своєю помирився і опричнину зламав».

Тим часом 23 серпня Девлет Герай «з дороги відпустив до царя і великого князя гінця свого Шигая з товаришами з грамотами», і в останніх числах місяця цей Шах-Алі вже був у Москві. Як зазначалося вище, у своєму посланні хан іронізував з приводу спроб зупинити його на Оці, називав метою свого походу переговори з Іваном, покладав відповідальність за битву на своїх синів, а відступ пояснював скаргами ногайців.

Але, незважаючи на явну невдачу кампанії, Девлет Герай і не думав відмовлятися від своїх головних вимог: «І нині за колишнім нашим словом, між нами добро і дружба були, Казань і Астрахань даси, – другові твоєму друг буду, а недругу твоєму недруг буду… І син наш Аділь Герай царевич там цар буде, тобі від нього до жодних збитків і насильства не дійде за нашим наказом».

Як завжди, хан пояснював свою позицію історичними та релігійними аргументами: «А Казань та Астрахань наші юрти були, з наших рук взяв ти; і нині назад нам не хочете віддати… не візьмемо – і нам те грішно: у книгах в нас так написано… а лишень скарбницю та куни даси нам – не треба». У разі ж відмови Девлет Герай обіцяв відновлення війни: «А тільки відповіді не даси, з недругом твоїм, з королем, будучі в дружбі, і зиму, і літо на тебе почну ходити, від тебе не відійду».

Ось тільки тепер переможець і переможений помінялися місцями. Іван Грозний прийняв гінця 4 вересня у підмосковному селі Лучинському на селянському дворі, здоров'ям «брата свого» хана не поцікавився, а грамоти читати не став, наказавши віддати дяку.

Втім, Девлет Герай усвідомлював, що у повному обсязі його вимоги навряд чи будуть виконані, тому наказав Шаху-Алі усно поторгуватись із царем. «Мені відомо, – передавав гонець слова хана, – що в царя і великого князя земля велика і людей багато: у довжину землі його хід дев'ять місяців, поперек – шість місяців, а мені не дає Казані та Астрахані! Якщо він мені ці міста віддасть, то в нього, крім них, ще багато міст залишиться. Не дасть Казані та Астрахані, то хоч би дав одну Астрахань, бо мені сором від брата мого турецького: з царем і великим князем воює, а ні Казані, ні Астрахані не візьме і нічого з ним не зробить! Тільки цар дасть мені Астрахань, і я до смерті на землі його ходити не стану; а голодний я не буду: з лівого боку в мене литовський, а з правого черкеси, стану їх воювати і від них ще ситніший буду».

Зрозуміло, ані Казані, ані Астрахані хан не отримав. Ба більше, припинилися і виплати московських поминок, отже, війна продовжилася, хоч і у значно меншому масштабі. Скориставшись ситуацією, восени того ж року астраханські козаки напали на ногайську столицю Сарайчук і розгромили її. Бей Дін-Ахмед послав по допомогу до Девлета Герая, але той відмовився її надавати: «Ногаї… мене дурять», – сказав він на засіданні Дивана. Не отримавши підтримки, бей вигукнув: «Ти до Москви ходив, і ти... лише до полону жадібний, а в нас... у самих дружини й діти в полон зловили московський цар і юрти наші спалив. Тільки ти нас стравив із московським царем, а нині... нам притулку ніде немає. Адже... ти тим підбив нас на Московське царство, що ти казав: Москву взяв, а їдеш на Москву на царство – і ми... за те з тобою і ходили». Кримсько-ногайські зв'язки надовго були розірвані.

Також московські воєводи придушили повстання марійців у Казанській землі, завдавши їм кількох важких поразок. Новий похід планувався і наступного, 1573 року, проте бунтівники склали зброю, але в їхніх землях було зведено ще одну царську фортецю.

У вересні 1573 року невелике кримське військо з’явилося на Рязанщині, але відійшло, не чекаючи приходу з Оки головної раті: «А ходили до Ведери-річки за Михайловим містом і татар не дійшли, і пішли знову по своїх місцях. А було діло наперед того українним воєводам».

Незабаром після того з Криму був відпущений додому багаторічний московський посол Афанасій Нагой, за ним поїхали і кримські гінці. На прийомі на честь їхнього прибуття Іван Грозний вкотре наголосив на своїй непохитній позиції. Мовляв, хан після своїх перемог не хотів «учинити правду за колишніми звичаями», хоча цар був готовий йти на поступки. Тепер же, коли «наші люди кримського побили», жодних поступок не буде. Девлету Гераю слід забути про повернення волзьких юртів, оскільки передача Астрахані Криму підірве безпеку Московії, а ханським обіцянкам Іван не вірить: «Тепер проти нас одна шабля – Крим; тоді Казань буде друга шабля, Астрахань – третя, ногаї – четверта».

Щоправда, під час переговорів московська дипломатія погодилася була на поступку Астрахані в обмін на зобов'язання Девлета Герая розпочати війну проти Речі Посполитої, але з цієї затії нічого не вийшло. Як сказав Нагому один із кримських сановників: «А хоч нині князь великий і віддасть Казань та Астрахань, а й тим царя не втішить».

На початку весни 1574 року три ханські сини з великим військом стали на Овечих Водах, готуючись йти на ворога. У відповідь на Оці була розгорнута рать на чолі з самим Іваном Грозним, а з Коломни привезли знаменитий гуляй-город. Однак до повномасштабного зіткнення тоді не дійшло; лише восени кілька кримських і ногайських мурз напали на околиці Тули і були розбиті одним тамтешнім полком.

На цьому, по суті, війну було закінчено. Наступного року кримці взагалі не нападали на Московію, відбиваючись від дніпровських козаків на своїй власній території, а восени 1576 року деякі мурзи пограбували околиці Новгород-Сіверського та Орла. Дипломатичні стосунки двох старих ворогів так і не були відновлені на колишньому рівні, хоча й поновилися виплати московських поминок Криму. Однак Іван Грозний і тут не втратив шансу вколоти Девлета Герая. В одній із супровідних грамот до данини цар писав: «Поминки я тобі послав легкі, добрих поминок не послав: ти писав, що тобі не потрібні гроші, що багатство для тебе з прахом одно». Але і хан не хотів втратити лице, тому відмовлявся від укладання договору без повернення Астрахані, незважаючи на поминки та чолобитні з Москви. А 29 червня 1577 року Девлет помер від чуми в Бахчисараї – і в його 25-річному протистоянні з Іваном було поставлено остаточну крапку.

Залишилося тільки згадати долю двох головних воєначальників того часу. Мурза Дівей 9 серпня 1572 року був привезений до Новгорода і провів у полоні решту життя. За словами Джайлза Флетчера, Дівею та 300 іншим полоненим «обіцяли зберегти життя, якщо вони погодяться охреститися за російським обрядом; але всі вони відмовилися, обсипаючи докорами тих, хто намагався їх до того схилити». Хан щороку намагався обміняти мурзу на будь-якого з московських бранців, але цар незмінно відмовляв. Помер Дівей влітку-восени 1575 року.

Ще трагічніше склалася доля Михайла Воротинського. Перемога при Молодях піднесла його, але вже навесні 1573 року він був звинувачений у чаклунстві проти царя, після чого 12 червня чи то був страчений, чи то помер після тортур. З ним загинули ще двоє його воєвод.

Але останній розділ історії кримсько-московської війни за ординську спадщину ще не був написаний.

Оригінал​ публікації – на сайті Крим.Реалії