Музична і кримінальна драма «Королі репу» Мирослава Латика наразі не вийшла в широкий прокат і демонструється лише на фестивалях. Всеукраїнська прем’єра кінострічки відбулась в серпні 2021 року на Одеському міжнародному кінофестивалі в рамках конкурсної програми. У вересні «Королі Репу» взяли участь у позаконкурсній програмі кінофестивалю ZIFF – Zaporizhzhia International Film Festival, а у жовтні стрічку демонстрували в рамках програми «Фокус» «Київського тижня критики».
Сам режисер в інтерв’ю Радіо Свобода ще влітку 2021 року говорив, що розраховує саме на широкий прокат – в його фільмі багато музики і екшну, а сюжет стрімко перетворюється з молодіжної музичної комедії на кримінальну драму. Планувалось, що стрічка вийде в прокат восени 2021-го, але, як повідомляють ЗМІ, вихід перенесли на наступний рік. В літньому інтерв’ю Радіо Свобода Латик розповів, чому вирішив звернутись до теми українського репу, як музична стрічка перетворилась на драму і чому українське село може стати джерелом фільмів на кшталт серіалу «Справжній детектив».
– Чому ви вирішили знімати фільм про реп?
– Десь у 2018 році продюсер Юрій Мінзянов прочитав сценарій стрічки і вирішив зайнятись фільмом про реп, відчув як продюсер хвилю «хайпу». Тоді всі почали говорити про український реп – у Alyona Alyona були мільйони переглядів, з’явились треш-гурти, гурт Сен-Тропе. Моя першочергова думка була «хайпанути» на темі репу, яка розкручується. З «реперських» фільмів є для мене один дуже гарний – це «Восьма миля», і є прекрасний серіал (я, на жаль, забув, як називається) про зародження хіп-хопу в Штатах (напевно, йдеться про документальний серіал від HBO Canada «Еволюція хіп-хопу» 2016–2020 років – ред.)
Спочатку з’явились перші діджеї, а читка текстів на початках була таким фрірайтом. Вони лупали якийсь музичний сет, а молодняк читав. З’являється субкультура «ніщебродів», тому що попередній музичний стиль «диско» – це була дуже дорога, клубна і фешн туса, а реп-культура була більш соціальна. Українські виконавці, мені здається, недолюблюють цю кримінальну тему. Навіть Калуш це якось фаново передає.
– Типу жартують над цим?
– Типу все весело, немає драми, яка є в американців – іст-вест сайди, стрілянина, наркота… У нас, в принципі, цього менше у житті. Отже, першочерговою ідеєю Мінзянова було хайпанути на темі репу. Ми були знайомі з ним давно, проте якось не пересікались, а «зафрендились» після презентації «Халепа на 5 baksiv».
Коли я прочитав сценарій «Королів репу», то спочатку не зрозумів вік хлопців. Об’єктивно у сценарії Романа Магрука було багато відсилок до 1990-х років, можливо початку нульових. Там було більше «мрачняка», більше треша, він був більше схожий на фільми Олексія Балабанова. Мені це не сподобалось, ми щось міняли. Залишилась центральна ідея про те, що хлопці вирішили, що вони репери, що вони «йдуть до якогось успіху», але один з них звертає на бік криміналу, і стає і виконавцем ґанґста-репу, і персонажем власного тексту.
Закінчення я також переробляв, бо у всіх варіантах це був фановий «хеппі енд». Ми пішли через кримінальну драму чи навіть через трагедію особистості, у драму.
– Події у вашій стрічці розпочинаються, коли головний герой ніби школяр, 17-18 років, а протягом фільму він дуже швидко дорослішає. А в кінці ми бачимо його дорослою людиною. Якими фільмами ви надихались?
– Такого, щоб протягом фільму фактично поміняти жанр, я не бачив. Навіть «Восьма миля» починається як драма, йде як драма, і як музична драма закінчується. Ми починаємо з треш-комедії, навіть з фарсовою вставкою з майбутнього кліпу.
Кадр із фільму «Королі репу»
Отже, комедійний фарс, а потім приходимо через кримінальну до чистої драми. Мені подобається цей шлях – це можливість через «фан» зайти, а потім розказувати якісь серйозні штуки. Якщо лишити чистий фан до кінця – це була б історія про те, як двоє хлопців з села товклись-товклись і прийшли до успіху. А тут настільки все змінюється, що на другій третині фільму ти думаєш, а що, а куди, а як, а чим це все закінчиться. В якийсь момент здається, що фільм закінчиться трагедією, а потім ще раз перекручується, і ми виходимо на таку світлу печаль.
– Виконавці головних ролей репери чи актори?
– Михайло Дзюба, «Казан», актор, на четвертому курсі у Богдана Бенюка. Але він сам пише і сам читає треки, зокрема фінальну пісню сам написав. Його вчили, як читати, він трансформував це під біт. Він шарить у реп-музиці, і в течіях.
Михайло Дзюба у фільмі
Антон Вельбой – не актор, а співак. Він любить поп-музику, хоче бути популярним, успішним. Він артистичний і харизматичний самородок, яскраво лягав на роль, але на перших пробах Мінзянову Вельбой страшно не заходив, він не розумів, що той говорить. Він картавий, і коли я писав діалоги під Вельбоя, то багато букв «р» вписував, щоб підкреслити його картавість.
Антон Вельбой (зліва) у фільмі
– У вас вийшов дуже глядацький фільм, розрахований на прокат.
– Так, ми взагалі розраховуємо на прокат, тому участь в одеському кінофестивалі для мене була несподіваною. Ми мітили на кінотеатри і візуально, коли колір «пережарювали», і в плані ритму – місцями він безумно змінюється. А коли скоротили стрічку, вона стала у ритмі музики. Місцями у фільмі ти наче у «клубешнік сходив» і частина драматургії тримається на «музлі».
– Наскільки специфіка української глибинки, як у вас, чи у фільмі «Припутні», є потенційно багатою для творчості? Наскільки вона кінематографічна?
– Ми кайфуємо від американського дикого «віладжу»: Техас, прерії, ферма серед порожнечі чорти де. Події в купі хорорів, наприклад «Дітях кукурудзи», чи в якихось вестернах, відбуваються на периферії Сполучених Штатів, у маленьких містечках. Нам чомусь цікаво дивитись на американський наратив, але ми відкидаємо українське село. Бо за 70 років Радянського Союзу нам вбили в голову поняття «селюк».
Впевнений, що якщо у Вилкове поїхати, то дуже вражаюче кіно можна зробити
Протягом останніх сотні років, скільки разів люди з міста звалювали і повертались, а сім’ї перемішувались. Можливо для когось це страшно, але у цьому нема чогось ганебного, як намагалась виставити радянська пропаганда. Типу вийшов з села, та село не вийшло з нього, ніби село це якийсь трешак. Хоча насправді в селах є дуже багаті люди, і якщо ти таку людину зустрінеш у місті, то не будеш знати, чи вона з села чи ні.
Ми знімали у центральній Україні, Черкащина, Уманьщина, – це одна історія. Карпати – то інша
І цей сором за село/не село є відштовхуючим фактором. От у Сполучених Штатах село прикольне-дике, а українське село дике, але сільське. Я впевнений, що якщо у Вилкове поїхати, то дуже вражаюче кіно можна зробити. Є периферійні штуки, які при правильному підході і правильній візуалізації, будуть дуже смачні. Ми знімали у центральній Україні, Черкащина, Уманьщина, – це одна історія. Карпати – то інша, Кримські гори давно не бачили. Одещина – це море і дунайські плавні, ну і сама Одеса – я всі дні ходжу і не розумію, чому тут нема двіжняка по кіновиробництву?
– А що ви б знімали в Одесі?
– Мене у перший же день «порвало» від нічного життя. Третя ночі, але все працює, купа народу гуляє, просто натовпи. У мене одразу з’явилась молодіжна вампірська історія із закритими рейв-паті. Де події можуть відбуватись тільки вночі, на початку зробити денне, але потім і герої і весь сюжет існує вночі.
В Одесі можна робити дитяче, фанове, літнє кіно. Бо в Києві воно виглядає бідно через відсутність смачних локацій. В принципі, тут можна зняти шпигунську кльову історія, тут є де побігати.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Аристократ, бунтар, борець за Україну: Василь Вишиваний стане героєм фільму