Відверта розповідь про 10 років російської окупації: «місто ніби в реанімації»

Окупований Харцизьк

Харцизьк – місто за 30 кілометрів від Донецька. До початку війни 2014-го там жили майже 60 тисяч людей. Хоча Харцизьк – невелике містечко, у ньому було 5 великих промислових підприємств (найбільше – Харцизький трубний завод), жодне з яких сьогодні не працює. Чим уже 10 років живе окуповане Росією місто та наскільки змінилися за цей час політичні настрої населення – Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розповів 21-річний уродженець Харцизька Сергій (ім’я змінене з міркувань безпеки).

«У 2013 році мені було 10 років. Напевно, дитині в такому віці важко пояснити, чому в місті відбувається повний хаос. Проте, я добре запам’ятав одну із розмов з батьком:

– Сергійко, ти ж мрієш побувати в Англії?

– Так.

– А ти хочеш, щоб в Україні було таке саме життя, як і там?

– Хочу!

– Тоді треба йти на Майдан і боротися.

Коли розпочався Євромайдан, батько просто сказав: «Ти поїдеш»

Скільки пам'ятаю, мій батько завжди відчував неприязнь до Росії. Для нього європейські цінності та демократичний спосіб життя були значно ближчими.

Мітинг в Донецьку 17 квітня 2014 року

Він пояснював, що в країнах Європейського Союзу всі громадяни рівні перед законом, незалежно від соціального статусу. Мій батько хотів, щоб в Україні було так само, тому і був розлючений подіями 2013 року.

Коли розпочався Євромайдан, він не питав мене, чи хочу я йти на протести разом із ним. Батько просто сказав: «Ти поїдеш». Таким чином, я неодноразово опинявся на протестах у Харцизьку та Донецьку.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ми боремося з Росією третину свого життя». Три історії українського спротиву в Донецьку і Луганську

«З 11 років я живу сам»

Війну я зустрів дорогою в Донецьк, коли збирався їхати на тренування з футболу. Пам’ятаю, як запізнився на автобус, що прямував до Донецька. Саме тому сів на наступний. Пізніше я дізнався, що попередній автобус потрапив під обстріл.

Тоді в усіх була думка, що все закінчиться швидко. Коли вже стало зрозуміло, що окупація Харцизька триватиме довго, мої батьки шукали можливості перевезти мене на підконтрольну Україні територію. Так в 11 років я переїхав в місто на підконтрольній території, де жив без батьків та вчився в спортивному училищі.

Я розумів, чому мене залишили в іншому місті. Для мене просто не було перспектив залишатися в Харцизьку. З 2014 року в місті не проводилися футбольні турніри, а з кожним місяцем тренерів та молодих гравців ставало все менше. Донецьк, колись потужний спортивний центр України, в один момент став пусткою. Тут же я зміг продовжити свою футбольну кар’єру, але вже далеко від дому.

Харцизьк

Завдяки місцю реєстрації я міг кожні пів року навідуватися додому. Після переїзду я не відчував ворожості до себе з боку тих, хто залишився в Харцизьку.

На мій подив, військові «ДНР» (підконтрольне Росії угруповання – ред.) навіть запитували, в якому клубі я граю. А у відповідь вони казали: «А я вболіваю за «Металіст» (харківський футбольний клуб, був розформований у 2016 році через борги – ред.).

Місцеві також із розумінням ставилися до мого рішення виїхати з Харцизька. Пам'ятаю, колись я випадково зустрів одну з вчительок моєї школи, то вона навіть з посмішкою сказала, що їй подобається, як звучить українська мова.

Наскільки змінилося місто?

Коли я ще міг приїжджати до батьків, то навіть не знав, куди можна сходити на каву

Хоча Росія дуже багато говорить про «реконструкцію» окупованих міст, я можу точно сказати, що за 10 років окупації тут не побудували нічого. Коли я ще міг приїжджати до батьків, то навіть не знав, куди можна сходити на каву.

Моє місто сьогодні ніби перебуває в реанімації. Людей тут майже немає. Єдине, що зробила окупаційна адміністрація – побудувала дитячий майданчик з футбольним полем. Проте і це сталося вже після 2022 року, ймовірно, для створення ілюзії активної діяльності.

Харцизьк, пам'ятник Леніну в центрі

У місті майже відсутні дороги. Після дощу виходити на вулицю неможливо, оскільки взуття стає повністю брудним.

У деяких будівлях досі видно сліди від куль з 2014 року. Подвір’я зарослі травою, бо майже ніхто не доглядає за охайністю міста. До речі, деякі вивіски в місті залишилися українською мовою, і це нікому не заважає.

Футбольне поле, збудоване Росією у Харцизьку після 2022-го

Російські, білоруські та китайські товари, а прийом у лікаря – лише за російським паспортом

Люди, які отримали російський паспорт, мають свій страховий поліс. Завдяки ньому вони можуть отримувати безкоштовну медичну допомогу. Проте, і це не дуже допомагає, адже в місті не вистачає лікарів.

Потрапити до вузькокваліфікованого спеціаліста тут майже неможливо. Саме тому люди їдуть в Донецьк, бо у великому місті з цим ситуація трохи краща. Ті, хто не отримав російський паспорт – а такі дійсно є – взагалі не можуть отримати базову медичну допомогу.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Прострочені, неякісні, дорогі, але все одно дефіцитні: Росія тримає окупований з 2022 року Донбас майже без ліків

Порівняно з цінами на товари в Росії, у «ДНР» вони в півтора рази вищі. У продуктових магазинах є російські або білоруські товари. Хоча здебільшого на поличках розміщена місцева продукція, на якій досі вказано, що виробник, наприклад, вареників – «Донецьк, Україна».

Товари на полицях у Харцизьку

Якщо хочеться купити брендові речі, то доведеться переплатити вдвічі більше. Холодильники, телевізори та телефони тут – це продукція китайського виробництва, тому їхня якість залишає бажати кращого.

«Більшості байдуже, під яким прапором жити»

Скажу, як є: люди просто втомилися від війни. Вони вже настільки виснажені нестабільністю, бідністю та порожніми обіцянками, що більшості байдуже, у складі якої країни вони будуть жити.

У 2014 році дійсно була частина населення, яка хотіла приєднатися до Росії. Ці люди наївно сподівалися, що нова влада принесе певні зміни в регіон: побудує нові дороги, підвищить заробітну плату тощо. Проте через кілька років люди розчарувалися в тому, що отримали, адже зрозуміли, що їх обманули.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Очікування – реальність: 5 обіцянок Росії Донбасу
Ті, що підтримують Росію, або вже загинули на війні, або це люди похилого віку

Ті, хто мав проукраїнські погляди, у більшості випадків уже виїхали. Ті, хто не змогли переїхати через сімейні обставини, змирилися і не висловлюють свою позицію. Ті, хто підтримують Росію, або вже загинули на війні, або це люди похилого віку.

Мої ровесники їдуть в Росію, бо просто в Харцизьку нічого робити. Проте навіть тим, хто поїхав, все одно не сподобалось життя в Росії, і вони поверталися назад.

По-перше, через велику корупцію майже в усіх сферах життя. По-друге, через неякісну освіту. По-третє, через розчарування від того, що Росія виявилася не такою могутньою державою, як про неї розповідали на російському телебаченні.

Чи виїжджали місцеві після 24 лютого?

У 2022 році у багатьох людей уже були прострочені українські паспорти, тому вони боялися виїжджати кудись за кордон. Хоча деякі мої родичі змогли виїхати: хтось – в Європу, а хтось – на підконтрольну Україні територію. Але таких мало, бо через російську пропаганду місцеві думають, що їх там ніхто не прийме.

Акція, організована окупаційною владою в Харцизьку

Населення досить збідніло за цей час (час окупації – ред.), тому у багатьох просто немає можливості виїхати. Люди тут опинилися в дуже складній ситуації, йдеться про виживання.

У місті практично немає можливостей для заробітку. Усі заводи позакривалися, маленького та середнього бізнесу майже немає. Російські підприємці, які приїхали сюди, пропонують роботу місцевим, але не виплачують зарплату взагалі. Вони працюють за такою схемою: беруть працівників начебто на «стажування» без оплати, а потім звільняють попередніх та наймають нових за тим же принципом.

Десятирічна пропаганда спрацювала

Деякі люди дійсно піддавалися впливу пропаганди, що поширювалася з 2014 року. Наприклад, мені не вірили, що в Києві я міг спокійно говорити російською. Проте скільки разів я був у столиці, то ніколи не мав із цим проблем.

Окремий наратив – це те, що «донецьких» ненавидять. Я часто чув поради на кшталт того, що треба приховувати своє походження з Донеччини, оскільки це могло б викликати негативну реакцію.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Молодь усе менш лояльна до Росії»: історія юнака, який вибрався із окупованого Донецька

Я думаю, якби ми змогли повернути ці території зараз, то відновити свідомість людей було б набагато легше, ніж, наприклад, 5 років тому. Населення, яке залишилося на цій території, можна сказати, живе у минулому, адже за 10 років в регіоні нічого не змінилося.

Якби разом із українською владою до них прийшов мир, вони були б щасливі

Вони вже пережили найгірше, що могло статися. Можливо, виникли б труднощі з українською мовою, але головне у майбутньому допомогти їм інтегруватися. Якби разом із українською владою до них прийшов мир, вони були б щасливі.

Моя остання поїздка в Харцизьк

Востаннє я приїжджав додому на новорічні свята на початку 2022 року. Ми з родиною завжди зустрічали Новий рік за українським часом.

Я добре пам’ятаю звернення президента, де він казав, що впевнений – Донецьк та Луганськ також святкують разом з Україною. Однак тоді я вже мав певні відчуття, що скоро може настати нова фаза війни. Можливо, саме через це я детально запам’ятав свою останню поїздку додому.

Зараз я усвідомлюю, що завдяки рішенню моїх батьків вивезти мене з окупації я став футболістом та успішно відіграв у п'яти різних українських клубах. Однак якщо запитати мене, чого я насправді хочу, то це точно не буде щось матеріальне на кшталт дорогої квартири, машини або навіть яхти. Моя найбільша мрія здійсниться тоді, коли над моїм містом знову замайорить український прапор».

Сьогодні Сергій живе на вільній території України та продовжує грати в одному з футбольних клубів. Сергій не бачив своїх батьків уже понад два роки.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Там – військовий хаб: як Україна дістає бази РФ в окупованому Луганську і що про це думають місцеві
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Хочу зайти в рідне місто у пікселі, а не в цивільному». Історії донеччан і луганчан, що пройшли шлях від Майдану до ЗСУ