«Зло породжує зло». Капелан зі Стаханова

Сергій Незвецький народився у місті Стаханов Луганської області, став протестантським пастором під час Майдану, перевіз вагітну дружину в Галичину, створив організацію біженців зі Сходу, їздить волонтером на Донбас і служить військовим капеланом в зоні бойових дій. Кореспондентка Російської служби Радіо Свобода Олена Фанайлова познайомилася з ним у Дрогобичі, коли Сергій допомагав з організацією виставок на фестивалі Бруно Шульца. Йому 42 роки, він батько чотирьох дітей. Розмова з ним для російської аудиторії Радіо Свобода вийшла на подкасті "Вавилон Москва".

Мой капеллан

– От кажуть люди: «Прийшла війна». А як вона прийшла, як ви це відчули?

– У 2013 році, восени, ми, як молода сім'я, купили будинок, почали облаштовувати. І ми почули такі незрозумілі військові чутки, що відбувалося в Донецькій області, Слов'янськ. Я не вірив, думав, що це все, як завжди, політична гра. Потім ми почули, що Слов'янськ звільнили, Лисичанськ звільнили, в той момент над нами вже літали літаки військові, ми чули вибухи на околиці міста, Первомайка, у нас там поруч Первомайськ, Попасна.

Ми чули вибухи, все це бачили, і у нас з'явилися люди, які ... Скажу чесно, один раз мене затримували, і вони дуже чітко розмовляли ... я говорю по-російськи, але у них акцент був інший, і я розумію, що це люди не з нашого, так скажімо, району.

– Називаючи речі своїми іменами, вони приїхали з Росії?

– Абсолютно вірно. Деякі люди відрізнялися навіть зовнішністю, я розумів, що це люди не наші. Я залишався в місті до останнього. Я вчився на капелана, на священника, мене готували для роботи в тюрмах, щоб я міг туди заходити, там працювати. У нас був реабілітаційний центр, ми з в'язниці діставали людей, як то кажуть, пропускали через реабілітацію, і вони ставали на певний шлях.

– А коли ви вчилися на капелана? Скільки часу це займає?

– У 2012 році мене від церкви відправили вчитися до Києва в семінарію. До цього ми так само відвідували в'язниці, я займався при церкві документацією, щоб підписувати папери, з начальством зустрічався. Мене відправили, тому що в мені це було, в мені це жило.

– Покликання?

Сергій Незвецький

– Так, і плюс у нас була організація, яка допомагала людям. Це була проста соціальна організація, в яку входили люди з різних конфесій, більше за професією юристи, в правовому полі допомагали. Поки я вчився в семінарії, почався Майдан, в 2013 році. Коли я побачив, що там робиться, я спершу всього цього не зрозумів. Але, так як я вчився в семінарії, я вже бачив події, що розгортаються на Майдані, і ми почали приходити на Майдан Незалежності.

Ми бачили там деякі речі, озлоблення людей, і як священники, намагалися зупинити їх від беззаконних дій, щоб не пішло туди, де люди переступають межу. Ми молилися на Майдані, спілкувалися з людьми і закликали їх зберігати здоровий глузд. Але потім на Майдані почалися певні події, про які ми всі знаємо.

– Зміни, пов'язані з насильством?

– Так. І я бачив, дійсно, людей покалічених. У 2014 році я повернувся, приїхав додому.

– Коли вже була розв'язка Майдану, розстріл «Небесної сотні»?

– Так, коли вже все сталося, в 2014 році, взимку. І військові чутки почалися в Донецькій області, Слов'янськ почався. Я був удома, їздив на сесію, в червні 2014 роки я закінчую семінарію, нас випускають, я повертаюся додому, а вже події ось ці. Я будую дім, йде будівництво, у дворі прибираю, виводжу сміття, і літаки літають.

А у мене дружина вагітна, вона каже: «А що ти думаєш з цього приводу?» Я кажу: «Подивися, у нас сусід по вулиці теж будується, – я її весь час заспокоював, казав так. – Напевно, він щось знає більше нас». І таким чином, ми там були до останнього, поки в серпні 2014 року рідний брат дружини не був затриманий на блокпосту.

Він працював журналістом, у нього посвідчення було, він писав статті, в багатьох місцевих газетах працював. І його зняли на блокпосту, він переночував в комендатурі. Тоді ж у нас повідкривали ці комендатури. Він там, не пам'ятаю, добу або дві пробув.

Коли він вийшов, то подзвонив моїй дружині, своїй рідній сестрі, і каже: «Лідіє, ти знаєш, що Серьогу твого шукають?» А я міг здогадуватися, що мене шукають, бо в березні 2014 року у нас на площі, – центральна площа Леніна, з пам'ятником Леніну, – там був зібраний народ, і в інтернеті є підтвердження, там зробили величезний плакат, повісили туди фотографії, і серед цих фотографій була моя. І написано: «Обережно! У місті нацисти, пособники Яроша, «Правий сектор».

Скріншот сайту

І ще один мій знайомий мені тоді дзвонить, в березні 2014 року, і каже: «Сєрий, а як ти потрапив до «Правого сектора»?» Я йому кажу: «Послухай, я чув, що є «Правий сектор», але я не маю до нього ніякого відношення». Реально, я не мав ніякого відношення, я в ці речі не влазив, я, як священник, тримаю нейтралітет. На сьогоднішній день я точно так же живу, я не засуджую ні одну, ні другу сторону, тому що я священник. Він зрозумів, що неясно, з яких причин я потрапив туди. І начебто все забулося, з березня я продовжував далі жити в місті, ходити, хоча кілька разів потрапляв під перевірку документів.

Не знаю, як це вийшло, але я вже говорив, що люди там з зовсім іншим наріччям були. І ось в серпні брат виходить і каже: «Лідо, Серьогу твого шукають. Якщо його зловлять, його не стане». На той час у нас референдум був, вибори президента були, Порошенко повинні були вибирати, після Януковича.

Мене тоді друг запросив бути в окружній комісії, і я сидів на комп'ютері, так як я по роботі з комп'ютерами пов'язаний. Він був системним адміністратором, а я оператором. Ми тоді були якраз в Міськвиконкомі, у нас кабінет був окремий, і ми з вікна бачили, коли збирали народ коло Леніна. Тоді вже були заклики: люди, вставайте, беріть свої паспорти і отримуйте зброю. Це кінець березня. Паспорти українські, стаханівські, групуються і приходьте, оформляти і отримуйте зброю, стаєте козаками. Там звучали гасла, що прийшла хунта ...

По зброю пішли ті, «з ким я намагався працювати: це наркомани, алкоголіки, це те населення, якому ми проповідували Слово»

– Київська хунта?

– Так, вона прийшла, і зараз бандерівці їдуть автобусами сюди, будуть вас різати. Скажу одне, я помітив, що туди в першу чергу пішли ті, яких я знав, з ким я намагався працювати: це наркомани, алкоголіки, це те населення, якому ми проповідували Слово, вони не хотіли йти до церкви, хотіли жити по-своєму, і їм випала така можливість. І коли пішов «ленінопад», під виглядом цього сказали: «Ми захистимо наш пам'ятник Леніну», і зробили там намет.

Туди приходили, в добровольці записувалися, всіх брали, їм видавали зброю. У мене є троюрідна сестра, її чоловік теж пішов в це. Він приїхав вже на машині, у нього була форма, був автомат Калашникова. Багато, хто мене зустрічав, говорили: «Чому ти ще не з нами, не на блокпосту?»

Я їм намагався пояснювати, що я священник, моє покликання зовсім інше, я в цих питаннях участі не беру. Тим більше що я відкрито говорив, що бачу в цьому беззаконня, не можу з цим змиритися, і закликав: «Зупиніться, не робіть беззаконня. Повинно бути все правильно». Моя думка була: хочете – дочекайтеся виборів президента і заявіть про референдум, тоді погоджуся.

За це мене називали «бандера», пособник. Навіть у дворі я почав від своїх, з ким ріс, це чути: «Наш час прийде, і ми ще з тобою розберемося». Мій батько родом з Чернівецької області, вони знали, що я їздив з дитинства на Західну Україну. І коли все це було сказано, я думав, як мою дружину, а вона була вагітна, як її звідти дістати. Я знав, що можу не прорватися через блокпости.

Коли її брат сказав, що «Сєрьогу шукають», я у нього запитав: «А як ти дізнався, що мене шукають?» – і він каже: «По-перше, в комендатурі є ваші фотографії, всі фотографії». Коли забрали його, у нього був ноутбук, відкрили ноутбук, і у нього в друзях у «ВКонтакте» була моя фотографія. І вони відразу питання йому: «Звідки ти його знаєш?» Він сказав, що він журналіст, і у нього багато друзів, хіба мало хто може додатися. Його відпустили, бо в 2012 році були вибори, Партія регіонів балотувалася, він допомагав писати статті, і по ходу десь попросили його відпустити. А так би він теж не вийшов.

Проукраїнська демонстрація в Луганську, 18 квітня, 2014 року

Я бачив, як люди пропадали, зникали просто. Стояв людина на зупинці, чекав автобус, на моїх очах під'їхала машина, раз – і вже цієї людини немає. А я знав цю людину, він був бізнесменом. І його вже більше не було. Люди пропадали без вісті, реально пропадали. Я знаю, де потім почали знаходити людей.

У нас є такий ставок, який називався Холодний, там знайшли різних людей, і в формі, і без форми, у них прив'язані камені до ніг, і вони як свічки там.

– Що таке ставок?

– Ставок - це водоймище типу ставка. І там у воді багато було мертвих людей. Я бачив, як розкрадали, як вивозили. У нас було одне підприємство, його вивозили реально. Приїхали російські солдати, там базувалися, а потім їм був наказ – вивезти, і вони вивозили повністю все, аж до меблів.

Попасна, зима 2015

– Як ви виїхали?

– На той час, коли ми дізналися, що мене шукають, ми поїхали з цієї адреси, де жили, де будинок купили. Наш священник, пастир, нам надав свій будинок. Коли вони виїхали в липні, розбомбили залізницю, і вони не змогли повернутися. І він сказав: «Якщо що, заїжджай в мій будинок жити», – він сказав, де взяти ключі. І ми почали жити в його будинку, чекали момент, коли можна спробувати виїхати. Я почав дзвонити, питати, як нам вчинити, як виїхати, як вивезти дружину. На рівні церкви мені сказали: молімося і віддамося на волю Божу.

Звучить це як казка, але ми вирішили просто віддатися і піти. Я дізнався, що у нас формують автобуси, людей вивозять. Я беру гроші, йду туди, зустрічаюся з людьми, замовляю два місця. Там не вимагали ні паспорт, нічого. Нам призначають число, час. Це було рано вранці, о 4 годині ранку автобус вирушав. У нас там такий район – Стройгородок, там треба було бути. Ми прийшли з дружиною, сіли, паспорти не вимагали, але сказали, щоб паспорти були при нас. Ми сіли на задні сидіння, і так склалося, що нас завалили сумками, весь ряд, де ми сиділи. І цей блокпост, за який ми переживали, був між Стахановим і містом Брянкою, іншого варіанту не було.

Коли він там зупинився, чесно скажу, я молився не знаю як. Я в голові молився і просив Бога, єдине просив, щоб в разі чого моя дружина могла витримати. Зайшов чоловік з автоматом, почав перевіряти документи. Вони зазвичай виводили, але коли побачили, що людей дуже багато, і тим більше, були події в серпні, коли звільняли Лисичанськ, коли Мозговий почав повертатися в Алчевськ, почала гнати українська армія, трошки їх придавлювали, вони поспішали, і він почав просто перевіряти по місцях документи.

Коли він підійшов, у нас був весь майданчик завалений сумками, і нас було видно по груди. І він каже до мене: «Гей, малий, а ну, допоможи мені зібрати документи у цього ряду». Я кажу: «Добре». Беру документи, кажу: «Давайте». На дружину беру, дістаю свій паспорт, кладу його під низ, прошу, щоб мені інші дали паспорта. Він бачить, що дають. А коли я йому віддав ці паспорти, я молився, щоб він не помітив. Він почав дивитися, і там ще інший заходить, каже: «Давай швидше! Там подзвонили ...» – його почали квапити.

І він, поки дивився паспорта, почав говорити про те, чи не хочемо ми підтримати їхню визвольну армію, їхніх героїв? І щоб відвернути його увагу, я крикнув: «Так, звичайно! З задоволенням». І поліз в кишеню, дістав, не пам'ятаю, 20 або 50 гривень. Кажу: «Хлопці, давайте підтримаємо, це наші герої».

У Лунаську люди відзначають результати «референдуму» про статус Луганського регіону, 12 травня 2014 року

Він навіть не дійшов до кінця паспортів, побачив гроші, їх взяв, паспорта віддав. Таким чином ми проїхали цей блокпост. Я начебто зітхнув, але попереду був Комісарівський блокпост. На ньому нам теж, по суті, пощастило. Це було рано вранці, люди, видно, випивали, у них боліла голова. Вони попросили допомогти їм матеріально, на що я так само зреагував: «Давайте допоможемо». Дістав гроші, не пам'ятаю скільки, і віддав.

Ми проїхали Комісарівку, тоді українська армія стояла в Дебальцеве, тримала блокпост, під'їхали до Дебальцевого, наш автобус зупинився, попереду перевіряли автобус, українська армія, і тут почався обстріл. Ми сиділи в автобусі, тут сидів я, моя дружина, далі ряд, і дорога. Солдат стояв спиною до автобусу і з автомата відстрілювався. Я закрив очі і почав молитися: «Господи, якщо вже Ти там мене вивів, виведи і тут. Будь ласка, щоб цей автобус не постраждав».

Коли я відкрив очі, це було дійсно диво – нас закрила вантажна машина, «Газель». Я бачив там людину, яка пригинався, коли обстріл був, і це мій товариш, про якого я говорив раніше, що не вірив, що я до «Правому сектора» маю відношення, він був за кермом цієї «Газелі».

Це тривало хвилин 20-30, обстріл цей, але нам здалося вічністю. Коли ми рушили, вийшли, і нас перевіряли там, у мене були сльози на очах, я не знав, чи то плакати, чи то радіти. Ми проїхали Дебальцеве і поїхали далі. Ми приїхали до Харкова, швидко пересіли на поїзд «Інтерсіті» та потрапили до Києва. у Києві нас прийняла така церква – «Скинія».

Український блокпост, Горлівка, серпень 2014 року

– А яка у вас церква?

– Я з протестантської церкви, Церква християн віри Євангельської. І ми зупинилися в церкві «Скинія». Нам надали житло при церкви, там кімнати у них, і ми разом з хлопцями почали виїжджати по супермаркетах, по вулицях, по магазинах, почали збирати, як волонтери, допомогу для України.

Порадившись, ми вирішили, що почнемо це робити. І потім запропонували варіант: мою дружину відправити на Західну Україну, щоб вона могла там народити. Я так і припускав, що її відправлю, поки в Києві облаштуюся і заберу. Вона спершу потрапила на Волинь, там її прийняла сім'я, вона жила у них, волонтерів. Потім ми почали їздити до солдатів, і бачили, що наша армія реально була в гумових капцях.

Саме в той час, 2014 рік, вересень, жовтень, я скажу, це було щось. Ми збирали, туди привозили, ми бачили все. Ми разом з ними залишалися, допомагали їм копати. Ми туди приїжджали як волонтери. Ми не думали ще про те, що це капеланська служба або ще щось. Мною рухало тільки одне: я просто хотів допомогти. Я думав так: у мене залишився там будинок, у мене там все залишилося, і я чомусь ні з того ні з сього повинен звідти виїхати? Коли ми там жили з дружиною, в Стаханов прилітали бомби. У цьому будинку не було льоху, і коли поруч лягали бомби, обстріли були, я скажу так, це прилітало з української сторони, і я не засуджую.

Жилий будинок в місті Шахтарськ після обстрілу. 21 грудня 2014 року

Я бачив, як на вулиці зупинялися люди, встановлювали «Гради», гармати, вони стріляли, згорталися і йшли. Я пам'ятаю, у нас були матраци ортопедичні, і я знайшов місце в будинку – в коридорі, я дружину укладав, закидав матрацами і говорив: «Залишайся поки ...»

Так ми і пережили ці обстріли. Перше, що я хотів, допомогти людям відсунути це все, як то кажуть, і повернутися назад.

– А як ви в Дрогобич потрапили? Дружина на Волині ...

– Вийшло так, ми в Києві, волонтери. І тут я говорю хлопцям: «Хлопці, у мене дружина там. Ми телефонуємо, спілкуємося, її сім'я там прийняла, на Волині. Я хочу поїхати і подивитися, як вона облаштувалася, і я повернуся». Коли я туди приїхав, ми прожили там буквально тиждень. Там родина, може бути, чогось не зрозуміла ... Загалом, сусіди почали на цю сім'ю насідати: «Жінку залишаємо, чоловіка гони». Типу: наші хлопці там воюють, а він тут. Вони не витримали цього тиску, і нам довелося їхати. Я кажу: «Добре, ми поїдемо, що не будемо вам заважати». Я не міг пояснити всім, що я не взяв автомат, не йду стріляти, але скільки ми туди відвезли бронежилетів, тепловізорів, як ми таким чином допомогли ... Не став пояснювати, зібрав дружину, старшу дочку, подзвонив хлопцям, які навчалися зі мною в семінарії.

Михайло, він з Івано-Франківська, і коли ці події починалися в 2014 році, він говорив: «Сєрьога, якщо буде важко, ми в Івано-Франківську тебе приймемо». Я дзвоню йому і кажу: «Михайле, настав той час, приймеш мене?» «Він каже: «Сергію, прийму з задоволенням, але, якщо ви чули, в Слов'янську сім'я була диякона, вбили диякона, і пастиря вбили, і там ще діти, і ось дружина і діти приїхали в Івано-Франківськ, їх поселили. Якщо є у тебе можливість почекати, знайдемо». Я кажу: «Чекати немає можливості». І він каже: «Зараз що-небудь придумаємо».

Він передзвонив хлопцям, які також вчилися зі мною в семінарії, в Борислав, вони передзвонили і говорять: «Давайте, приїжджай сюди». Я збираюся і їду на Львів поїздом. Поїзд вночі приїжджав, хлопець приїхав з Борислава на машині, взяв нас, привіз в Борислав, і ми жили рік і три місяці при церкві. Там уже дружина народила.

Поки ми там жили, я не міг їздити, від сім'ї відірватися, там другий поверх, круті сходи, і кухня на вулиці. Єдине, чим міг допомагати, при церкви топив котел, ходив в реабілітаційний центр, ми там чергували. і по можливості, що я міг, намагався людей пов'язувати, щоб збирати допомогу на армію. і хлопці з цієї церкви почали їздити, я підбадьорив їх, пояснив, як це зробити, вони перший виїзд свій зробили, і у них це вийшло.

Волонтерський збір

І так ось ми жили, вони їздили, а я займався. У нас дочка почала підростати, вже минув рік з чимось. У Стаханові в 2012 році я вступив до технікуму, почав вчитися, і не довчився. І я звідти дістав документи і перевів сюди, до Дрогобицького нафтогазового технікуму. Плюс тут є Дрогобицька єпархія, і там був проєкт для переселенців, ми за проектом там дрова заготовляли, як лісоруби.

Мені складно з Борислава було добиратися – вчитися в технікумі і працювати, і в Дрогобичі почали заводитися певні знайомства. Ми вирішили, що, напевно, будемо переїжджати до Дрогобича. З дружиною подумали, порадилися, і я сказав: «Давай так, зараз я беру оголошення, і якщо за один тиждень в Бориславі знаходимо оренду квартири, залишаємося в Бориславі».

За тиждень ми не знайшли жодної квартири. Я кажу: «Тепер давай в Дрогобичі, один тиждень». Я тільки беру оголошення – і відразу квартира. І ми переїжджаємо сюди. І тут же в Дрогобичі у мене народилася ідея, коли я був ще в Бориславі, я її виношував, відкрити організацію, згуртувати переселенців, щоб допомагати армії, в офіційному руслі.

І коли я переїхав до Дрогобича, один мій товариш мене підштовхнув. Він каже: «Сєрьога, скільки ти вже будеш сидіти? Давай, бери документи, йди і відкривай». Він мене профінансував, щоб я повністю документи зробив, і таким чином у нас народилася ця організація – «Єднаюча Сила».

– Організація займається ...

– Перша мета була – об'єднати людей зі спільнми проблемами – я переселенець, я знав тут багато переселенців, і тут спочатку було дуже складно. Люди певного менталітету, східного і західного, наприклад, це було зіткнення. Це був якийсь штурм мозку. Коли ми збиралися з переселенцями, бувало, чаювання влаштовували, багато хто скаржився: «Ми не розуміємо, вони нас не розуміють», – йде конфлікт. А ще було таке, що тут живуть, місцеві, хтось більш-менш розуміє пропускає, а чули і такі речі: «А чого українською мовою НЕ розмовляю? Чого ви тут, чого понаїхали?» – були такі моменти. І були конфлікти.

Я розумів, що ми, як переселенці, повинні триматися разом, просто так нічого не дістанеться. І ось це була ідея моя, щоб з переселенцями, згрупувавшись, ми могли досягати певних цілей, разом. Щоб ми, як переселенці, діяли в офіційному руслі, якщо потрібно було досягати чогось, ми як організація виступали, і до нас прислухалися. Щоб не кричати, а я чув такі моменти – «ось, нам повинні, нам зобов'язані», а ніж це підтверджено – ніхто не знає. Тут в ратуші я розмовляв з людьми, і вони кажуть: «Ви розумієте, це хаос. Нам простіше мати одного-двох людей, щоб повністю відкрити всю інформацію, вже вона б лунала».

– Скільки у вас людей в організації?

Волонтерська поїздка на Донбас

– Людией з 300. У нас же організація – відділення в Червонограді, в Бахмуті, і тут, основна маса – переселенці. Якщо взяти мій список, там близько 300 осіб, але багато хто з них – хто повернувся назад, хтось не витримав, з різних причин. Хтось говорив: «Я не можу тут влаштуватися, тут нічого не дають». Хтось розчарувався у владі, є і такі моменти. Хтось поїхав за кордон, до Польщі. І є люди неактивні, вони сидять, як маса, і це мене постійно турбувало, я постійно їх підсмикую, з ними навіть були деякі конфлікти.

Я намагався якось їх підбадьорити, для дітей подарунки, ще щось, і знаєте, навіть було так, що ті ж переселенці потім почали мене звинувачувати, що я на них заробляю. Хоча я сам знімаю квартиру досі і не їжджу на «Мерседесі». Машина у мене хоч і є, але на неї ми збирали по крупицях, щось відкладали. Але машина потрібна. По-перше, у мене є сім'я, а по-друге, я, як волонтер, повинен бути мобільним.

– На машині ви їздите на фронт?

– Так.

– Як це влаштовано, що ви туди збираєте, що за вантаж?

– У 2014-16 роках ми возили «КамАЗами», такий обсяг був. Возили різний, що потрібно. Консерви, картоплю, гриби, каші, їжу. За потреби: москітні сітки, є люди, які в'яжуть їх. Ми знаходили ліки. У мене, до речі, перше знайомство з активними людьми Дрогобича – мене забрала поліція. Цікава історія. Я був в 53-й бригаді, окремий механізований батальйон. Я там був з хлопцями, і медики просили допомогти з ліками. Я побачив обставини і попросив: «Напишіть на нашу організацію офіційне прохання, з печаткою». І вони до нас звернулися офіційно, написали, які необхідні ліки, щоб солдатам збирати індивідуальні аптечки. Ми там перебуваємо, вони виходять на позиції.

Медбрат, Андрій, знайомий мій, каже: «Серьога, я їм всім формую аптечки, десь потрібен бинт, знеболююче, то, се ...» Я кажу: «Добре». До нас надходить цей папір, я роблю акцію, пишу офіційний лист на мера Дрогобича, на Кучму, там проблем немає, дають добро. Я знаю, що дозволено влаштувати акцію, і я в один день влаштував – ми робили пряники у вигляді серця, оздоблювали їх жовто-блакитним. Людина що хоче – може одну гривню заплатити, кладе в коробочку одну гривню і бере пряник.

На другий день я вийшов на площу, там була колонка, я включив українські пісні, і серед них було – співає християнська група «Махнаїм», кілька пісень російською мовою. І активісти підняли кіпеш, почали мене знімати, викликали поліцію. На той момент у мене не виявилося з собою паспорта громадянина України, він був удома. Дочка потім його принесла, всі документи в порядку, але вони мене не знали як організацію, для них я в Дрогобичі нова людина. І вони так зреагували – думали, що якісь аферисти збирають. Я кажу: «Ви молодці – зреагували, але все нормально».

Ось такий був інцидент. А щодо волонтерства, коли до нас звертаються, ми, що можемо, збираємо. Скільки я вже їздив, ночував з солдатами, по 10 днів там жив, разом з ними в бліндажах. Ми були в Авдіївці, в Гранітному, під Маріуполем, у Бахмуті, в Луганській області поряд з Дебальцеве, Світлодарськ Дуга, в Щастя. Ми приїжджаємо не на один день, ми живемо з солдатами по 10 днів, як виходить, ми з ними працюємо, у нас капеланська робота.

Капелан Незвецький під Авдіївкою

– Як ця частина вашого життя виглядає?

– Капеланська робота полягає в духовній підтримці. Про що я говорив на початку: коли ми виходили на Майдан, ми закликали зберігати здоровий глузд. Зло породжує зло, і коли люди цьому піддаються, вони нічим не відрізняються від звірів. Нічого ти не доб'єшся, якщо будеш діяти, відповідаючи злом на зло. Наше завдання, як капеланів, людині донести духовну істину. Так, є моменти, коли приходили до мене і говорили, такий випадок був: «Капелане, де справедливість?» А я не зрозумію, що він від мене хоче, сиджу, вечеряю. І він сідає, я бачу – він випив трохи, і він каже: «Де справедливість?» – «Що трапилося?» – «Ми три роки разом, з самого Майдану, і ось днями застрелили мого товариша. Я втратив найдорожче, як мені далі жити?»

Я говорю про себе: «Господи, що цій людині сказати. Якщо Ти мені слова не даси, щоб подіяло, то я не знаю, для чого тут перебуваю». І мені приходить один момент. Так виходить, ми в сім'ї пережили – ми з дружиною втратили двох дітей. Я кажу: «Дорогий друже, я не знаю, як тобі допомогти. Я не знаю, чи розумію я твій біль зараз. Але в моєму житті я втратив двох дітей». І на цьому він зупинився і сказав: «Капелане, я зрозумів», – встав і пішов. Це було як раз під Дебальцевим.

На ранок нам треба було їхати, і коли я виходив, він стояв поголений, в формі, побачив мене і сказав: «Капелане, приїжджай, я завжди ... Я все зрозумів». Виходить, що ми змогли допомогти людині, і я не даремно туди приїхав, не дарма там був. І багато таких нюансів в розмовах з людьми, коли сім'ї розпадалися, це індивідуальні речі. Буває, що зустрічаєшся з дружинами і намагаєшся пояснити, що чоловік потребує, він не завжди може зателефонувати, але завжди пам'ятає про неї. І ми навіть влаштовували такі речі, як відеозвернення до рідних, і інше в такому плані.

– Люди хочуть висповідатися? На війні ж церкви годі й шукати.

Капеланський хрест

– Так. Дуже добре, що зараз, з 2014 року, коли волонтери поїхали ... Я просто є однією з ланок, з тих людей, які в поїздках туди поступово капеланську службу почали піднімати. Багато солдатів говорили: «Ну, приїжджають, називаються капеланами, а хто вони такі?» І мені задавали питання: «Батюшка, який же ти капелан, коли у тебе навіть хреста немає?»

Всі ж звикли, що є Протестантська церква, ми не хрестимося, у нас немає хреста. І такі були моменти, просили причастя, і все. Я приїжджав, говорив там з братами, служителями, і вони сказали: «Сергію, ми хочемо тебе нагородити». І мене нагородили ось таким хрестом.

Цей хрест з монастиря, він має посвідчення, свідоцтво про те, що він благословенний не тільки нами, а він благословенний Католицькою церквою, він благословенний православними, тобто всіма конфесіями. І багато людей, бачачи це, вже відкриваються. І слава Богу, що зараз є офіційне капеланство – людей приймають на офіційну службу. Вони підписують документ, приходять, і зараз в Україні готується законопроєкт, де капелани потрібні в тюрмах, в МНС, в поліції.

Ми зараз це розвиваємо, ми в цьому русі беремо участь. І в поліції зараз капелани просуваються, і в лікарнях. Щоб була капеланська служба, а не просто волонтери. Волонтерство, воно до певного часу, і у мене сім'я. Мені багато хто ставить питання: «Сергію, а де ти працюєш?» Як я можу сказати, що якщо я піду на роботу, на завод, я не зможу допомагати людям?

Я з'їздив до Польщі, мене попросили, я пробув там півтора місяця, і це було великим, величезним свідченням ... Я працював в столярні, мене хлопець попросив допомогти йому, не було напарника, і коли ми їхали, господар привіз гроші, розрахуватися. Коли він дізнався, що я капелан і їжджу на фронт, він був здивований. Він сказав: «Як так, чому ти не сказав?» Для них священик – і на роботі ... «А я тебе напружував, я тебе це ...» Я кажу: «Все добре, все нормально, гроші, які я заробив, принесу в сім'ю, і звідти візьму частину грошей, щоб я міг далі їхати, залити бензин або купити щось і допомогти нужденним і бідним».

– Капелан, що найважче в цій роботі?

– Найважче ... Знаєте, найважче – це відносини в родині. Я скажу так, дружина мене розуміє, але дуже часто я розумію, що я людям віддаюся, допомагаю, а у мене діти залишаються осторонь, дружина без уваги. І ось це дуже важко. Бувають навіть сплески емоційні, дружина може десь зірватися, але потім каже: «Я розумію ...» Вона реально розуміє, що це значно більше потрібні, то, що ми робимо. Коли мені дзвонять люди, серед ночі можуть зателефонувати, проконсультуватися, висповідатися або ще щось, я не можу їм відмовити. Дружина каже: «Ти відмов, признач час». А я кажу: «Я не знаю, не можу». Коли я бачу, що людина в біді, я просто хочу йому допомогти, цій людині.

Сергей Незвецкий

Поїздка на Фестиваль Бруно Шульца здійснена і матеріал підготовлений за підтримки програми «Культура в русі» Гете-інституту в Росії.