КАННИ – На Міжнародному кінофестивалі у французьких Каннах широкій публіці представили Документальну стрічку Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст». Прем’єра фільму відбувалася в одній з найбільших зал Каннського кінофестивалю, але місць не було вже через кілька годин після того, як квитки з’явилися на онлайн-платформі кінофоруму.
Після прем’єри Сергій Лозниця дав Радіо Свобода ексклюзивне інтерв’ю.
– Потрапити на вашу прем’єру було дуже важко. Всі квитки на цифровій платформі Каннського кінофестивалю розібрали, зала була повною глядачів. Які ваші враження, як каннська публіка сприйняла фільм?
– Була така тиша, нібито люди притиснулися до своїх крісел, я відчував дуже сильну напругу з найперших і до останніх хвилин фільму. Мені здається, що стрічка приголомшила, зокрема і мене. Я чув, як люди навколо плакали. Це саме те, чого б хотілося досягти будь-якому художникові – викликати емоції, співчуття, сум через те, що сталося. Це жахлива трагедія, але про деякі її аспекти досі намагаються взагалі не говорити і трансформувати у щось інше, пропонують говорити «не про ваш біль, а про наш», розділяти на біль українців і біль євреїв. Нема такого поділу! Біль – він для всіх однаковий.
– Ви займалися тематикою Бабиного Яру протягом останніх десяти років, а фільмом – останній рік. Я так розумію, що монтаж ви закінчили просто перед фестивалем. Чому саме вас цікавить ця тема і чим вона вам близька?
– Як ця тема може не зачіпати?! У книзі Анатолія Кузнецова є розділ, присвячений історіі Діни Пронічевої, її свідчення представлене у фільмі. Я знайшов різні уривки цього виступу і поєднав їх всі разом. Для мене це дуже важливий історичний факт. Він має пролунати.
– Свідчення самі по собі, як на мене, справляють дуже сильні враження. І, якщо глядачі плакали, то, найімовірніше, саме в цей момент. Як саме ви їх обирали? Ви казали, що збираєтеся зробити окремий фільм про суд?
Під час прем’єрного показу фільма режисера Сергія Лозниці про Бабин Яр. Франція, Канни, 12 липня 2021 року
– Так, весь матеріал я дістав з архіву Красногорська, його не було у Києві. Більше того, я знаю, що дослідники Бабиного Яру не знали про те, що цей матеріал існував. З іншого боку, у радянські часи не так просто було зайти у цей архів…
– А зараз легко?
– Зараз легко! У мене прекрасні стосунки з архівом, він завжди йде нам назустріч.
Щодо свідчень, то важливе свідчення з Харкова – жінки, яка пішла подивитися на розстріли і потрапила туди ж. Треба знати, що коли ти просто йдеш дивитися чи, можливо, навіть поживитися, то ти сам потім можеш стати частиною репресивної машини. Якщо ви знаєте плани націонал-соціалістів щодо України, то мирне місцеве населення (українці, росіяни, поляки) теж мали бути знищені.
– Це був наступний етап?
– Так, це наступний етап, і це треба пам’ятати.
І ще є свідчення у фільмі про розстріл. Мене вражає свідчення члена «Айнзатцгруп», він настільки холоднокровно і спокійно розповідає, як все це відбувалося. Таке враження, що він описує роботу якогось механізму, а не розстріл людей. У Гройсмана є таке приголомшливе спостереження про те, як він розмовляв з солдатами «Айнзатцгруп». Гройсмана вразило, що вони не шкодували про те, що вони зробили. Не було жодного каяття. Вони шкодували лише, що Гітлер помилився і не треба було вбивати євреїв, а вони, солдати, даремно витратили свої зусилля. Ця нелюдськість вражає!
– У фільмі є моменти, які можуть сприйняти контроверсійно. Ви, наскільки я знаю, плануєте прем’єру в Україні у вересні. Яку ви очікуєте реакцію від публіки, і як ви вважаєте – чи готова Україна до цього фільму?
– Цей фільм – це така проба на зрілість громадян України, яких ця тема цікавить. Я дуже сподіваюся, що фільм приведе до дискусій, обговорень, досліджень, а не агресії і абсолютного неприйняття. Адже у стрічці не я ходжу з маршем, не я зустрічаю німців у Львові. Це люди, які зустрічають німців і радіють тому, що їх звільнили від ярма. Бо період з 1939 по 1941 був жахливим для Львова. До того ж, треба враховувати історію і відносини з Австро-Угорщиною, ставлення до німецької мови та культури.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: На Каннському кінофестивалі пролунав Гімн УкраїниЗа часів Австро-Угорщини був побудований театр опери та балету і, можливо, це були навіть найкращі роки для всієї цієї території, якщо не згадувати ще князя Данила Галицького. Тож це – документ, він шокує, бо це – кіно! Ви це бачите, і це ближче, ніж текст. Бо прочитати текст – це одне, а побачити таку велику кількість людей, яка вітає генерала Ганса Франка, що приїхав 1 серпня, – зовсім інше. До речі, у мене там є аматорські зйомки. Саме в цей день знімали двоє німецьких офіцерів, і, якщо ви подивитеся уважно, вони навіть є у кадрі з камерами. Тому з цим треба щось робити, розібратися: чому так сталося? Можливо, це було помилкою? Можливо, не на те розраховували і це було продиктоване певними обставинами?
– Мабуть, це треба дати на розсуд історикам?
– Так, було б добре, щоб до цього підключилися історики, а не ті, які відразу говоритимуть, що це пропаганда. Але я ж там нічого не коментую, де там пропаганда?! Я лише беру фрагмент, частину життя і показую, як це було.
– Що для вас було найважчим під час роботи над цією стрічкою?
– Якщо говорити про матеріал, то, напевно, це матеріал погромів. Мені було дуже важко його монтувати, це просто фізично важко. Я ж передивляюся тисячі разів мій матеріал.
Сергій Лозниця під час Міжнародного кінофестивалю. Франція, Канни, 12 липня 2021 року
Мій друг Отарі Іоселіані подивився фільм і написав мені: «Як ти міг все це дивитися тисячі разів?» Ось це було дуже важко, бо ви не знаєте, як на вас все це впливає. А не брати цей матеріал я не міг тому, що це дуже важливе свідчення, бо і до фільму я ставлюся як до можливості надати людям ці свідчення.
– Були моменти, які ви не використали в кіно, бо вони були занадто страшні, так?
– Так, і дуже багато! Справа у тому, що євреїв, які виносили трупи з в’язниці, потім теж розстріляли. Самого розстрілу немає, але є закуток, де вони всі лежать… Є такі місця, які я просто прибрав зі стрічки. У глядача є межа сприйняття, і якщо режисер її порушує, то глядач випадає з фільму. Тому я старався обирати такі кадри, які все ж тримають глядача на дистанції від того жаху, що тоді відбувався.
– Ви народилися в Білорусі. Зараз Білорусь не сходить зі шпальт світових ЗМІ. Як ви пережили цей останній рік і чи не було у вас ідей зняти фільм про події в Білорусі?
– Фільм про Білорусь я зняв. Це фільм «В тумані» за оповіданням Василя Бикова. Як на мене, він дуже точно вгадав і змалював білоруський характер. Звичайно, я дуже переживаю і ставляюся з великим співчуттям до тих людей, які потрапили в таку ситуацію, але мені здається, що вона вже безнадійна. Хоча таке ж відчуття було і в радянські часи, а потім раптом все зникло. Тож я б дуже хотів, щоб ці кліщі, які стиснули білорусів, зникли. Це стосується не лише тієї людини, яка називає себе президентом, це і ті люди, які виконують його волю. Страшно, що є такі люди, і виглядає, що їх немало, – які готові бути катами і тортурувати свій власний народ. Мені здається, що світовій спільноті треба переглянути свої погляди на політику в інших країнах. Під час Нюрнберзького процесу з’явилося таке поняття, як геноцид, і ще одне поняття – злочини проти людяності. Нині ми – свідки цих злочинів проти людяності, тому зараз необхідно як мінімум почати судовий процес і діяти!