Історія мовних конфліктів. Немає національної держави, де не було б свого «обрусенія» – Михайло Драгоманов

З нагоди річниці сумнозвісного Валуєвського циркуляру (18(30) липня 1863 року) та 145-річчя Емського указу (18(30) травня 1876 року) «Історична Свобода» спробувала розібратися в історії мовних заборон та конфліктів.

Про Валуєвський циркуляр у нас була окрема передача, яку можна послухати і почитати. Про те, як в різний час будували мовну політику в інших країнах, говоримо з харківським істориком і перекладачем Сергієм Луніним.

Історична Свобода

Історик та перекладач Сергій Лунін

– Наскільки подібні заборонні практики, як це у 1863 році зробив міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв, були в той час поширені в Європі чи деінде?

– Насамперед, нам треба звернутися до Михайла Драгоманова. Я перечитав четвертий розділ його «Чудацьких думок про українську національну справу» і глибоко вражений, якою мірою сучасне і глибоке розуміння, як він багато знав, як він проводив паралелі між ситуацією в Західній Європі та в Україні.

Михайло Драгоманов, «Чудацькі думки про украйінську національну справу», Львів, 1892 рік

Дуже багато пише про Францію і пояснює чому. І просто подив великий, що досі багато людей, які мають відповідні посади, наукові ступені і звання, не прочитали Драгоманова і не розуміють того, що він розумів наприкінці позаминулого століття.

Драгоманов дає таку загальну характеристику: «Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної держави, де б не було свого «обрусенія». Тобто він пояснює, що це звична практика майже всіх цивілізованих європейських країн, і що це ознака певного етапу історичного розвитку. І далі: «Система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському житті, як система примусової релігії». Цікавий термін – «примусова національність» – ніколи раніше не зустрічав. І далі він вже переходить до конкретних країн.

Михайло Драгоманов (1841–1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Дядько Лесі Українки. Фото 1870-х років

Про Англію не переповідатиму, бо там немає такого зразкового лінгвоциду, як у Франції. І він цікавий не лише тим, що розпочався набагато раніше від циркуляру чи указу, а й тим, що триває досі. У нас 100 років тому коренізація – компроміс більшовицького ладу з УНР та іншими національними рухами – поклав край цьому. В Іспанії, про яку теж варто сказати, в 1978 році конституція запустила процес дуже подібний до нашої коренізації. А у Франції досі нічого подібного не відбулося. І цей процес нищення мов, які тепер вже політкоректно називаються регіональними, пом’якшав, звісно, але триває й досі. І Драгоманов саме цьому приділяє найбільшу увагу.

Він пише про окситанську мову, називаючи її провансальською за традицією тодішньою. Ось, що він пише про події ХІІІ століття, про Альбігойські війни (1209–1299): «Наскочила французьку Україну французька Москва». Проста і зрозуміла паралель! Але я зараз читаю дуже докладну працю одного французького історика, де проаналізований величезний масив документів. Насправді, після Альбігойських воєн вжиток мовний не змінився. А от після закінчення Столітньої війни (1337–1453) почався в окремих частинах так званого півдня Франції занепад місцевої мови, і прийшла французька мова, яка до того була іноземною.

«Говоріть французькою – не ганьбіться». Напис на стіні в школі в містечку на півдні Франції

– Даруйте, визначимося в термінах. Вона, може, була чужою, але не іноземною, бо король у них був спільний.

– Я читаю французького історика Огюста Брана – його праця французькою у вільному доступі. Він саме цей вислів вживає багато разів – «іноземна мова». Звісно, король був той самий, але французькі королі до певного моменту абсолютно не переймалися тим, що їхні піддані на півдні розмовляють іншою мовою. І в документах дуже багато таких формул: lingva latina – латина, lingva gallica – французька, lingva romаnа – окситанська. Тобто три різні мови.

Проте королівський указ 1539 року не лише заборонив вжиток латини для укладання документів, але король наказав вживати саме французьку мову для цього. І це був страшний удар по письмовій окситанській мові. Після цього в багатьох кутках півдня Франції вона занепадає. Натомість французька впродовж півстоліття-століття утверджується як єдина письмова мова.

Та навіть попри це мільйони селян лишалися людьми, які не володіли взагалі французькою. Бо це все-таки XVII-XVIII століття, ще масова неписьменність. Головний етап, перелом в історії світового лінгвоциду – це Велика французька революція (1789–1799). І про це Драгоманов багато пише, зокрема, про якобінців: «Вони конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.». Тобто саме Французька революція зробила зразкову модель знищення всіх небажаних мов на теренах держави і насадження так званої національної.

– Здається, у них було таке гасло, що «в революційного народу має бути одна революційна мова».

– Так. Драгоманов цитує знамениту промову Бертрана Барера. Він, до речі, гасконець, теж така цікава деталь. В 1794 році на засіданні Конвенту Барер виголошує велику промову, яка задала програму лінгвоциду, яка виконується у Франції й досі. Тобто не треба думати, що ці слова були проявом революційного запалу.

– Не можу з вами погодитися. Зараз у Франції є програма відродження регіональних мов.

– Та ну, ні. Що зараз у Франції відбувається? В 1951 році з’явився перший закон, який деяким з регіональних мов, не всім, дозволив, щоб викладали одну годину на тиждень факультативно. Тобто такий дуже символічний захід.

І тоді саме зникає практика так званого «самболь»: коли вчитель чув, що хтось із учнів сказав слово не французькою мовою, навіть на перерві, то вішав тому на шию спеціальну бляху – учень ставав об’єктом цькування. Позбутися цієї бляхи можна було лише шляхом доносу на іншого такого ж порушника. Я це називаю «націєтворчий садизм»

«Я сьогодні розмовляв латиською». Дошка ганьби для школярів, кінець ХІХ століття. З експозиції Латвійського національного історичного музею

– Це було тільки в ХІХ столітті, мені здається, такі практики.

– Ні. Наприкінці 1940-х років це ще була у Франції розповсюджена практика. В УРСР вже зросли люди, які мали змогу в 1930-і роки отримати навіть вищу освіту, педагогічну чи сільськогосподарську, виключно українською мовою. А у Франції ця садистська практика ще існувала. На батьківщині прав людини! І лише у 1950-і роки нарешті вона зникла.

– У чому, як на мене, істотна різниця між тим, що робив Валуєв, і тим, що відбувалося у Франції. Валуєв забороняв друкувати і завозити з-за кордону твори, надруковані українською мовою. Натомість у Франції поет Фредерік Містраль, майже сучасник Тараса Шевченка, писав провансальською мовою, Нобелівську премію отримав за твори провансальською мовою. Ці твори видавалися вільно.

Фредерік Містраль (1830–1914) – видатний провансальський поет, лауреат Нобелівської премії 1904 року, один з очільників провансальського культурницького руху фелібрів

– Російський уряд просто не хотів вкладатися в школи. Бо формування масової свідомості у ті часи відбувалося насамперед через школу, бо ще не було телебачення та радіо. У школах Франції висіли таблички «Заборонено плювати на підлогу і розмовляти по-бретонськи» чи якоюсь іншою мовою. Оце головне знаряддя.

Звісно, у розвинених країнах Західної Європи не було попередньої поліцейської цензури. Французький уряд у ХІХ столітті не міг забороняти книги нефранцузькою мовою. Тобто тут головна причина саме та, що російський уряд не хотів витрачатися на систему загальнообов’язкової освіти, яка промивала би мізки людям набагато ефективніше, ніж часткова заборона на друк української мови. Повна заборона була лише на завезення.

– Емський указ потім «допрацював» цю тему.

Циркуляр Головного управління у справах друку начальникам губерній з інформацією про Емський указ (1876). Центральний державний історичний архів у м. Києві

– Але чого Драгоманов не міг знати – що у ХХ столітті в інших цивілізованих країнах з’являться власні аналоги Валуєвського циркуляру. Наведу приклад Бразилії, бо там часткова заборона друкуватися мовами емігрантів розповсюджувалася і на українську також. У 1938 році був ухвалений декрет, який обмежував друк всіма мовами емігрантів. Тобто принцип Валуєвського циркуляру – перепони за мовною ознакою. Насамперед німці, звісно, їх турбували, але це також поширювалося й на українців.

– Ви кажете, що всюди було обмеження мовних практик...

– Це Драгоманов каже.

– Ви – з посиланням на Драгоманова. Але ж є приклад багатомовної Швейцарії, де в той час було 4 мови і досі є 4 мови. І вони навіть на марках поштових пишуть латиною, щоб всі мови урівняти.

– Коли йдеться про Францію, Бельгію та Швейцарію, то наша звична модель – українська, російська, білоруська – дуже накладається на їхню: французька, окситанська і арпітанська. Арпітанська – «наймолодша сестра», найбільш упосліджена. Про неї дуже багато хто взагалі не чув. У неї багато назв, що теж типово. Власне, цю мову відкрив за 17 років до праці Драгоманова італійський вчений і дав їй назву таку не дуже вдалу «франко-провансальська». До речі, одна з перших назв, запропонованих для білоруської мови, була «польсько-руська». От пряма паралель абсолютно.

Арпітанська мова нікому не знана, вона дуже непрестижна і розповсюджена на території трьох країн. У Франції це Ліон насамперед, а також Гренобль. У Швейцарії майже вся так звана французька Швейцарія чи правильніше казати романська Швейцарія…

– Там ще є ретороманська Швейцарія.

– То інша мова – теж романська, але інша. І трохи в Італії – в одній долині в горах ще ця мова збереглася. У Швейцарії і у Франції ця мова майже зникла. Але у Франції це легко пояснити – тиск з Парижу, цими методами, про які я казав. Але у Швейцарії носії самі знищували власну мову!

– У чому це полягало?

– Влада кантонів ухвалювала шкільний статут. І, наприклад, влада кантону Во, де була розповсюджена арпітанська мова, у 1840-х роках ухвалила шкільний статут, який наказував вчителям каленим залізом випалювати цю мову. Але ж кантон був абсолютно незалежний у цьому питанні і від Парижу, і від Берну. Тобто це була їхня ініціатива.

Це процес розпочався ще у XVIII столітті у протестантських так би мовити франкомовних, а насправді арпітаномовних містах, таких як Женева. Бо там престиж французької мови став завеликим, і люди почали соромитися власної мови і позбуватися її на користь французької.

– На користь такої французької, якою в Парижі говорять?

– Так. До речі, про це Драгоманов згадує, що ти не можеш женевця назвати французом. Він скаже: я – не француз. Але якщо женевець чує арпітанську мову замість французької, то це йому неприємно.

Зараз у Швейцарії за умов відсутності будь-якого тиску з Парижу арпітанської майже немає. Є буквально одне містечко Еволен у кантоні Вале, де десь третина молодих людей розмовляє рідною мовою. І все! Тобто швейцарці навіть ефективніше знищили рідну мову, ніж це робили у Леоні, Греноблі чи сусідніх містах під тиском з Парижу.

– І це Швейцарія, де до мовного питання ставилися ліберально! Де різні кантони мають різні мови.

– Ліберально ставилися до літературних мов, які мали великий престиж. Хіба німецька Швейцарія в цьому випадку є винятком, бо вони німецьку літературну мову вживають суто як письмову. Проте вони нею майже не розмовляють. Взагалі, швейцарські німці не люблять себе ототожнювати з іншими німцями.

Натомість французька Швейцарія, насправді романська, італійська Швейцарія у мовному питанні дуже чітко орієнтуються на відповідні митрополії. В італійській Швейцарії, кантон Тічино, не італійська ж мова. Там ломбардська мова, яка належить до іншої підгрупи романських груп. І досі нею досить багато спілкуються. Але за прикладом Італії вони так само своєю письмовою мовою зробили літературну італійську.

До речі, Драгоманов теж згадує про Італію. Мовляв, попри об’єднання Італії, король і офіцери розмовляли п’ємонтською мовою, а на флоті – лігурійською.

Взагалі, Італія взагалі дуже цікава країна в цьому контексті. Бо на момент об’єднання Італії 1861 року літературною італійською в побуті послуговувалося 3% населення. І процес витіснення так званих діалектів, а насправді окремих мов з власними літературами, дуже часто тривав довго. Лише за часів Берлусконі половина італійців почала спілкуватися в побуті італійською літературною мовою.

– За часів Берлусконі – це вже на межі ХХ-ХХІ століть?

– Так.

Інший цікавий приклад – Ангола. Взагалі, подібні речі відбуваються в усій Африці. Але Великобританія, Франція – це дуже потужні й багаті держави, які можуть втручатися. А Португалія – це маленька, бідна країна. Вона не може впливати на те, що відбувається в її колишніх колоніях – Анголі чи в Мозамбіку. Але після розпаду колоніальної імперії з кожним роком португальська стає першою чи так би мовити рідною мовою все більшого відсотку населення.

Якщо 30 років тому в Анголі 12% населення спілкувалося португальською, як першою мовою, то в 2006 році президент сказав, що вже третина населення спілкується португальською, як першою. А в містах, насамперед у столиці – ще більше людей. І це за умов абсолютної відсутності тиску з Лісабону, за умов дуже слабкого звучання! Бо Франція у програму франкофонії вкладається дуже сильно, дуже багато грошей витрачає на пропагування французької мови в колишніх колоніях і не лише. Натомість Португалія і Бразилія взагалі не можуть домовитися між собою, яка португальська краще: південноамериканська чи європейська? Але португальська мова сама завойовує ангольські міста. І вони самі зрікаються своїх національних мов, які в Анголі мають національний статус. Португальська офіційною називається, а решта – це національні мови. Але вони зникають.

– Зникають чи здають позиції?

– Якщо сьогодні лише в столиці португальська мова є мовою більшості, то пройде півстоліття-століття, і португальська мова просто зачистить весь простір, стане єдиною в Анголі. Ми ж цей процес вже спостерігали багато разів у різних країнах.

От що цікаво для України, але в нас про це не кажуть. У нас завжди тиск ззовні – це головна причина. До речі, Драгоманов багато пише про те, чому українські еліти впродовж XVII-ХІХ століть дуже часто з власної волі переходили на російську мову. Але це вже тема окремої передачі.

Діалектична мапа української мови станом на 1871 рік. Автори: П.П. Чубинський, К.П. Михальчук та К.Л. Маржецький

– А якщо взяти зворотний приклад? Ось, ви згадали більшовицьку політику коренізації. І тут я з вами мушу не погодитися, бо ви сказали, що це був компроміс між УНР і більшовики. Насправді, з УНР у більшовиків не було компромісу, але в них був певний компроміс з українським національним рухом. Вони справді зробили певний крок у цей бік, розпочавши українізацію.

Чи аналоги такої політики коренізації мали місце в Європі чи деінде?

– Головний приклад – це, звісно, Іспанія і взагалі Піренейський півострів. Тут є абсолютно весь спектр паралелей з Україною. Є Португалія, яка позбулася не просто імперії, а й імперської мови. Бо впродовж майже трьох століть кастильська мова, яку ми називаємо іспанська, була однієї з мов Португалії. Неї писали, театр впродовж півтора століття був майже весь кастильською мовою. Тобто вона була своєю. А потім вона пішла. І пішла вона не з політичних причин. Бо занепад кастильської мови почався десь через 80-90 років після відновлення політичної незалежності Португалії (1668). Вона, пішла з культурних причин, бо іспанська культура втратила престиж. Французька культура стала престижною. І тому кастильська мова потроху зникла з Португалії, стала лише сусідньою. Це перша паралель – «Україна переможна».

Друга паралель – «Україна в боротьбі» – Каталонія. Це яскравий приклад того, як дуже тривалою боротьбою політичною, навіть військовою, змусили імперію піти на компроміс, який втілений в конституції 1978 року. Дуже нагадує нашу коренізацію. Тобто є іспанська – як загальнодержавна і навіть обов’язкова; є каталанська, баскська і галісійська – як такі, що мають великі можливості й статус у власних регіонах. І третій рівень – це астурійська і арагонська мови, які майже вимерли, але все ж таки якось існують. І наприкінці 1990-х років вони теж отримали певне офіційне визнання.

Каталонська, португальська і баскська еліти показали дуже міцну політичну волю до спротиву, до самостійності. А окситанська еліта чомусь, я не знаю чому, абсолютно її не показала, якщо не рахувати руху ХІХ століття – фелібрів та Містраля. Але цей рух був суто культурно-літературним.

– Те, що ідеолог українського націоналізму Донцов зневажливо називав «провансальщиною».

Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua