«От повернуться хлопці з фронту і наведуть лад»: головна хвороба України – не корупція, а інфантилізм

(Рубрика «Точка зору»)

Нерідко можна почути від людей: «от повернуться хлопці з фронту і наведуть лад». У цю обнадійливу фразу вкладають чимало значень – від боротьби з корупцією до відбудови України.

І, як це часто буває з народними фантазіями, «хлопці з фронту» мають укріпити закон і порядок, а водночас також цілком по-більшовицьки без суду й слідства розправитися із «корумпованими ділками, місцевими князьками і тиловими щурами». В уяві загалу, такі народні месники якось мають однією рукою лінчувати винних, а другою – вести нас до верховенства права.

Якщо ця картинка здається вам шизофренічною, то це ще не все: бо у народних героїв-месників ще має бути й третя рука, якою вони будуть викладати бруківку й будувати нові школи, і четверта, якою вони доглядатимуть дітей, яких не бачили по півтора роки, і п’ята, якою зароблятимуть по-європейському високі зарплати для своїх родин, і шоста, і так далі…

Словом, усе буде добре, залишилося тільки дочекатися повернення оборонців України з фронту.

Ні воєнній хунті, але нехай все «хлопці з фронту» зроблять

Але якби ви спитали, чи хочуть українці твердого військового управління країною, то почули б, що – «ні, жодної воєнної хунти нам не потрібно».

Та водночас було б добре, якби якомога більше військових зайняли всі можливі посади: від дільничного міліціонера і податківця до прем’єра й президента. Тільки перед цим, щоб обов’язково зняли форму, припинили бути військовими, і стали великими демократами.

Зрештою, тридцять років української незалежності наше суспільство саме так і поводилося – рішуче вимагало реформ і категорично не сприймало будь-які зміни усталених практик, зокрема корупційних і кумівства.

Ми, мовляв, за ринкову економіку, але тарифи на воду й світло нам не піднімайте!

Війна кардинально змінила настрої українського суспільства, викристалізувала геополітичні орієнтири, консолідувала громадську думку щодо курсу держави. Але, здається, навіть війна не змогла змусити український народ нарешті подорослішати.

Що думають про Залужного на його малій батьківщині?

Стихійні демократи, але вірять, що «новий президент все зробить»

Можемо називати це міфологічним мисленням або інфантильністю, дитинністю поглядів і вірувань, але українці в більшості своїй досі вірять, що, наприклад, ми виберемо нового президента – і наступного дня життя зміниться на краще, ми вступимо в ЄС – і з наступного дня заживемо в достатку, що повернуться хлопці з фронту – і з наступного дня скрізь запанує порядок.

Словом, прийде хтось – і все зробить за нас.

Цікаво, а в хлопців, які вже півтора роки воюють на фронті, хтось запитав, чи хочуть вони після війни ще кілька років свого життя присвятити втіленню мрій українського народу?

• Може, вони хочуть відпочити, половити рибу чи погуляти лісом, а не будувати й боротися з корупцією?
• Може, вони мріють про час тільки для себе, а не для державних цілей? Може, вони хочуть повернутися і сховатися в своїй мушлі, бо від побаченого й пережитого їм сняться кошмари і ввижаються химери загиблих побратимів?

Контрнаступ ЗСУ на Запоріжжі: «Піт артилерії рятує кров піхоти» (фоторепортаж)

Війна забирає в України найкращих

Не кажучи вже про те, що далеко не всі хлопці повернуться з фронту.

Війна забирає в нас найкращих – мотивованих, діяльних, патріотичних і свідомих громадян, що добровольцями пішли в армію ще в перші дні війни.

Забирає «двохсотими», але й тих, кому пощастило вижити, травмує так, що людям доведеться ще десятиліттями відновлювати свої фізичні й психічні сили.

Чи не заслужили ці люди на відпочинок, чому громадська думка й після війни вимагає від них виконання нових обов’язків і служіння?!

Контрнаступ на Запоріжжі: як ЗСУ воює на американських M2Bradley – Ексклюзивний фоторепортаж

Зрештою, попри захват успіхами й героїзмом Збройних Сил України, треба визнати, що армія – як і влада – завжди є тільки зрізом суспільства.

І влада, і армія – зріз суспільства

Тобто їй притаманні ті ж болячки й проблеми, що й усьому українському народу. І з одного боку на полі бою ми маємо перемоги, якими захоплюється увесь світ, а з іншого – приклади «армійщини», тобто нераціонального використання людських ресурсів і недобросовісного командування. Є навіть корупція, і не лише, як собі вважає наївний український народ, серед вищого командування і на мільярдних закупівлях для армії, а й на цілком низовому рівні.

Я нікому не «відкрию Америку», якщо скажу, що є випадки, коли військовий, який служить уже понад рік, дає хабар офіцеру в штабі, щоб просунутися вперед у черзі на відпустку. Усе як у суспільстві, плоттю від плоті якого є армія.

Тому відкрию вам непривабливу правду: після повернення з фронту ніхто не наведе порядок в тилу. Навпаки – у суспільства з’явиться важка ноша, місія реабілітувати й соціалізувати ветеранів.

Приклад Хорватії, який я в силу своєї професії трохи знаю, показує, що суспільство буде заліковувати рани і вчитися співжити з людьми, що пройшли через горнило фронту, ще довгі десятиліття після закінчення війни. І вже невдовзі після перемоги армія, якою всі ще вчора захоплювалися, може стати об’єктом нищівної критики, а подекуди й зневаги.

Суспільству треба готувати витягати із ПТСР своїх оборонців

Так, на першій хвилі народної любові у парламент і у владу різних рівнів пройдуть цілі партії військових і в крісла сядуть учорашні герої, але вже невдовзі виявиться, що й вони не ідеальні, що їм притаманні типові для нашого суспільства мінуси та хвороби.

Не треба «бути Нострадамусом», щоб це передбачити – для цього досить поглянути на досвід країн колишньої Юґославії, де війна закінчилася ще в дев’яностих. Досвід, зразу скажу, переважно важкий, травматичний.

Тож не варто покладати зайвих обов’язків і надій на армію, на військових. Їхня місія – перемогти, і вони з нею впораються. Натомість порядок державі і в своїх громадах треба наводити самотужки. І не відкладати це до часу завершення війни чи вступу в Євроунію (ЄС), а робити це вже. Це єдиний рецепт успіху.

Інфантильність – це одна з головних і найбільших проблем українського суспільства. Як видається, куди критичніша за корупцію.

Бо вона формулює хибний життєвий принцип: та-хто завгодно, тільки не ми, і будь-коли потім, але не вже.

Натомість зріла людина і зріла спільнота має ставити собі інше питання: хто, якщо не я, і коли, якщо не тепер?

Андрій Любка – письменник, волонтер

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції