(Рубрика «Точка зору»)
Ми стали свідками і учасниками глибинних суспільних змін в Україні. Під час масштабної війни банальні, здавалося б, речі знову набувають свого істинного сенсу.
Ми побачили, як держава стала ефективною, як реально проявилося громадянське суспільство, що об’єдналося й підставило плече своїй державі, до якої раніше тримало дистанцію й плекало традиційну посткомуністичну недовіру. Як запрацювали інституції, як прості професії знову набули свого значення і відвоювали повагу.
Широкомасштабна російсько-українська війна стала точкою перезапуску всієї держави, заповнила старі міхи новим змістом.
Протягом десятиліть після падіння СРСР в Україні витворювалася химерна, хвороблива, збочена реальність, в якій змістилися реальні цінності та орієнтири суспільства.
Успіх дорівнював швидкому багатству, а доступ до нього відкривався через входження у владу чи корупційні афери. Доброю ілюстрацією цього є той факт, що добрячих двадцять років після здобуття незалежності найпопулярнішими факультетами в нас були юридичний і економічний, хоча саме з верховенством права і економікою ми мали найбільші проблеми.
Війна це змінила остаточно, поставила крапку в оздоровчих процесах, що відбувалися в суспільстві дві останні декади. Помаранчева революція і згодом Революція гідності були наслідком цих процесів, а війна їх пришвидшила до блискавичності.
І виявилося, що Служба безпеки може захищати державу
І виявилося, що Служба безпеки може захищати державу і відловлювати ворожих агентів, а не лише кошмарити бізнес. Виявилося, що представники найвищої влади і місцевого самоврядування у момент істини можуть служити державі й народу, а не лише дбати про інтереси свої й оточення. І так далі, і так у кожній сфері.
Пригадую, як у перші дні війни я вантажив гуманітарною допомогою поїзди, що відправлялися в з Ужгорода до Харкова. Пам’ятаю провідників, які їхали в цих поїздах під обстріли. Вони робили це за свою мінімальну, крихітну зарплату, могли просто звільнитися й відмовитися їхати, але вони їхали, бо це був їхній професійний обов’язок.
За цей щоденний подвиг усі працівники Укрзалізниці заслужили неймовірну повагу від українців.
Пам’ятаю, як на початку червня 2022 року ми з командою ночували в Харкові. Уночі була повітряна тривога й ракетні прильоти по центру міста. Оскільки була комендантська година, ми вирішили перед від’їздом о шостій ранку заїхати й подивитися на наслідки ворожого обстрілу.
Яким же було наше здивування, коли ми побачили, що комунальники вже майже все прибрали й підмітають рештки згарища!
Герої комунальники, провідники. енергетики, заправники, лікарі, вчителі....
Хоча теж могли втекти, звільнитися, відмовитися працювати за мінімальну зарплату, але вони залишилися й працювали – бо це була їхня роль у війні. Вони чинили опір, прибираючи, наводячи лад посеред хаосу й жаху. З якою гідністю вони це робили!
Або електрики, які всю осінь і зиму 2022-23 провели під обстрілами, намагаючись під дощем і снігом у максимально стислі терміни відновити критичну інфраструктуру для людей.
Електрики-герої, хоча хто б міг сказати раніше, що професія електрика є героїчною, а люди будуть готові цілувати їм руки за їхню роботу?
І так без кінця – лікар, пожежник, водій поштового автобуса, вчителька, яка під обстрілами виходила в зум до свого класу, щоб повернути дітям ілюзію безпеки й нормальності, заправники, які в перші три дні війни без перерви стояли на робочому місці на Житомирській трасі, щоб заправляти машини для людей, що втікали від окупації на захід – хоча будь-яка заправка могла щомиті вибухнути від пострілу чи снаряду, та й у ті перші дні взагалі неясно було, чи буде кому вкінці місяця виплачувати зарплату, чи існуватиме ще держава, чи ходитиме ще гривня. А вони стояли й робили свою героїчну роботу – заправники…
Ось так за час війни поступово все повернулося на круги своя – професії й соціальні ролі знову набули значення й відвоювали повагу в суспільства.
Відбувся великий перезапуск держави і соціальних зв’язків
Тепер ми вже не кажемо «я люблю свою країну, але не державу», бо відчуваємо, що ця держава – наша. Тепер бути двірником і з гідністю робити свою роботу – не соромно. Бути священником у 21 столітті – не смішно. Робити добро іншим – не банально.
Усе те трухляве й слабке, що було підкошене посткомуністичною трансформацією, оклигало й стало на ноги, наповнилося змістом.
Відбувся великий перезапуск держави і соціальних зв’язків, рольових моделей для успіхи й поваги. І саме цей великий перезапуск передусім наповнює мене вірою у краще майбутнє для нас і нашої країни.
Андрій Любка – письменник, волонтер
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
