Коли в останні роки до влади в Казахстані та Узбекистані прийшли нові лідери, люди сподівались, що це започаткує епоху значних змін у тих країнах.
Новий президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв та президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв невдовзі після отримання влади (у 2019 та 2016 роках відповідно) заявили, що в їхніх країнах будуть здійснюватися реформи й їхні уряди хочуть повідомити міжнародній спільноті, що зміни вже розпочались.
Багато людей у цих двох країнах сподівались, що вони дійсно зможуть висловити свою думку та брати участь у політиці.
І хоча деякі зміни відбулись, особливо в Узбекистані, ситуація зі свободою слова та правом брати активну участь у політиці, схоже, не відрізняється від тієї, що була за правління їхніх репресивних, автократичних попередників Нурсултана Назарбаєва та Іслама Карімова.
Варто лише згадати події перших двох місяців цього року.
Казахстан
28 лютого в Казахстані відбулись широкомасштабні акції протесту, серед яких всі, крім протестів у місті Уральськ, були несанкціонованими.
В деяких випадках окремі активісти закликали до місцевих мітингів, в інших випадках незареєстровані опозиційні партії закликали своїх прихильників вийти на вулиці та висловити своє невдоволення.
Але в усіх випадках, крім Уральська, поліція зупиняла демонстрації та, за звичним сценарієм, затримала безліч людей.
19 березня буде два роки, як Назарбаєв, президент-засновник незалежного Казахстану, пішов з посади і просунув свого обраного наступника Токаєва.
Це стало розчаруванням для тих, хто мріяв про інший стиль правління для Казахстану після того, як Назарбаєв залишив свою посаду. Але їхні надії швидко були розвіяні, коли столицю Астану раптом перейменували в Нур-Султан, а старшу дочку Назарбаєва Дарігу було обрано спікером Сенату (це друга найвища посада в країні).
Пізніше розпочалися протести і десятки людей були затримані.
Демонстрації проти тих змін керівництва, які відбулися після відходу Назарбаєва з посади, тривали і досягли свого піку до, під час і після позачергових президентських виборів 9 червня 2019 року, на яких Токаєв легко переміг.
Під час протесту в Алмати 28 лютого
Незабаром стало очевидним, що хоча Назарбаєв вже не був президентом, він все ще мав всю владу в Казахстані, хоча Токаєв намагався показати, що він відрізняється від свого попередника і започаткує суттєві зміни.
19 грудня 2019 року Токаєв у своєму виступі перед парламентом заявив, що Казахстану потрібен новий закон, який полегшить проведення мітингів та протестів. Він також сказав, що у парламенті повинні бути справжні опозиційні партії.
У травні 2020 року Казахстан ухвалив новий закон про громадські зібрання.
Але згідно із законом, було встановлено обмеження щодо кількості людей, які можуть брати участь у зібраннях, було визначино місця, де можуть проводитися мітинги, і, хоча офіційно набридливу вимогу про необхідність попередньої реєстрації в органах влади було видалено, все ж таки законом було встановлено, що організатори повинні повідомляти заздалегідь місцевим органам влади про їхні наміри провести публічну зустріч.
Відповідно до закону, місцеві органи влади не можуть відмовити у дозволі на мітинги та протести, але вони можуть відмовити у проханні незареєстрованих партій та груп про проведення публічних зборів, і вони вже це зробили.
Деяким групам було відмовлено у проведенні публічних зібрань. Інші просто закликали людей виходити на демонстрації, знаючи, що влада буде їм перешкоджати.
Тож 28 лютого поліція робила свою справу, коли заносила людей у поліцейські автомобілі та фургони або застосовувала свою нову тактику «стада», коли поліцейські оточують протестувальників зі всіх боків та годинами не дозволяють нікому приєднуватися до натовпу або покинути його з будь-якої причини.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: У Казахстані на мітингах опозиції поліція затримала десятки людейПоліція застосувала таку тактику 10 січня, коли в кількох найбільших містах Казахстану відбулися акції протесту через парламентські вибори, які багато хто назвав фальсифікованими.
28 травня 2020 року, одразу після підписання закону про протести, Міхра Ріттманн з міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch написала, що «в 2015 році тодішній спеціальний доповідач ООН з питань прав на свободу мирних зібрань та об’єднань Майна Кіай описала це краще за всіх: «Підхід [Казахстану] до регулювання зборів позбавляє права його здійснення», і підсумувала наступними словами: «На жаль, незважаючи на обіцяну реформу, ця оцінка залишається актуальною і до сьогодні».
Незважаючи на заяви Токаєва про необхідність мати справжню опозицію в парламенті, таких партій не було зареєстровано.
Наприкінці травня також був ухвалений новий закон про опозицію в парламенті, але на той час Міністерство юстиції Казахстану відмовило в реєстрації багатьом новим партіям.
Після того, як Токаєв підписав закон, депутат парламенту Азат Перуашев від партії «Ак Жол» дав цікаве роз’яснення щодо необхідності участі опозиційної партії або партій у парламенті, сказавши: «Повинна бути парламентська опозиція, яка буде висловлювати думку людей і порушувати питання, що хвилюють все населення», мабуть, підтверджуючи, що партії при владі в парламенті не працюють в інтересах казахстанців.
Результати виборів у січні показали, що єдині три партії, які отримали місця в парламенті Казахстану з 2012 року, були правляча партія «Нур-Отан», «Народна партія Казахстану» (колишня Комуністична партія Казахстану) та «Ак Жол», які знову стали єдиними трьома партіями, які отримали місця в 2021 році.
І незважаючи на люту холодну погоду, люди вийшли на акцію протесту і знову були затримані і затягнуті в поліцейські автобуси.
Протестувальники, яких тягнуть в автобуси, сьогодні є домінуючим зображенням президентства Токаєва, і хоча влада називає цих осіб порушниками або навіть екстремістами, очевидно, що багато людей в Казахстані не побачили тих реформ, яких вони очікували.
Узбекистан
Узбекистан за часів Мірзійоєва – багато в чому інша країна, ніж за часів Карімова, особливо при значно кращих відносинах країни з сусідами, але в багатьох питаннях, таких, як свобода слова, свобода преси та участь в громадському житті нових політичних партій, які не є при владі, все залишилось незмінним.
Мірзійоєва було призначено виконувачем обов’язків президента 8 вересня 2016 року, через шість днів після повідомлення про смерть Карімова. Він переміг на позачергових президентських виборах 4 грудня того ж року і буде балотуватися вдруге в жовтні цього року.
Зараз узбецькі ЗМІ піднімають питання, яких би вони уникали за часів президенства Карімова, такі, як корупція серед нижчих представників влади, соціальні проблеми, як виселення та знесення будинків, затримання активістів та блогерів, а також примусова праця на бавовняних полях в Узбекистані.
4 лютого Мірзійоєва процитували державні ЗМІ, коли він сказав журналістам: «Я розраховую на вашу допомогу. Не припиняйте здійснювати справедливість, не бійтеся, президент з вами».
Зростання допитливості з боку деяких ЗМІ очевидне, хоча обмеження щодо свободи преси все ще існують.
Всього за два місяці до цього влада застерегла ЗМІ від репортажу щодо дефіциту електроенергії й браку опалення, та проблем з відновленням енергопостачання у будинках багатьох районів Узбекистану.
Іншим прикладом самоцензури в узбецьких ЗМІ став нещодавній випадок, коли не було продовження розгорнутого розслідування Узбецької служби Радіо Свобода про величезне будівництво на ділянці, яка, швише за все, є палацом для Мірзійоєва, за винятком посилання на «інформацію, що з’явилася на вебсайтах».
ЗМІ продовжили захищати президента, заявивши, що розкішна ділянка була задумана як зона відпочинку для приблизно 90 000 залізничників Узбекистану.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Розслідування Радіо Свобода виявило таємний гірський курорт президента УзбекистануДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: В Узбекистані заперечують розслідування Радіо Свобода про таємний гірський курорт президента країни
На початку грудня 2019 року голова Сенату Танзіла Нарбаєва сміливо заявила, що уряду потрібно «правильно» відповісти на критику ЗМІ, а не реагувати образами та погрозами.
30 січня блогер Отабек Сатторі в місті Термез на півдні Узбекистану був взятий під варту і звинувачений у незаконному зберіганні грошей.
Сатторі був відомий своєю критикою місцевої влади у своєму відеоблозі Halq Fikiri («Народна думка») і робив гострі матеріали, зокрема, проти Тури Боболова, губернатора провінції Сургандарія, де розташоване місто Термез.
24 лютого проти Сатторі висунули додаткове звинувачення в наклепі та образі.
Родичі Сатторі досі не бачили його з моменту затримання.
Посол США в Узбекистані Даніель Розенблюм оприлюнив твіт про справу Сатторі, написавши: «Необхідна повна прозорість щодо обставин його арешту».
22 лютого Мірзійоєв звернувся до Ради з прав людини ООН через відеозв’язок.
Під час дзвінка Мірзійоєв заявив: «Ми маємо намір і надалі розвивати інститути громадянського суспільства, не зупиняючись на вже досягнутому прогресі, і повністю підтримувати свободу слова в Узбекистані».
26 лютого офіцери Національної гвардії затримали Хідірназара Аллаклова в його будинку в Ташкенті.
Аллаклов є засновником незареєстрованої партії Haqiqat va Taraqqiyot («Правда і прогрес»), яка планувала провести з’їзд того ж дня.
Його допитали і звільнили, але він міг би бути звинуваченим у порушенні приватного життя та незаконному збиранні та поширенні інформації про особисте життя людей без їхньої згоди.
Аллаклов припустив, що мав намір балотуватися в президенти на виборах, які відбудуться пізніше цього року.
В Узбекистані зареєстровано п’ять політичних партій – та усі вони є провладними. В Узбекистані ніколи не було зареєстровано жодної справжньої опозиційної партії.
У січні міністр юстиції Русланбек Давлетов зустрівся з представниками незареєстрованої опозиційної демократичної партії «Ерк», яка була заснована в 1990 році. Він сказав представникам «Ерк», що їхня партія не буде зареєстрована.
Партія Аллаклова зібралася за межами Ташкенту 10 березня на установчий з’їзд, проте залишається під сумнівом, чи партія буде офіційно зареєстрована.
Незважаючи на численні приклади протидії збільшенню свобод у їхніх країнах, Токаєв та Мірзійоєв звернулися до міжнародного співтовариства з проханням подивитися на них іншим поглядом та оцінити невеликі зміни, які, на їхню думку, вже відбулись.
Обидва уряди навіть найняли міжнародні лобістські та піар-компанії для просування своїх країн, акцентуючи увагу на інвестиційному та туристичному потенціалі.
Лідери Казахстану та Узбекистану також неодноразово обіцяли реформи, але минули роки з того часу, як вони прийшли до влади, а найважливіші внутрішні реформи були або поверхневими, або взагалі не розглядались, і, можливо, настав час чиновникам у цих країнах або взагалі перестати говорити про реформи, або, ще краще, справді вжити заходів та здійснити зміни, які вони обіцяли.