Чи не пора заснувати в Україні державні нагороди воєнного часу?

(Рубрика «Точка зору»)

За роки незалежності в Україні сформувалася своя система державних нагород. На жаль, вона має чимало радянських атавізмів.

Нагороди пострадянські

Візьмемо хоча б одну з українських найвищих державних нагород – орден «Золота зірка», яка вручається при наданні звання Героя України. Це своєрідний римейк звання Героя Радянського Союзу. Щоправда, при наданні такого звання вручався не орден, а медаль «Золота зірка». Але різниця не така вже й велика. Навіть зображення цих «Золотих зірок» дуже подібні.

Звання Герой України – державна нагорода України, найвищий ступінь відзнаки в Україні. Героєві України за здійснення визначного геройського вчинку вручається орден «Золота Зірка», за надзвичайні трудові досягнення – орден Держави

Або чого варті деякі ювілейні медалі – «60 років визволення України від фашистських загарбників» чи «70 років визволення України від фашистських загарбників». Тоді як під час Другої світової війни Україну окупували не італійські фашисти, а німецькі нацисти. Хоча є ювілейна медаль «70 років Перемоги над нацизмом». Про ці «радянські ляпи» системи державних нагород можна говорити довго.

Не чіпати Росію

А ще для цієї системи притаманне бажання «не образити Росію». Наприклад, у нас є низка державних нагород, які носять імена видатних діячів українського минулого. Це ордени Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, княгині Ольги й Данила Галицького. Всі ці історичні персонажі, за великим рахунком, прийнятні для росіян.

Княгиню Ольгу й Ярослава Мудрого росіяни вважають своїми. В якійсь мірі «своїм» для них є й Богдан Хмельницький, адже він приєднав Україну до Росії. Зрештою, як би деякі українські історики не виправдовували цього діяча, заявляючи, що він не прагнув передати українські землі московитам, але факт залишається фактом – Хмельницький зорганізував Переяславську раду, на якій козаки Війська Запорізького присягнули московському цареві.

Радянський Орден Богдана Хмельницького I, II, III, ступенів. Заснований 10 жовтня 1943 року. Прізвище гетьмана України подане українською мовою

Щодо Данила Галицького, то він загалом для росіян лишається нейтральним. Принаймні цей князь із росіянами не воював. Є, щоправда, виняток – відзнака Хрест Івана Мазепи, яка була заснована указом президента України Віктора Ющенка в 2009 році. Однак це ж не орден і не медаль. Та й не дуже знають про цю відзнаку.

Хрест Івана Мазепи – державна нагорода України – відзнака президента України, що встановлена для відзначення громадян за значний внесок у відродження національної культурно-мистецької, духовної, архітектурної, військово-історичної спадщини, заслуги у державотворчій, дипломатичній, гуманістичній, науковій, просвітницькій та благодійній діяльності

Водночас варто нагадати, що державні нагороди, поруч із прапором, гербом, гімном, конституцією, національною валютою, знаками посадового та військового розрізнення, історичними документами та державними святами, належать до найбільш важливих національно-державних символів і є важливим чинником формування національної та державницької свідомості.

Тому варто було б замислитися, а яку свідомість формує нинішня система державних нагород? Чи не таку собі пострадянсько-малоросійську?

Медалі та квітка червоного маку на грудях військовослужбовця (архівне фото)

Що зараз на часі – принаймні в плані державних нагород?

Масштабна агресія Росії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, здавалося, зруйнувала (принаймні в більшості українців) стереотипи щодо «дружності» росіян. Хоча чого вартувала та «дружність» не раз демонстрували факти історії. Та й недавня історія незалежної України не раз показувала, як росіяни ставляться до українців, як вони намагаються підпорядкувати нас. На жаль, адекватні висновки багатьма українцями так і не робилися – навіть після 2014 року, коли Росія окупувала Крим та з допомогою своїх спецслужб і військових захопила частину Донбасу.

Зараз маємо в Україні війну з росіянами, яка, схоже, може ще затягнутися на тривалий час. Українські воїни демонструють мужність, героїзм, отримуючи за це державні нагороди. Але чи варто їх нагороджувати згадуваними «пострадянськими» орденами й медалями?

До того ж ці нагороди часто-густо достатньо скомпрометовані. Адже не раз говорилося, що отримували їх люди, які не заслуговували на це.

Чи не варто було б зараз, враховуючи особливості воєнного часу, заснувати державні нагороди, які б носили імена українських історичних діячів, що мали проєвропейську орієнтацію й здобували блискучі успіхи, воюючи з росіянами? Й саме такими нагородами (орденами й медалями) нагороджувати українських воїнів, що відзначились, воюючи з Росією?

Чи є такі історичні діячі? Звісно, є. Й немало. Зверну увагу лише на три постаті, які, здавалось б, не повинні викликати дискусій. Це доволі знанні полководці, політичні діячі, яких, щоправда, спеціально маргіналізувала російська історіографія й пропаганда в Україні.

Костянтин Острозький

Князь Костянтин Іванович Острозький (1460–1530) – військовий і державний діяч Великого князівства Литовського. Один із найвидатніших полководців XVI століття

Передусім це стосується князя Костянтина Івановича Острозького (1460–1530), великого гетьмана литовського. То була людина, яка орієнтувалася на європейську культуру, про що свідчить його меценатська діяльність.

Він брав участь у численних битвах, часто здобуваючи перемоги. Його військовим тріумфом стала битва під Оршею у вересні 1514 року, де він переміг переважаючі війська московитів. Завдячуючи цій битві терени України, Білорусі та Литви були врятовані від московської експансії.

Петро Сагайдачний

Пам'ятник Петру Сагайдачному в Києві. Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1582–1622) – український полководець, політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Московського царства, Кримського ханства та Османської імперії. Народився в селі Кульчиці (нині Самбірський район Львівської області)

Не на меншу, а, може, й на більшу увагу заслуговує постать Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582–1622), козацького гетьмана, вихованця Острозької академії.

Значною мірою, саме завдячуючи йому, відбулося перетворення українського козацтва в потужну військово-політичну силу, яка також впливала й на релігійно-культурне життя.

Сагайдачний здобув низку блискучих перемог, серед яких виділяють взяття турецького міста Кафа в 1616 році.

Під час урочистостей біля пам’ятника гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному (близько 1582–1622) у Хотині, 17 жовтня 1991 року

У 1618 році він на чолі численної козацької армії здійснив успішний похід на терени Московії, взявши низку міст. Зі своїм військом Сагайдачний дійшов до Москви. І хоч йому й армії Речі Посполитої не вдалося взяти це місто, але московити, уклавши з ними Деулінське перемир’я, добилися значних територіальних поступок на свою користь.

Сагайдачний – один із героїв Хотинської битви 1621 року, яка, фактично, врятувала Східну й Центральну Європу від турецької експансії.

Іван Виговський

Пам’ятник гетьману Івану Виговському на території Манявського Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря (Манявський скит) в селі Манява (Івано-Франківська область)

Ще один діяч, який заслуговує на увагу, це Іван Виговський (бл. 1608–1664). Саме Виговський за часів Богдана Хмельницького створював інституції Гетьманської держави. Власне, ця держава значною мірою була його творінням.

У період свого гетьманства, в 1658 році, він уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, відповідно до якого Українська Гетьманська держава ставала автономною частиною Речі Посполитої – на рівні з Польським королівством та Великим князівством Литовським, стаючи частиною політичного й культурного простору Європи.

У 1659 році під керівництвом Івана Виговського українські козаки разом із кримськими татарами отримали блискучу перемогу над військами московитів під Конотопом.

Хотілося, щоб українські очільники звернули увагу на цих діячів й заснували відповідні нагороди для військових. Це саме на часі.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода