Утекти від війни і не повернутися: історії двох українських біженок

Якась частина українських жінок, які евакуювалася за кордон на початку повномасштабного вторгнення Росії, з різних причин вирішили не повертатися додому. Хтось – не бачить в Україні перспектив для самореалізації, хтось – хоче залишитися заради майбутнього дітей. Не всі наважуються говорити про це відверто, бо бояться, що на батьківщині їх вважатимуть «зрадницями».

Радіо Свобода записало історії двох жінок, які вирішили залишитися за кордоном: матері двох дітей, яка відкрито говорить про себе й свою сімейну ситуацію, та бездітної жінки, яка погодилася на анонімну розповідь.

Історія Вероніки, яка виїхала з дітьми до Словаччини

Вероніка Коміссар з двома дітьми евакуювалася до Словаччини. Жінка виїхала з синами-близнюками Дніпра ще в перший день війни, 24 лютого. Місто Трнаву обрала не випадково: там уже кілька років працював її чоловік. Каже: не стояла перед вибором: їхати чи не їхати. Один з її хлопчиків – дитина з інвалідністю, має вади слуху. Думала, говорить вона, перш за все про безпеку дітей. Шлях до Трнави зайняв 45 годин.

Чоловік Вероніки у Словаччині мешкав у робітничому гуртожитку, де було заборонено селитися родинами. Тому сім'я знайшла тимчасове житло.

Помешкання коштувало 720 євро на місяць – неймовірні для них гроші, зазначає дніпрянка. Потім завдяки випадку знайшли іншу, дешевшу, квартиру. Зараз родина орендує вже третє помешкання. Платять 600 євро на місяць.

«З березня до липня я працювала як волонтерка в доброчинній організації по 4-5 годин на день тричі на тиждень. Робота не дуже важка фізично – перебирати й сортувати речі, які були у вжитку. Роззнайомилася з колективом. І коли власник попереднього житла написав, що він хоче продати квартиру й нам потрібно було терміново зайти нову, то саме ці люди допомогли знайти варіант», – розказала вона.

Що з роботою?

Вероніка каже: у Словаччині її родина відмовилася від державних виплат і допомоги міжнародних організацій на користь працевлаштування. З квітня жінка працювала на автомобільному заводі – оператором на лінії.

Окрім того, вона, як і в Україні, соціально активна: у вільний час допомагає із вакансіями евакуйованим українцям.

«На автозаводі конвеєр – і йде 60 авто на годину. Тобто на кожне авто оператор має 1 хвилину. Я працювала тільки вікендові зміни – нічні зміни у суботу та неділю. Пропрацювала 4 місяці. Далі – не змогла. Виникли проблеми зі здоров’ям. Ця робота для абсолютно здорових людей. Багато українців, словаків, сербів там працюють і витримують. Я ж хочу розвиватися в іншому напрямку. Тепер працюю офіційно в Центрі допомоги родинам. Інтегрувалася в громадське й соціальне життя у Трнаві – те, що мені було близько по Україні. Воно тут таке саме активне, як і вдома. Мені дуже все це цікаво. На початку листопада будуть вибори – подивимося, як це працює», – розказала Вероніка.

Школа для дітей тут комфортніша

З березня діти Вероніки ходять до словацької школи. Один із хлопчиків, зауважує вона, має вади слуху й інвалідність. В українській школі це було величезною проблемою, у тому числі при спілкуванні з однолітками. У словацькій – ні.

Близнюки Вероніки

Дуже допомагають вчителі й шкільні психологи, каже мати двох дітей.

«Проблем немає. Плати, купівлі матеріалів чи зошитів для школи – нічого такого немає. Дітям дуже подобається школа. Зараз їхній емоційний і моральний стан кращий, ніж був в українській школі, що не може мене не тішити як маму. Бо це – їхнє майбутнє», – говорить жінка.

Одним із головних плюсів життя в Словаччині Вероніка називає чуйних людей, з якими їй пощастило зустрітися. Мінус – проросійськи налаштовані, яких також не бракує.

«Мені пощастило з колегами. Наприкінці серпня ми мали відпустку, на цілий тиждень всією командою ми поїхали в гори, це було неймовірно. Мінуси? Це те, що ми все ж не вдома. Якщо припуститься помилки словак, ніхто нічого не скаже, якщо українець – про це будуть говорити. Також трапляються словаки, не дуже доброзичливі до українців, і це не можна замовчувати. Іноді ми бачимо автопробіги з російськими прапорами», – говорить жінка.

«Тут я можу самореалізовуватися і мої діти в безпеці»

Зараз дніпрянка активно вчить словацьку мову. Каже: її родина поки не планує повертатися в Україну. Такої самореалізації, як у Трнаві, вдома в умовах війни вона б не мала, вважає Вероніка. Окрім того, боїться за безпеку дітей.

«Чому я не хочу вертатися в Україну? По-перше, я маю гіркий досвід роботи на державній службі в Україні. Ця структура навіть в умовах війни не полишає звичного для себе бюрократичного режиму роботи. І поки ситуація не міняється. По-друге, система освіти й підхід до цінності дітей тут є більш комфортним для моїх хлопців. Для мене це пріоритет. Я також бачу свій особистий розвиток, я соціально активна, допомагаю українцям з пошуком роботи, веду телеграм-канал з вакансіями. Я реалізовуюся, і навряд чи в Україні в умовах війни я могла б мати таку самореалізацію. І навряд чи в Україні я стільки могла б допомагати українцям, як тут, – я весь час на зв’язку, телефон «червоний» від дзвінків», – зазначила вона.

До рішення тих, хто повернувся в Україну, каже Вероніка, вона ставиться з розумінням.

«Тут важко, особливо, якщо ти сама з дітьми, а чоловік залишився вдома або на фронті. Так моя знайома з Сум, у якої двоє дітей, повернулася в Україну. Зараз готує консервацію на зиму й почувається щасливою. У мене ж єдиний аргумент: якщо мама з дитиною повертається додому, то вона свідома того, що їй доведеться нести відповідальність, якщо з нею або з її дитиною станеться щось непоправне. Я – не готова. Саме тому я свідомо в перший день війни я виїхала. Говорять: «Виїхали на все готове». Я з цим не згодна. Ми виїхали, щоб зберегти своє життя і своїх дітей. Не вбачаю в цьому ніякого егоїзму. Це нормально – коли людина хоче жити. Треба бути реалістами – на сьогодні в Україні дітям небезпечно. Коли війна закінчиться Перемогою, тоді поїдемо – хто в гості, хто додому назавжди», – каже Вероніка.

Історія Наталії, яка виїхала до Норвегії

Наталія з Києва – фахова психологиня. Жила у столиці, працювала за спеціальністю і деякий час у сфері послуг – масажисткою. Незаміжня, без дітей. Розповідає: вихати з України за кордон вирішила на початку березня, коли місто було під постійними обстрілами.

Опинилася у Норвегії, каже, невипадково: їй імпонує тамтешнє ставлення до жінок. Воно, говорить Наталія, дуже відрізняється від того, що в Україні.

«Я виїхала в Норвегію евакуаційним автобусом через Польщу і Швецію. Жила перший час у знайомих. Вибрала країну за критерієм гарного ставлення до жінок. Тут захищене материнство, чайлдфрендлі-суспільство, дотримання особистих кордонів, чого в Україні нема і не буде. Мій вік, 37 років, не є перепоною на влаштування на роботу. Також ніхто не лізе в особистий простір. Про чоловіка/бойфренда/дітей питають лише українці й араби. Норвежці за пів року жодного разу не спитали! Загалом суспільство набагато менш токсичне, ніж українське. Ностальгію за Україною – відчуваю лише за звичними місцями, але не людьми», – розказує Наталія.

Норвегія очима Наталії

Житло, робота, «колективний захист»

У Норвегії, розказує Наталія, організація, яка опікується біженцями з України, допомагає орендувати житло. У перші місяці за його оренду платить держава, далі, коли людина знайде роботу, платить сама.

Зараз жінка чекає на державні курси з норвезької мови, бо без знання мови в цій країні можуть запропонувати лише непрестижну, низькооплачувану працю.

«Роботу шукаєш сам, на більшість робіт потрібна норвезька мова або високий рівень англійської. Без знання мови можуть запропонувати лише роботу прибиральниці. А з мовою можна працювати на фермах, в магазинах, туристичних фірмах (це з тих вакансій, що я бачила). Касир в супермаркеті – приблизно 13 тисяч крон в місяць. Це з врахуванням податків, на кожну сферу тут – свій відсоток податків. По Норвегії різні ціни на житло, залежно від регіону. Моє помешкання коштує 5200 крон в місяць + комуналка», – говорить жінка.

У Норвегії громадяни України можуть подавати заяву про надання захисту в цій країні й отримують так званий «тимчасовий колективний захист». Наталія його оформила ще в березні, тобто ще пів року вона може не думати про документи.

«У Норвегії можна жити тільки легально. Колективний захист – це притулок, який надають всім українцям, що втекли від війни. Візу надають на рік, з можливістю продовження до 3-х років. На біженство можна податися в індивідуальному порядку. Якщо оформлення біженства – то це пожиттєво», – розповіла вона.

Рішення: не повертатися

В Україну, зізнається жінка, вона з самого початку евакуації вирішила не повертатися. Каже: головні причини – відсутність на батьківщині перспектив для прийнятного рівня життя і токсичність суспільства щодо жінок.

Наталія не захотіла розповісти більш детально про себе назагал, щоб вдома, у Києві, її не впізнали знайомі.

«Не хочу, щоб мене впізнавали. Свою порцію хейту від «любих українців» я вже отримала. В Україні в мене є мати і сестра. Вони, звісно, хочуть зі мною побачитись, але назад не кличуть. В Україні мене нічого хорошого не чекає. До тих, хто повертається, і тих, хто лишається, мені байдуже, – цікавлять лише свої проблеми, яких вистачає», – каже жінка, яка отримала притулок у Норвегії, як біженка від війни.

• Майже 9 мільйонів українців залишили свої домівки в Україні через вторгнення Росії. Це найбільший масовий відтік біженців, який континент переживав з часів Другої світової війни, заявив верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Ґранді.
• Європейський союз прийняв 7,5 мільйонів українських біженців за час повномасштабної війни Росії проти України. Про це заявила голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у серпні.
• За даними ООН, майже 3,3 мільйона повернулися в Україну з моменту російського вторгнення 24 лютого.