ДНІПРО – 34-річна Марія Єфремова – багатодітна мати-одиначка. Вона – двічі переселенка. 2014 року вона з двома дітьми тікала з окупованого Тореза, що на Донеччині. 2022 року жінка вже з п’ятьма дітьми через обстріли була змушена виїхати з Костянтинівки. Родина змогла забрати з собою лише два наплічники з речами, а також улюбленців – кішку й кота. Як виїздила з-під обстрілів та як облаштувалася в більш безпечному місці – Марія розповіла Радіо Свобода.
До 2014 року Марія Єфремова з двома дітьми мешкала у своєму рідному місті Торезі. Працювала на фабриці кулінарних виробів кухарем-кондитером. З доглядом за дітьми – Іринкою та Володею– жінці допомагали її батьки. Літо 2014 року жінці запам’яталося вибухами. Розповідає: її цех працював у підвалі – імпровізованому бомбосховищі. На роботі, особливо в нічні зміни, було дуже страшно: як там вдома, як діти? Російські гібридні сили увійшли до міста практично без боїв, згадує вона. Жінка вирішила виїздити.
«2014 рік у Торезі – відразу ж заїхала Росія. Без боїв, без нічого. Ми жили з двома дітьми у батьків, у них у будинку був підвал, де можна було ховатися. Обстріляли «Приватбанк». Ніхто не спиняв їх у Торезі. Великі бої були неподалік, під Савур-Могилою. Винищувачі над нами літали Я з дітьми і в погріб лазили – ховатися. Страшно, Щодня бомбардування. Маленькій Ірі було три роки, а синові Вові – п’ять. Ми вирішили виїздити, поки ще був «зелений» коридор. Не евакуація. Просто ще ходили автобуси й можна ще було виїхати», – зазначила вона.
«Я не хотіла вірити в те, що почнеться війна»
Жінка з дітьми осіла в Костянтинівці, спершу працювала продавчинею в магазині. Потім була в декреті – у неї народилися троє дітей. Чоловік її кинув. Незадовго до початку повномасштабної війни Марія опинилася одна з п’ятьма дітьми на руках.
«Усі ці роки в Костянтинівці було більш-менш тихо. Чутно було – Бахмут, вибухи – але десь далеко. А ми жили – не тужили. У Костянтинівці у мене народилися ще троє дітей: Іван і Ярослав, яким зараз 5 і 6 років, та Стасик. Йому 1 рік 8 місяців. Я і діти – чотири синочки і лапочка-дочка», – каже жінка.
Коли в Костянтинівці почали обстрілювати школи – стало по-справжньому страшноМарія Єфремова
24 лютого 2022 року Марія з дітьми прокинулися від вибухів.
«23 лютого росіяни відзначили «День захисника». І як тільки в них закінчилося «свято», 24 лютого почали літати перші ракети. О 4-й ранку, ще було темно, ми почули гуркіт. Було дуже гучно. Ми спершу не зрозуміли. Хоча було попередження про можливий наступ. На позиціях у Бахмуті й Майорську були наші війська. Я не хотіла вірити в те, що почнеться війна. 8 років прожити в тиші – ні, я не хотіла вірити. Все працювало – супермаркети, магазини, щоправда, втридорога. Міська влада нам раз на місяць виділяла гуманітарку. Але почалися обстріли – щодня. Спочатку влучало за містом, далеко, в полях. Коли почало влучити в Краматорськ, коли Бахмут почав горіти вогнем, коли в Костянтинівці почали обстрілювати школи – стало по-справжньому страшно», – говорить жінка.
«Я думала: ну раз уб’ють, то уб’ють усіх»
В останній тиждень перед евакуацією, розповідає Марія, вона не спала щоночі. Як і сотні мам у Костянтинівці, стерегла сон дітей. Сини й донька спали в коридорі, за двома стінами, настеливши ковдр. Найближче укриття було необлаштоване – сміття, пил, холоднеча, каже Марія.
Малі спершу плакали, а потім уже й не плакали. ЗвиклиМарія Єфремова
«З вікна я спостерігала за війною. Я бачила, як літали ракети на горизонті. Останній поверх, все, як на долоні. Поля, дороги. І мені все було видно. На той момент йшли бої в Ізюмі. Ракета – коли її збивають, може впасти куди завгодно. А ми – на 9-му поверсі. І, не дай Боже, на наш дах, ми – перші. Діти спали між стінами. А ми з найменшим Стасиком – на ліжку. Коли почало бахкати дуже близько десь, я тікала вже з найменшим під пахвами за стіну. Малі спершу плакали, а потім уже й не плакали. Звикли. Коли накривало «Градами», чулися «прильоти», я обіймала дітей, накривала собою, як шуліка, як квочка. Я думала: ну раз уб’ють, то уб’ють усіх», – розповідає багатодітна мати.
Тоді жінка з дітьми вирішила виїздити з міста. Записалася на безкоштовну евакуацію. А рано-вранці в день їхнього виїзду ракета влучила в школу №3 неподалік, саме ту, яку відвідувала донька Марії.
«Це було 13 липня. Ракета влучила прямо в місто, і я боялася, що скасують евакуацію. Наша квартира була орендована. Я нічого не встигла, ні підлогу помити, нічого. Ми як були – отак і поїхали. Всі речі, все – там лишилося. «Плазма», «пралка», всі дитячі речі. Іра встигла взяти з собою наплічник з одягом. Кожному з дітей я змогла взяти по одній кофтинці – щоб не змерзли. Старший син взяв ноутбук… Зараз у місті зруйновано кілька шкіл, зокрема ті, куди ходили мої діти. Медучилище зруйноване. А скільки будинків розбомблено! Біля міської ради ракета упала недавно. Обстріли вічні й постійні, але – Україна!» – каже жінка.
В евакуації
До Дніпра мати з дітьми доїхала евакуаційною «Газеллю». У дорозі пробули шість годин. На руках – найменший син і двоє котів. Родині надали п’ятиденний безкоштовний прихисток в одному з ресторанних комплексів. Жінка почала шукати житло в оренду, але з п’ятьма дітьми й тваринами ніхто не хотів брати.
«З нами виїхало двоє котів. Вони нявчали цілу дорогу. Ну а що ж? Лишити їх ми не могли. «Дівчинку»-британку ми купували. А кіт – коли ще не було обстрілів, я його підібрала кошенятком на вулиці. Стало жаль. А тепер він – красень… Через п’ятьох дітей і тваринок мені й відмовляли, і кидали слухавку. Я була платоспроможною: у мене було трішки грошей на перший час, аби винайняти квартиру. Три дні я сиділа в інтернеті, щоб вихопити цей варіант», – говорить мати п’ятьох дітей.
У квартирі, за яку Марія, за договором, зараз сплачує по 5 тисяч гривень на місяць плюс комунальні послуги, було абсолютно порожньо: стіни, стеля, підлога. З рештою допомогли волонтери й небайдужі дніпряни.
«Газу нема. Газова плитка не працює. Гарячої води немає, бойлера також. Готуємо в мультиварці, але трилітрової чаші мультиварки на мою родину мало, тому ставлю ще каструлю на електропічку. Буває, по пів дня готую. Усі каструлі дали волонтери. Харчі, дитяче харчування, іграшки, речі – також. Зараз я оформлюю «переселенські» виплати на дітей і на себе, поки грошей ми ще не бачили», – говорить Марія.
Жінка каже, що зараз її життя повністю заповнене дітьми: нагодувати, попрати, догледіти – менших, проконтролювати онлайн-заняття – старших. Також живе надією повернутися в деокупований рідний Торез, де у неї залишилися близькі. З мамою, говорить вона, через війну не бачилися понад 8 років.
