«За місяць жодного разу не водили в душ». Журналістку в Білорусі відправили на Окрестіна за білу хризантему

Журналістка білоруської незалежної газети «Наша нива» Катерина Карпицька місяць провела у в’язниці на вулиці Окрестіна в Мінську. Про жахливі умови утримання політв’язнів на Окрестіна, які можна прирівняти до тортур, і про те, як Лукашенко розколов її сім’ю: її батько – колишній начальник карного розшуку, який досі підтримує Лукашенка, а молодший брат служив у внутрішніх військах, журналістка розповіла Білоруській службі Радіо Свобода. ​«Для них я живу неправильно, соромно, і я сама винна в тому, що опинилася за ґратами», – зауважила Карпицька.

Її затримали 14 серпня 2021 року за те, що вона йшла вулицею з білою хризантемою в руках: суддя визнав це політичним протестом. У переповненій камері Катерині довелося спати на підлозі, гріючись пляшками з теплою водою: теплий одяг їй і іншим політичним в’язням, каже, керівництво в’язниці передавати відмовилося. Також, як розповіла журналістка, до них в камеру спеціально поміщали осіб з педикульозом та іншими заразними хворобами.

– Розкажіть, як ви потрапили до в’язниці на Окрестіна?

– Мене затримали вранці 14 серпня. Можна сказати, що я сама підставилась. Весь тиждень до цього я розмовляла з людьми, готувала матеріали до річниці подій післявиборчого серпня 2020 року.

– Особливо мене вразила розповідь водія Павла Сибилєва, який був поранений 10 серпня. Він працював того вечора, уламки гранат і кулі потрапили йому в спину. Я відвідала Павла 20 серпня минулого року в лікарні. Він був тоді в тяжкому стані, в спині у нього була дірка, на яку йому зробили пересадку шкіри з ноги, він не міг рухатися. Але виглядав він досить бадьорим, і вірилося, що він скоро одужає.

Однак через рік після зустрічі з ним я побачила сивого чоловіка з тростиною в руці. Його рука була паралізована, у нього боліли ноги і спина. До наслідків поранення ще додався рак. А його молодший син навчається у першому класі.

Я якось звикла до таких історій ставитися як журналіст, тому що інакше неможливо щодня писати про цей людський біль. Але потім на мене накотило, мене весь день нудило. Було складно. Я почала допомагати всім цим постраждалим сім’ям, чим могла. А вранці 14 серпня, майже в річницю вбивства Олександра Тарайковського (першого загиблого протестувальника в Мінську – ред.), проходячи повз Пушкінську, згадала, що вдова Тарайковського якось сказала, що їй приємно бачити квіти на Пушкінській, на місці його вбивства. Так вона дізнавалася, що люди його пам’ятають.

Я купила в переході білу хризантему. Але навіть не встигла з нею вийти на вулицю: мене затримали. ОМОН кілька днів чергував на тому місці, як я потім з’ясувала. Мене досі «бомбить» від того, на що йдуть наші податки – на те, щоб ловити людей з квітами в руках на Пушкінській, і це лише один ганебний факт! Цілком можливо, що вони і зараз продовжують там чергувати. У суді неправдивий свідок сказав, що я нібито проводила пікет проти чинної влади. Мені дали 30 діб, тому що я вже була затримана роком раніше, коли як журналістка висвітлювала «Жіночий марш».

Білорусь: у Мінську пройшов марш жінок

– Які умови були у вас в ізоляторі тимчасового тримання?

– Всього за пару днів в СІЗО у мене з’явився цистит (запалення сечового міхура, як правило, виникає на тлі переохолодження – ред.): було дуже холодно. Холодна переповнена камера, де змушують спати на підлозі в тонкому одязі. Щоб зігрітися, ми обіймалися або прокидалися ночами і займалися спортом. Я наливала в пластикові пляшки гарячу воду і клала між ногами, щоб хоч якось зігрітися.

О 2-й і 4-й годині ночі нас постійно піднімали на перекличку. Ви повинні встати і вимовити своє прізвище, ім'я, по батькові. Переклички також проводилися двічі на день: під час них нас виводили в коридор, обмацували, а всі наші речі в камері трусили. На підлогу, наприклад, розсипали залишки хліба, який вночі деякі дівчата використовували як подушку.

Під час одного з цих «шмонів» у нас забрали частину пластикових пляшок, пояснивши це тим, що вони були на підлозі, а не в тумбочці. А в тумбочку вони просто не влазили, тому що камера була розрахована на двох осіб, а в ній було до 20 осіб в піковий час. У звичайний – 8.

Пляшки там на вагу золота: з них ви п’єте воду з-під крана, а потім промиваєте дірку в підлозі, яка служить як унітаз. Ну а вночі ти цю пляшку обіймаєш, щоб зігрітися.

Потім нас перевели в камеру №15 на третьому поверсі – з наглухо забитим вікном. Вдень у ній була страшенна задуха. При цьому нам ще намагалися і закрити «годівницю» (отвір у дверях камери, через який передають їжу – ред.), через яку в камеру могла потрапити хоч якась кількість кисню.

У таких умовах у переповненій камері всі швидко захворіли: всі вийшли звідти з коронавірусом. У мене почався фаринготрахеїт, який я лікую досі. Багато хто важко переносив ці захворювання у в’язниці – лікарі там лікують переважно парацетамолом. Ні про яку ізоляцію хворих не може бути й мови. Навпаки, до нас спеціально підсаджували бездомних, у яких були педикульоз, грибок, у деяких – шкірні виразки. При цьому жодного разу за місяць нас не водили ні в душ, ні на прогулянку.

– Ви сказали, що в камері спочатку було дуже холодно. Чому вам не дозволили передати теплі речі?

– Нам не передали жодної передачі, хоча це належить робити, відповідно до правил утримання засуджених за адміністративними статтями. Коли я попросила охоронців принести дівчаткам хоча б теплий одяг, тому що багатьох затримали в тонких майках після басейну, дачі, роботи, в одній спідниці і кофтині, я почула, що це «не допускається». Ким не допускається? На це запитання я теж не почула відповіді. Ми цілими днями вибивали хоча б батарейку для дівчини зі слуховим апаратом. Тільки на четвертий день наших прохань над нею зглянувся один черговий.

– Багато в’язнів Окрестіна скаржаться на якість їжі у в’язниці.

– Звичайно, я намагалася їсти все, щоб вижити, а не повністю злягти. Навіть хліб, який нам приносили вже з цвіллю. Але якщо врахувати, що їжа на день коштує 14,5 білоруських рублів (близько $6), а за ці гроші на сніданок і обід вам приносять пів чашки чаю, а іноді суп, в якому просто вода і невелика кількость макаронів, то виникає багато питань з цього приводу.

Чому за такі гроші неможливо забезпечити людей хоча б достатньою кількістю гарячих напоїв? На жаль, водопровідна вода на вулиці Окрестіна настільки хлорована, що у багатьох відразу почалася печія. Я вже мовчу про те, що коли їси слизьку кашу і поганий хліб і не маєш можливості рухатися, багато людей в нашій камері тижнями не могли нормально сходити в туалет по-великому, у всіх в буквальному сенсі здулися животи.

– Білоруські «Кіберпартизани» нещодавно опублікували аудіозапис розмови начальника поліції, який демонструє, що від вищого керівництва Білорусі надходять накази про створення нелюдських умов для політичних в’язнів в камерах: у них спеціально прибирають матраци, а також вимагають збільшити кількість людей у камерах. На ваш погляд, чому в білоруських тюрмах створені такі нелюдські умови? Чи інформуються ув’язнені про це безпосередньо, щоб вони знали, чому їх так утримують?

– Коли нас переводили з однієї камери в іншу, ми бачили, що вільних камер в СІЗО достатньо, але нас навмисно тримали великою групою в двомісній. Вона була розміром приблизно 3 на 4 метри, і по ній було неможливо пройти, навіть сісти в ній було складно. А щоб лягти спати на підлозі, ми взагалі проявляли надздібності. Це нагадувало людський тетріс: тут треба ноги підняти, там стиснутися, там залізти під шконку так, щоб ноги сусіда лежали біля твоєї голови.

Одного разу один зі співробітників нам сказав: ви ні на що не маєте тут права, тому що ви – «БЧБ» ( «біло-червоно-білі» – так білоруські силовики називають засуджених за політичними статтями – ред.). Тобто вони свідомо виділяють статті 24.24, 24.3, 19.11 КК в окрему категорію, це очевидно. Це було особливо підкреслено, коли до нас підселили тих жінок з вулиці: черговий міг сказати їм вголос: «Вам все можна, Алло Іллівно, і навіть полежати вдень, а ось цим (політв’язням) – ні».

У камері навпроти сиділи чоловіки, заарештовані за бійки і дрібні крадіжки. Їх і в душ, і на прогулянку водили, і навіть покурити. У них в камерах були шашки, книги, передачі їм дозволяли передавати. Тобто зрозуміло, що так званих політичних в тюрмі свідомо пригнічують, створюють їм складні умови для виживання, позбавляють здоров’я. А це – злочин.

У мене в голові це не вкладається: засуджують, відправляють до в’язниці вчителів, письменників, музикантів, лікарів, програмістів! Їхня єдина провина – в тому, що хтось переслав чоловікові репост з новинного сайту, який зараз визнаний екстремістським. Або хтось опинився на вулиці в червоній сукні з білою накидкою. Що, ці люди насправді заслуговують, щоб їх позбавили здоров’я?

Мені розповіли, як в ізоляторі тримали викладача Академії управління при президенті РБ. І ось вона виходить на «шмон» в коридор – і зустрічається очима зі своїм колишнім студентом. А той опускає очі! Мене дуже вразила ця історія, такого нікому не побажаєш. Ця викладачка, до речі, сиділа через якийсь старий репост повідомлення з телеграм-каналу, що визнаний екстремістським. І, звичайно, за це хотіли звільнити її з академії. І було неважливо, що вона – суперфахівець і професіонал.

– Увесь персонал ізолятора до вас ставився погано і намагався створити для вас умови тортур чи були винятки?

– В окремі зміни був адекватний персонал, який вночі нас піднімав не так агресивно. Могли залишити «годівницю» відкритою на день для вентиляції. В день міста затриманим пенсіонерам привезли пару зубних щіток і щось з особистих речей. Тобто в цій системі є людські елементи. Іноді це молоді хлопці, вчорашні випускники. Але я дуже боюся, що вони скоро перелаштуються і стануть такими ж жорстокими, готовими насміхатися над заарештованими, як їхні старші колеги. Що вони пізнають зло.

До речі, робота «Кіберпартизанів» і факт існування «Чорної книги» їх дуже розлютили, вони про це постійно говорили.

– Як ви зараз почуваєтеся фізично і морально, після виходу з в’язниці? Після перебування в умовах, які, відповідно до всіх міжнародних норм, можна назвати тортурами?

– Думаю, що якийсь моральний вплив в’язниці я все ще відчуваю. Поки я розбираю побутові та робочі питання, що накопичилися за місяць, і відновлюю фізичне здоров’я. Мені банально колись було зупинитися і подумати: а що у мене всередині відбувається? Мені зараз треба долікуватися в гінекологічному відділенні від циститу, у мене фаринготрахеїт, недосипання. Після коронавірусу – сильна слабкість і сильний біль в суглобах. Випало багато волосся. Тож спочатку я заповню дефіцит ресурсів в організмі, а потім подумаю, чи потрібна мені психологічна допомога.

Однак ситуація в Білорусі за останній рік стала жорсткішою, я це чітко відчуваю і за попередніми затриманнями, і по роботі журналісткою.

– Протести в Білорусі спричинили і розкол у вашій власній сім'ї, адже так?

– Мене вже понад рік не відпускає ця ситуація, те, як мій батько і молодший брат ставляться до моїх затримань. Мій батько – колишній начальник карного розшуку, який досі підтримує Лукашенка. Брат служив у внутрішніх військах. Для них я живу неправильно, соромно і сама винна в тому, що опинилася за ґратами. І працюю я не там, де повинна працювати. Ми взагалі з ними не спілкуємося майже рік, і це, безумовно, боляче. Я знаю багато таких сімейних трагедій. Дуже гірко, що політичні погляди можуть вплинути на сімейні відносини.

– Ми чуємо від адвокатів політв’язнів, знаємо з листів політв’язнів, що вони підтримують у собі у в’язницях бадьорість, силу духу: це допомагає їм вижити. Але ваша розповідь про в'язницю багатьох шокувала, тому що багато людей зрозуміли, що політв’язні можуть не захотіти лякати своїх близьких у своїх повідомленнях, не хочуть скаржитися, та й цензори цього не пропустять у їхніх листах. Як ви думаєте, всі жахи нинішньої в'язниці слід розповідати вголос? Чи такі розповіді можуть деморалізувати, налякати людей?

– Потрібно розділяти умови утримання політв’язнів і адміністративних засуджених, це трохи різні речі. Перші довше сидять, але мають хоч якийсь зв’язок зі світом, доступ до адвоката, передачі. У других арешт може тривати кілька місяців, в залежності від кількості складених на них протоколів. Але у нас була повна інформаційна ізоляція: ніяких сигналів з «того» світу, навіть у вигляді цукерок.

Звичайно, ми теж намагалися підтримувати в камері гарний настрій – це єдиний спосіб вижити. Ми грали в ігри, в які можна грати без рухів і речей: «Мафію», «Вгадай мелодію», «Є контакт», «Міста», читали вірші напам’ять. А коли когось випускали, ми просили цю людину запам’ятати номер телефону родича і передати, що у нас все добре. Щоб ті, хто на волі, не страждали. Звичайно, ці повідомлення повинні були бути позитивними, тому що родичам заарештованих на волі навіть важче, ніж затриманим, морально. І, звичайно, в листах, якби нам давали їх писати, ми б теж намагалися їх не лякати.

Я запитувала себе, чи варто розповідати все, що було у в’язниці. Але в першу чергу мене просили це зробити жінки, дівчата, які там залишилися. Це було їхнє прохання: бути їхнім голосом, не мовчати. Тому що вони самі можуть не наважитися написати навіть скаргу. Багато дуже бояться знову втратити волю і не впевнені, що за ними не прийдуть знову.

По-друге, як журналіст я завжди виступаю за правду. Якщо хочете – вважайте моє затримання репортажем складного журналістського жанру «Перевірено на собі». І як людина я теж за те, щоб ніколи не мовчати про проблему, тому що в іншому випадку вони будуть тільки примножуватися. Мовчання розв’язує злі руки. Це моє особисте переконання і досвід, накопичений за ці роки.

Я бачу, що моя коротка розповідь про в'язницю налякала деяких моїх друзів, знайомих. Я найменше хотіла, щоб це відбулося. Але, на жаль, саме цього і хочуть люди з системи: щоб ми боялися і мовчали. Але ми повинні робити їм такий подарунок. Нам потрібно фіксувати всі факти злочинів і порушень, хоча б на майбутнє. І навіть якщо сьогодні та ж прокуратура не відповість на мою скаргу владі, ця скарга буде оформлена документально. І мені буде з чим діяти в майбутньому, коли закони будуть працювати. А чиновники понесуть відповідальність за свою недбалість, свою бездіяльність.

– Ви зараз у безпеці? Яка допомога вам потрібна?

– Основна допомога, про яку я можу попросити сьогодні кожного, – це не боятися, не піддаватися параної і продовжувати робити добрі справи щодня. Повідомляти, хоча б і анонімно, журналістам про факти злочинів, скоєних співробітниками правоохоронних органів і посадовими особами Білорусі. Пишіть листи політв’язням, відправляйте їм невеликі грошові перекази і посилки. Допомагайте сусідам, які потребують допомоги. Не ставайте на сторону зла.

– Ви як журналістка, як жінка, як громадянка Білорусі винесли з цього місяця за ґратами щось позитивне або зробили якийсь важливий життєвий висновок?

– Відомо, що табір, в’язниця нікому не приносять користі. Особливо якщо з законослухняною людиною поводитися як зі звіром. Це, як не крути, підриває віру в справедливість, в людей, підриває здоров’я. Але я все сприймаю як досвід. І цей місяць у в’язниці щонайменше переконав мене в тому, що я була на правильній стороні, що ми завжди були на правильній стороні. Що страждають невинні, найкращі люди, і так не повинно бути. Це дає нам сили не здаватися і щось робити, щоб тортури білорусів у в’язницях і на вулиці Окрестіна припинилися і більше ніколи не повторилися.