«Чого я маю встидатися? Я втратив ноги і руку на війні, захищаючи країну» ‒ 26-річний Олександр Базилевич

ЛЬВІВ ‒ 26-річний український військовослужбовець Олександр Базилевич (позивний «Цирк») родом з Конотопа Сумської області. Під час штурму на фронті він разом із медиком намагався врятувати пораненого побратима і сам отримав важке поранення. 7 годин бійця не могли евакуювати. Як наслідок – втрата обох ніг і лівої ріки. Ампутація дуже висока і воїн проходив протезування у США.

Нині Олександр Базилевич продовжує реабілітацію у «Суперг’юменс» у Львові, багато працює над собою, щоб самостійно давати собі раду і допомагати таким, як він – воїнам із ампутаціями. Його незламність мотивує інших.

Про виклики, з якими зіштовхується, про чуйних людей, які його прихистили у себе, про бажання жити розповів Радіо Свобода український захисник.

Олександр Базилевич приїхав оглянути виставку своїх світлин. Одна фотографія привертає його увагу найбільше.

«На ній людина, яка стала переломним моментом у моєму житті. Це мій фізіотерапевт Олег Карпов. Він мене з формату, коли я лежу, не можу повернутись на бік, перевів у формат, коли я займаюсь спортом, і я став активним. Так, я втратив ноги, руку, але я залишився такою ж людиною, якою був, з такими ж цілями у житті і можливостями», – каже воїн.

Олександр Базилевич, який втратив на війні три кінцівки

Пересуватись у кріслі колісному йому допомагає Наталія і її дві доньки 6 і 8 років.

Олександр Базилевич, який втратив на війні три кінцівки, і Наталія, яка з родиною йому допомагає

Ця родина, яка мешкає неподалік Львова, опікується воїном, допоки він проходить реабілітацію. Не вперше жінка з чоловіком допомагають пораненим бійцям і свій вчинок не вважають чимось особливим. На виставці є світлини Олександра, зроблені у будинку Наталії.

«Чоловік Наталі теж був військовий. Давно допомагає воїнам. Ми познайомилися, коли я перебував у госпіталі. Коли я потрапив у Львів, мої рідні намагались мені знайти когось, хто б мене відвідував. Відгукнулась сім'я Наталі. Для її доньок не було чимось дивним бачити мене без ніг і руки. Вони бачили воїнів з ампутаціями, яким допомагали їхні батьки. Дитина, як чистий папір. Коли мене бачить дитина, то в неї перша реакція: а де ноги, о, а де рука – і я все пояснюю», – говорить Олександр Базилевич.

Олександр Базилевич на виставці разом із відомим перекладачем, письменником Андрієм Содоморою

Прийшов у військо добровільно

Він прийшов у військкомат на початку повномасштабної російсько-української війни. Тиждень вистояв у черзі, але без військового досвіду не мобілізували. За освітою молодий чоловік – еколог, працює в одній із ІТ компаній. Він почав вчитись військовій справі, займатися, словом, готувався до військової служби. З жовтня 2022 року почав збирати документи, щоб підписати контракт і з початку 2023 року почав служити добровольцем у 3-му Окремому полку спеціального призначення. Вчинити інакше, каже, не міг, бо не почувався б гідною людиною. Пройшов бої на найбільш важких ділянках фронту.

На фронті

17 вересня 2023 року під час штурму отримав поранення під Куп’янськом.

«Спочатку був поранений мій побратим. Ми з медиком почали його витягувати. Побратим був перед очима на відстані витягнутої руки. І розірвалось між нами. Він живий, втратив праве око. Плакав, коли дізнався, що в мене три ампутації. Після поранення 7 годин ворог нас накривав обстрілами. Я перебував з накладеними турнікетами. Я розумів, що означає, коли тебе довго не можуть евакуювати. Тому що перед тим, як підписати контракт, я дізнавався, як можна у випадку смерті віддати своє тіло на досліди чи трансплантацію. Розумів, куди я йду і що там убивають і калічать. 50% людей, яким накладають турнікети, вони не були потрібні. Враховуючи, що у нас зараз офіційно 60 тисяч людей із ампутаціями, то багато б могли повернутися у стрій. Це все через те, що у нас за основу взята американська система MARCH, але вона в українських реаліях не працює. Тому що евакуація триває дуже довго. Є й 9 днів на позиції з турнікетом», – розповідає Олександр Базилевич.

На фронті

Коли прийшов до свідомості, чув розмову лікарів про ампутацію. Розумів складність ситуації, але думав, що вдасться врятувати дві руки. Майже 5 місяців лікування у Харкові, Києві, Львові.

Після поранення на лікуванні

Фахівці вирішили, що через високу ампутацію трьох кінцівок йому потрібно їхати на протезування у США. Олександр почав шукати різні можливості. Зголосився протезувати і допомогти американський протезист українського походження. У США Олександр Базилевич провів пів року. Додому повертався самостійно.

«У США ветеранська культура зовсім інша. Колишні військові у цивільному одязі підходили до мене і дякували за нашу боротьбу та висловлювали підтримку. Ампутація принесла багато викликів. Це і нерозуміння суспільства, бо люди раніше не зіштовхувались з таким. Друзі просять кудись піти, а я передусім дивлюсь, яка вбиральня у закладі, чи я можу нею скористатись. У мене залишилась одна кінцівка і мені доводилось людям показувати, що я не можу багато речей зробити. Коридори, двері, сходи ‒ це все перепони для таких як ми. Уявіть, що ви все життя щось робили самі і тут раптом: вперше перелізти через візок, виїхати на вулицю, перевернутись у візку, а ще вбиральня, душ, вставати з однією рукою. От ти лежиш на ліжку і як тобі встати? Разом із реабілітологом вчився.

Сьогодні я сиджу, можу пересуватись, сам залізти у візок. Погано гоїлись шрами. Протези – це не заміна кінцівок, а допоміжний спосіб. Адже не будеш вночі одягати протези в ліжко. Якщо тобі треба встати, для прикладу. Чим вища ампутація, тим складніше, тим, відповідно, менше функціоналу може дати протез. Що може протез, то це встати з візка, сісти в машину, завантажити візок. Можливо, підніматися по сходах. Протез руки у мене механічний. Біонічний має кращий вигляд, більшу силу схопити. А в моїй механічній руці є можливість зігнути кисть. Протез треба розуміти, що ти від нього більше хочеш», – говорить Олександр Базилевич.

Ба більше, грає у настільний теніс, плаває.

У реабілітаційному центрі з побратимами

Виклики будуть

Олександр не поділяє суспільство на цивільних і військових, але потреби, особливо людей із ампутаціями, громадяни мають розуміти, як і психологічний і фізичний стан військових, які пройшли війну і втратили своє здоров’я. Адже у воїнів, наголошує, загострене почуття справедливості.

Тому українське суспільство має зважати на те, що для ветеранів з особливими потребами мають бути місця для паркування автомобілів, пандуси у будинках, де воїни з ампутаціями ніг проживають.

Адже є чимало прикрих прикладів, зокрема у Львові, коли на місця людей із потребами паркують машини і, ба більше того, ще й водії конфліктують з воїнами. А потім громадськість змушує їх просити вибачення. Або ж сусіди обурились в одному з львівських будинків, що для військовослужбовця з ампутаціями ніг почали встановлювати пандус. Таких прикладів неповаги є чимало в українському суспільстві і людей варто вчити поваги до тих, хто їх захищає.

На запитання, що його злить? Відповів:

«Ворог України і внутрішній ворог також. Важко з людьми, які не хочуть працювати. Щось там чимось займаються. Але не хочуть. Ти намагаєшся, ти стукаєш, ти пояснюєш, ти показуєш. І це просто такі палки в колеса ставляться. Ситуація, яку можна вирішити за день, розтягується на тиждень. Але треба себе тримати в руках, тому що злість — це погана емоція. Несправедливість, крадіжки, злодії — ось всі речі, які несумісні в державі, де йде війна. Це треба змінювати».

«Злить і внутрішній ворог також», – Олександр Базилевич

Олександр Базилевич не приховує, що бувають важкі хвилини, йому довелось звикати до свого тіла, вчитись жити, а щоби не падати духом, багато аналізує, порівнює з тим, що пережив.

«Я маю ціль: стати кращим, навчитися новому, реалізуватися в бізнесі, ще в чомусь. Просто треба перечекати важкий момент у житті. Буває, що кажеш собі, що вже нічого не хочеш. Я би лежав у тому ліжку і вже не хочу голови піднімати. Все залежить від стилю життя, чим ти себе наповнюєш, що отримуєш навколо. Книжки, театр, кіно, спілкування, подорожі – все. Отримуєш позитивні емоції і так живеш», – розповідає воїн.

Під час розмови з кореспонденткою Радіо Свобода

Нині Олександр вивчає курс реабілітації, щоб допомагати таким, як він – бійцям з ампутаціями. Адже йому більше довіряють, бо він теж пережив втрату кінцівок, має досвід і може людину підтримати і допомогти, знає, як витягнути зі складного емоційного стану. А ще працює і вивчає мови, багато читає.

Чи зможе сам дати собі раду у помешканні? Це його мета і, відповідає, що зможе, якщо облаштує до своїх потреб помешкання, якщо у під’їзді буде ліфт чи пандус. Тоді зможе вийти на вулицю. А ще мріє сісти за кермо автомобіля, щоб мандрувати. Вже переглянув різні технічні можливості машин для людей з ампутаціями.

Олександр Базилевич погодився на фотосесію і не боявся, а радше не встидається показувати тіло. «Чому я маю встидатися свого тіла? Я віддав здоров’я, захищаючи свою країну», наголосив воїн.