Валентина Одарченко Рівне, 3 січня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Лише другий Новий рік зустріли мешканці єдиного на Рівненщині і в Україні дитячого містечка. Воно знаходиться в оздоровчій зоні селища Олександрія Рівненського району. Містечко експериментальне. Більшість його мешканців – діти-сироти, або ті, батьки яких позбавлені батьківських прав. І хоч офіційно воно має статус школи-інтернату, проте тут дітлахів намагаються пристосувати до сімейного життя.
| Вихованці сімейних будинків - учні школи-інтернату |
| (RadioSvoboda.Ua) |
– Мене звати Діма. – Валера… – Серьожа… – Саша.
Сергій: Ми вчимося тут у першому класі – дуже добре вчитися… Саша: Одну забрали додому.
Радіо Свобода: А в яких сім’ях ви живете – вас там багато?
Валера: Десять. Діма: Одинадцять… (загинає пальці): Оля, Міша, Саша... Валера: Альоша, Люба… Сергій: У нас теж є Люба. І Міша – вже великий…
Радіо Свобода: У цьому містечку вам подобається?
Усі разом: Тут добре! Саша: Бо читати вчуся. Дуже добре… Сергій: А мені подобається писати, букви вчити… Діма: Можна, я вас сфоткаю? Саша: Я теж умію!
Хлопчики хваляться, що заслужили новорічні подарунки, які дехто з них отримав уперше. Бо навчилися допомагати дорослим:
– Мамі допомагав працювати – їсти варити… – Я прибирав у коридорі, мив… – А я – прибирав у кімнатах! – Я – замітав… – А я – бабусі допомагав…
| До них також прийшов Дід Мороз |
| (RadioSvoboda.Ua) |
До речі, тут бувають і бабусі-няні, які допомагають прийомним батькам доглядати наймолодших. Іноді ж малюки розповідають про рідних бабусь, до яких їх відпускають на канікули. З першого погляду здається, що спілкуюся із дітьми зі звичайних родин. А от коли розмовляєш із дорослішими – вони зізнаються:
– У мене є брат, дядьки, хресні. Баба… А мама – в тюрмі… – Іван, я з Рівного, мені чотирнадцять. Але батько помер… – Мене ще з шести років розлучили з братами і сестрами. Спочатку тут було складно – приїхала, розлучилася зі своїм інтернатом, а я звикла там до вчителів. Мене сім’я брала звідти, з інтернату. Я називаю їх татом і мамою. Допомагаємо їм з дітьми. Вчора допомагали, бо в сестри старшої – день народження…
На Новий рік Люба Осташевська таки дочекалася своїх рівненських сестричок – їхній приїзд організувала мама-вихователь. А взагалі новорічні бажання у цих дітей досить схожі:
– Я б хотіла щасливу сім’ю, щоб були мама, тато…
– Я б хотіла, щоб до мене приїхали мої сестри…
– Хочу побачити свою сім’ю – всіх разом… Нас дев’ятеро, не знаю, чи це реально…
Тут, в Олександрії, дітям намагаються не тільки створити сімейне оточення, а й справді здійснити дитячі мрії – зібрати рідних під одним дахом. Як от сім’я вихователів – Тетяни і Андрія Педяшів, про що розповіла Валентина Забадюк, директор школи-інтернату.
Валентина Забадюк: «Із «Малютки» вони забирали, з дитячого будинку – визбирали з усіх закладів, де вони перебували, і з’єднали в одну сім’ю. Хороші дуже дітки. А оце в Тані і Саші народилася й своя дівчинка…
| Дитяче містечко в Олександрії |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Дитяче містечко в Олександрії рік тому відкривав Президент. Обіцяне виконав – до відремонтованих місцевими силами спальних корпусів і сімейних будинків та спортивних майданчиків додалося безперебійне фінансування і найсучасніше устаткування – від спортивного інвентаря та оргтехніки до одного з кращих в області медичних пунктів.
Вихователі зізнаються: все ж їхні діти прагнуть довірливого спілкування з найріднішими людьми. Саме про це написала одинадцятикласниця школи-інтернату Майя Гарлайчук, котра стала призером конкурсу учнівських творів «Велике серце малого життя», і завдяки цьому у новому році стане студенткою одного зі столичних вишів.
Єдине, чого бажають тут, в Олександрії, усі – щоб ставлення до проблем знедолених дітей не змінилося – ні в уряду, ні в Президента – і в 2008 році.
Матеріали до теми:
Коли діти-інваліди в закарпатському селі отримають можливості для реабілітації та соціальної адаптації? Безбар’єрний доступ інвалідів до різних установ та закладів: чи можливо це в Закарпатті?