Поки НАТО говорить про потенційну можливість обговорення формату співробітництва з Україною у сфері протиракетної оборони, Росія починає заявляти про необхідність приєднання України до російської системи ПРО.
У рамках розбудови так званої європейської системи протиракетної оборони (ЄвроПРО) Росія може поставити Україні ракетні комплекси С-300 ПМУ-2, які раніше планувалось експортувати до Ірану. Про це сказав директор російського Центру аналізу світової торгівлі зброєю, головний редактор журналу «Національна оборона» Ігор Коротченко.
«Зараз у Росії є комплекси С-300 ПМУ-2, які передбачалось поставити Іранові. Їх можливо продати Україні», – зокрема, заявив Коротченко. За його словами, для цього Україні треба або надати кредит, або домовитися про оплату «живими» грошима. При цьому російський експерт оцінює вартість цієї оборудки у 800 мільйонів доларів.
Більш того, Коротченко бачить продовження цього контракту у включенні України до «сектору відповідальності» Росії в рамках ЄвроПРО. «Росія могла б узяти на себе відповідальність у рамках своєї секторальної ділянки ЄвроПРО не тільки за свою територію, але й за територію України і Білорусі і, таким чином, нести відповідальність, що ніяка ракета з Ірану не вразить ціль на території України», – вважає російський експерт.
Як стверджує Коротченко, Білорусь послідовно зміцнює свої можливості у сфері протиповітряної оборони (ППО) і протиракетної оборони, а Україна перебуває на узбіччі цього процесу. Він упевнений, що такі переговори між Україною та Росією можуть мати реальні результати, на відміну від консультацій між Києвом та Брюсселем, де «більше політичного піару і мало конкретних заходів».
Показово, що одночасно з заявою Коротченка у ЗМІ з’явилось повідомлення, що Україна і НАТО обговорюють перспективи співробітництва у сфері ПРО. Високопосадове джерело повідомило українським медіа, що пропозиції щодо кооперації з НАТО у галузі протиракетної оборони мають комплексний характер.
Мова йде про спільну роботу для створення перспективних радіолокаційних засобів, використання українських ракетних технологій, у тому числі у створенні протиракет. Також у нагоді можуть стати можливості України зі створення математичних моделей оцінки стану ПРО та ефективності її елементів.
Наразі про будь-які результати зустрічі між експертами НАТО та України у сфері ПРО не відомо. Хоча вже зараз можна сказати, що Росія дійсно має шанси виграти цю начебто неквапну та нецікаву битву за протиракетну Україну.
НАТО не може взяти Україну до своєї системи
Насправді Україна через свої геополітичні позиції просто приречена на участь у майбутніх протиракетних проектах у Євразії. Однак в умовах, коли НАТО і Росія навряд чи в осяжному майбутньому дійдуть згоди у питанні створення чогось на кшталт об’єднаної системи, а будуть продовжувати розбудовувати власні архітектури ПРО, Україна знову буде вимушена обирати між двома берегами. І вибір буде непростим.
НАТО виступає категорично проти участі у системі ПРО НАТО країн, які не є членами альянсу. Аргументи тут прості: головний принцип існування НАТО базується на положенні 5-ї статті Вашингтонського договору, яка встановлює колективну відповідальність за оборону членів альянсу. Тому, вважають у НАТО, неможливо комусь, наприклад, Росії чи, може, Україні, передоручити частину зобов’язань із колективної оборони альянсу у сфері ПРО.
У таких умовах пряме включення України до системи ПРО НАТО навряд чи можливе. Однак усе ж простір для маневру залишається. Скажімо, Україна може підписати з НАТО окрему угоду щодо співробітництва у сфері протиракетної оборони, в якій альянс візьме на себе гарантії протиракетної безпеки української території. А Україна, зі свого боку, запропонує власні можливості, які можуть посилити західну систему ПРО.
Ці можливості відомі: радар раннього попередження про ракетний напад у Севастополі, космічні технології, найсучасніші досягнення у сфері розробки радіолокаційної техніки. Втім, ці можливості можуть суттєво зрости, якщо Україна отримає офіційний статус із конкретними зобов’язаннями та гарантіями щодо ПРО з НАТО. Особливо це стосується можливості базування морських компонентів протиракетної оборони у Чорному морі під українським прапором.
Із Росією інтегруватися просто. А що ж ЄС?
Іншим варіантом, який відкривається перед Україною і який, безумовно, буде розглядатися українським керівництвом, є участь у системі ПРО Росії. Адже наш північний сусід буде прогнозовано протестувати проти будь-яких «сепаратних» (тобто без санкції Москви) угод України з НАТО.
Як тільки Росія почує про можливість такої угоди, пропагандистсько-дипломатична машина Росії заспіває свою звичну пісню про «братерську дружбу». А міцний газовий зашморг, на якому тримає російське керівництво український уряд, відразу затягнеться у любовних спазмах.
І, як це не дивно, пропозиція від Росії щодо ПРО може бути більш «комфортною» для України – і не тільки тим, що від цієї «пропозиції неможливо буде відмовитись». Росія, на відміну від НАТО, має простіший підхід до укладання «союзницьких» відносин. Протиракетна тематика може стати ще однією зручною причиною запропонувати свою «дружбу навіки».
По-перше, Росія не пов’язана жодною 5-ю статтею з будь-якими союзниками (ОДКБ рахувати тут не має сенсу), а тому може включати до своєї системи ПРО будь-кого у будь-який час і будь-яким чином. По-друге, вже діє Об’єднана система протиповітряної оборони СНД, в якій бере участь Україна. Залишається цю систему просто перейменувати в Об’єднану систему ПРО та ППО СНД, і всі її учасники автоматично будуть накриті російською протиракетною парасолькою – ну, хоча б у міжнародно-правовому сенсі. По-третє, здається, що в НАТО ніхто особливо й не буде виступати проти включення України до російської системи ПРО. У всякому разі, Україна перестане бути «нічийною» територією, через яку можуть полетіти іранські ракети.
Правда, трохи не збігається такий сценарій із начебто твердими намірами України інтегруватися до ЄС. Бо важко буде собі уявити країну Євросоюзу, яка одночасно є повноцінною частиною російської воєнної системи.
Схоже, знову українському керівництву потрібно буде проходити тест на «європейськість». І протиракетна оборона стане черговим «лакмусовим папірцем» реальності заяв про прагнення вступити до ЄС.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
«Зараз у Росії є комплекси С-300 ПМУ-2, які передбачалось поставити Іранові. Їх можливо продати Україні», – зокрема, заявив Коротченко. За його словами, для цього Україні треба або надати кредит, або домовитися про оплату «живими» грошима. При цьому російський експерт оцінює вартість цієї оборудки у 800 мільйонів доларів.
Більш того, Коротченко бачить продовження цього контракту у включенні України до «сектору відповідальності» Росії в рамках ЄвроПРО. «Росія могла б узяти на себе відповідальність у рамках своєї секторальної ділянки ЄвроПРО не тільки за свою територію, але й за територію України і Білорусі і, таким чином, нести відповідальність, що ніяка ракета з Ірану не вразить ціль на території України», – вважає російський експерт.
Як стверджує Коротченко, Білорусь послідовно зміцнює свої можливості у сфері протиповітряної оборони (ППО) і протиракетної оборони, а Україна перебуває на узбіччі цього процесу. Він упевнений, що такі переговори між Україною та Росією можуть мати реальні результати, на відміну від консультацій між Києвом та Брюсселем, де «більше політичного піару і мало конкретних заходів».
Показово, що одночасно з заявою Коротченка у ЗМІ з’явилось повідомлення, що Україна і НАТО обговорюють перспективи співробітництва у сфері ПРО. Високопосадове джерело повідомило українським медіа, що пропозиції щодо кооперації з НАТО у галузі протиракетної оборони мають комплексний характер.
Мова йде про спільну роботу для створення перспективних радіолокаційних засобів, використання українських ракетних технологій, у тому числі у створенні протиракет. Також у нагоді можуть стати можливості України зі створення математичних моделей оцінки стану ПРО та ефективності її елементів.
Наразі про будь-які результати зустрічі між експертами НАТО та України у сфері ПРО не відомо. Хоча вже зараз можна сказати, що Росія дійсно має шанси виграти цю начебто неквапну та нецікаву битву за протиракетну Україну.
НАТО не може взяти Україну до своєї системи
Насправді Україна через свої геополітичні позиції просто приречена на участь у майбутніх протиракетних проектах у Євразії. Однак в умовах, коли НАТО і Росія навряд чи в осяжному майбутньому дійдуть згоди у питанні створення чогось на кшталт об’єднаної системи, а будуть продовжувати розбудовувати власні архітектури ПРО, Україна знову буде вимушена обирати між двома берегами. І вибір буде непростим.
НАТО виступає категорично проти участі у системі ПРО НАТО країн, які не є членами альянсу. Аргументи тут прості: головний принцип існування НАТО базується на положенні 5-ї статті Вашингтонського договору, яка встановлює колективну відповідальність за оборону членів альянсу. Тому, вважають у НАТО, неможливо комусь, наприклад, Росії чи, може, Україні, передоручити частину зобов’язань із колективної оборони альянсу у сфері ПРО.
У таких умовах пряме включення України до системи ПРО НАТО навряд чи можливе. Однак усе ж простір для маневру залишається. Скажімо, Україна може підписати з НАТО окрему угоду щодо співробітництва у сфері протиракетної оборони, в якій альянс візьме на себе гарантії протиракетної безпеки української території. А Україна, зі свого боку, запропонує власні можливості, які можуть посилити західну систему ПРО.
Ці можливості відомі: радар раннього попередження про ракетний напад у Севастополі, космічні технології, найсучасніші досягнення у сфері розробки радіолокаційної техніки. Втім, ці можливості можуть суттєво зрости, якщо Україна отримає офіційний статус із конкретними зобов’язаннями та гарантіями щодо ПРО з НАТО. Особливо це стосується можливості базування морських компонентів протиракетної оборони у Чорному морі під українським прапором.
Із Росією інтегруватися просто. А що ж ЄС?
Іншим варіантом, який відкривається перед Україною і який, безумовно, буде розглядатися українським керівництвом, є участь у системі ПРО Росії. Адже наш північний сусід буде прогнозовано протестувати проти будь-яких «сепаратних» (тобто без санкції Москви) угод України з НАТО.
Як тільки Росія почує про можливість такої угоди, пропагандистсько-дипломатична машина Росії заспіває свою звичну пісню про «братерську дружбу». А міцний газовий зашморг, на якому тримає російське керівництво український уряд, відразу затягнеться у любовних спазмах.
І, як це не дивно, пропозиція від Росії щодо ПРО може бути більш «комфортною» для України – і не тільки тим, що від цієї «пропозиції неможливо буде відмовитись». Росія, на відміну від НАТО, має простіший підхід до укладання «союзницьких» відносин. Протиракетна тематика може стати ще однією зручною причиною запропонувати свою «дружбу навіки».
По-перше, Росія не пов’язана жодною 5-ю статтею з будь-якими союзниками (ОДКБ рахувати тут не має сенсу), а тому може включати до своєї системи ПРО будь-кого у будь-який час і будь-яким чином. По-друге, вже діє Об’єднана система протиповітряної оборони СНД, в якій бере участь Україна. Залишається цю систему просто перейменувати в Об’єднану систему ПРО та ППО СНД, і всі її учасники автоматично будуть накриті російською протиракетною парасолькою – ну, хоча б у міжнародно-правовому сенсі. По-третє, здається, що в НАТО ніхто особливо й не буде виступати проти включення України до російської системи ПРО. У всякому разі, Україна перестане бути «нічийною» територією, через яку можуть полетіти іранські ракети.
Правда, трохи не збігається такий сценарій із начебто твердими намірами України інтегруватися до ЄС. Бо важко буде собі уявити країну Євросоюзу, яка одночасно є повноцінною частиною російської воєнної системи.
Схоже, знову українському керівництву потрібно буде проходити тест на «європейськість». І протиракетна оборона стане черговим «лакмусовим папірцем» реальності заяв про прагнення вступити до ЄС.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода