Підсумки року на Закарпатті: генерал Петров і холодний душ для Будапешта

Попри пандемію нової для людства хвороби, політичне життя на Закарпатті не завмерло, а навіть позначилося новими рисами. Головними епіцентрами пожвавлення стали місцеві вибори та децентралізація, що спричинила перекроювання меж традиційних районів.

Протягом 2020 року найзахіднішою областю України керували аж три очільники. Спочатку виконуючим обов’язки голови ОДА п’ять місяців був банкір Олексій Гетманенко, у травні командувати Закарпаттям призначили генерал-майора Олексія Петрова, а в грудні – винороба Анатолія Полоскова. Ясна річ, що стабільності в життя області це не привносить, бо кожен новий начальник – це інший стиль керування, своє оточення та сфери впливу.

Відкриттям року на Закарпатті, безперечно, став 44-річний Олексій Петров – колишній головний контррозвідник України, який пів року очолював область у найскладніший період – під час розгортання епідемії коронавірусної хвороби, місцевих виборів та завершення реформи децентралізації.

Олексій Петров, якого обрали головою Закарпатської обласної ради

Стиль генерала СБУ відрізняється від методів роботи генерала міліції Геннадія Москаля, хоча, як стверджує їхнє оточення, обоє є працеголіками. Але якщо останній запам’ятався гучними заявами та публічними протистояннями з київськими міністрами, то Олексій Петров діє значно спокійніше, але не менш ефективно. Про що свідчить обрання його головою Закарпатською обласної ради. Рішення перейти з виконавчих органів у представницькі є мудрим з двох причин: по-перше, керівники ОДА змінюються значно частіше, ніж голови рад, особливо за часів президента Зеленського, а по-друге, обласні ради у подальшому реформуванні мають значно посилюватися, перестаючи грати роль номінального додатку до облдержадміністрації.

Поява на закарпатському політичному ландшафті нової потужної фігури одразу далася взнаки. Своїми грамотними діями Петрову вдалося створити провладну коаліцію в новобраній обласній раді, хоча й опозиція мала шанси перехопити ініціативу. Однак «балогівцям» та колишнім регіоналам не вдалося переманити у свій табір «тимошенківців», які віддали перевагу об’єднанню зі «Слугою народу», «Європейською солідарністю» (ЄС) та локальним «Рідним Закарпаттям». У підсумку кожен отримав частку пирога – «Рідне Закарпаття» як переможець виборчих перегонів – свого очільника ОДА, «Слуга народу» як друга за кількістю мандатів політична партія – голову обласної ради, а «БЮТ» і «ЄЄ» – посади заступників.

Пам’ятник Тарасу Шевченку біля будівлі Закарпатської обласної ради. Ужгород

Причому ще ніколи голова обласної ради та його заступники не були на Закарпатті такого молодого віку, що свідчить про загальнодержавний тренд на омолодження влади. (Заступникам голови облради Андрію Шекеті – 37 років, а Денису Ману – 31). В цілому нове керівництво обласної ради виглядає сучасно й обнадійливо, й має шанс таку закостенілу в пострадянських традиціях структуру значно переформатувати.

Таким чином виконавча і представницька влада на Закарпатті виступають однією командою, і це дає надію на політичну стабільність в області, якщо такий спокій буде зберігатися і на владних київських пагорбах.

Холодний душ для Будапешта

Натомість чергове збурення в області інспірували з-за кордону. Цей рік знову перекреслив надії Будапешта на полагодження стосунків із новою українською владою через поступки угорській стороні. Великою мірою угорці самі провокують напруження, час від часу переходячи допустимі червоні лінії. Як це трапилося, коли у день голосування на місцевих виборах міністр закордонних справ Угорщини прямо агітував голосувати за «КМКС» Партію угорців України та кандидата на мера Берегівського ОТГ, цим самим грубо порушивши дві українські норми – втручання у внутрішні справи та нехтування днем тиші.

Такі провокативні дії Будапешта одразу отримали відповідну реакцію Києва – двом угорським топ-чиновникам, які регулярно здійснювали вояжі на Закарпаття, заборонили в’їзд. Один із них – Іштван Грежа, посаду якого в Будапешті ще недавно офіційно називали «відповідальним за розвиток Закарпатської області» і лише після гучних протестів з українського боку це обурливе формулювання було змінене.

Однак не змінено загального угорського наставлення до Закарпаття як до своєї вотчини, що останнім часом досягло безпрецедентних розмірів через фінансування різних громадських організацій та фондів. По суті на прикордонній території України витворюється ціла мережа з інформаційних, фінансових, політичних структур, підтримувана із сусідньої країни, яка проявляє агресивне ставлення до нас.

Угорська влада із задоволенням сприйняла результати на місцевих виборах своїх улюбленців із «КМКС». Однак обрання вісьмох депутатів до обласної ради стало пірровою перемогою. Партія «КМКС» не тільки не потрапила до коаліції, але й не отримала владні посади, на які традиційно розраховувала. Окрім того, СБУ зацікавилося діяльністю угорських організацій, фінансованих із Будапешта, та й до самого очільника «КМКС» Василя Брензовича виникли запитання.

Тож 2020 рік завершується гучними скандалами та виїздом останнього в Угорщину.

Слід зрозуміти, що негативне ставлення до України не є наслідком політики останніх років, спрямованої на зміцнення української ідентичності внаслідок прямих зовнішніх загроз. Навіть у часи Віктора Януковича, у 2012 році тодішній керівник «КМКС» Міклош Ковач заявляв, що угорці – це «гноблена» нація в Україні, їм потрібна територіальна автономія, а сумнозвісний «закон Ківалова-Колесніченка», який посилював регіональні мови, його не влаштовував.

Бо що би не робила Україна, як би не розшаркувалася у реверансах перед меншиною, яка становить менше одного відсотка її населення, складається враження, що угорцю тут все-одно буде погано. Особливо якщо Будапешт проводитиме свою негласну політику на українських теренах. А тому Україні слід подбати про національну безпеку, як це роблять усі цивілізовані народи, а не дозволяти сусідові, який постійно пхає палиці в колеса в нашому євроатлантичному поступі, порядкувати ще й у нас вдома.

2020 рік показав, що Україні слід законодавчо обмежити простір для можливих провокацій. Як це трапилося із виконанням угорського гімну на сесії Сюртівської ОТГ.

Подібні конфліктні ситуації не раз виникали через вивішування угорських прапорів на державних установах Закарпаття. Тому цю проблему давно слід врегулювати в законодавстві, де має бути чітко прописано, в яких випадках дозволяється використання символів інших держав в українських державних інституціях. І має бути визначене покарання за порушення цих норм. Таким чином зніметься ґрунт для інформаційних маніпуляцій та протистояння. Угорці – законослухняні громадяни, тому все, що не прописано в законодавстві, вони використовують на свою користь. А Україна як держава повинна навчитися захищати власні інтереси.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода