У мене є свій спогад про 1 грудня. Він присвячений Любомиру Гузару.
Після того, як вночі побили студентів, як багато інших людей, вже зранку я був на Михайлівській площі. Це було відразу після повернення пізно вночі з Риму, де завдяки зусиллям Івана Васюника Комітет пам’яті отця Омеляна Ковча провів церемонію вручення щорічних почесних відзнак.
На Михайлівській мене накрили різні почуття. І шок, і розгубленість, і злість, і виразне передчуття великого зрушення.
Всі свої сумбурні відчуття я переказував членам Ініціативної групи «Першого грудня». Це був телефонний зв’язок з групою людей – Блаженнішим Гузаром, його секретарем отцем Миколою Семенишиним, Іваном Васюником та Яриною Ясиневич. Врешті, Любомир Гузар запросив усіх нас, членів і середовище Ініціативної групи, до себе в Княжичі.
Близько під вечір там відбулася зустріч.
Якщо не помиляюся, з членів Групи були Євген Сверстюк, Мирослав Попович і Вадим Скуратівський. Мирослав Маринович, Ігор Юхновський та Іван Дзюба залишалися на телефонному зв’язку.
Його настрій завжди був рівним, хоча часом він міг стати грізним
Гузар фізично не бачив гостей. Якось я усвідомив, що він ніколи, певно, й не знав, як, наприклад, я виглядаю. Але мені здавалося, що він бачить мене, бачить нас. Він дуже уважно розрізняв співрозмовників. Ледь схилившись, слухав. Доброзичливо кивав, часом серйознішав, коли щось обурювало слух. Його настрій завжди був рівним, хоча часом він міг стати грізним – я бачив це лише раз, коли під час розмови в Інституті філософії 10 грудня він строго і поважно поставив на місце Леоніда Кравчука, який з якоюсь зухвалою нахабністю вельможі щось пробував обґрунтувати в позиції Януковича.
Без особливих сумнівів Група «Першого грудня» вирішила сказати своє «Не бійтеся». Цей текст був написаний дуже швидко, ще в домі патріарха
Я завжди любив дивитися на його руки. Ці руки виглядали мені рідними, вони нагадували руки мого тата. І взагалі, згадуючи Гузара зараз, я, можливо, навіть підсвідомо надаю його жестам характерні рухи мого власного батька. Пам’ять вміє об’єднувати дорогі образи, а, може, й насправді ці риси були дуже схожими.
На зустрічі в Княжичах не було зайвих дискусій. Пам’ятаю свою емоційну розповідь. Пам’ятаю, як без особливих сумнівів Група «Першого грудня» вирішила сказати своє «Не бійтеся». Цей текст був написаний дуже швидко, ще в домі Патріарха. За якусь годину проєкт було погоджено всіма членами Групи, з якими можна було встановити зв’язок. Одночасно з текстом з’явилася ще одна думка. Попередньо порадившись з Васюником (він ще залишався в Римі) і Яриною, я запропонував, щоб Патріарх та члени Групи прийшли 1 грудня на Майдан, де планувалося віче.
Гузар схилився над столом. Слухаючи нас, він мовчки кивав, але по нашій розмові – мовчав. Дуже уважно, з якимось особливим тремом за ним спостерігав, а насправді підтримував Сверстюк. Мовчання Гузара не виглядало ваганням. Він мовчки розмірковував. І, врешті, сказав: «Так, треба йти», і ця його згода несподівано додала всім піднесеного настрою.
Взагалі, ця ідея була ризикованою. Ніхто з нас не міг передбачити розвитку ситуації, ані можливих політичних і церковних наслідків появи Патріарха і Кардинала Гузара на народному й опозиційному Майдані. Так само важко було бути певним елементарної безпеки. Але він вирішив йти, і в цьому рішенні була його тиха і спокійна впевненість.
Ще вночі я зв’язався, здається, з Юрієм Луценком і повідомив, що Любомир Гузар і члени Групи прийдуть на Майдан. З самого ранку ми всі вже були в тісній координації з організаторами віче.
Патріарху було важко йти, тому дуже важливо було підвезти його автомобілем якнайближче до імпровізованої сцени. Але там виникла нова проблема: на транспорт, на якому розмістили подіум для промовців, треба було піднятися високими східцями. Це було неможливо. Рішення знайшлося швидко: Патріарх Гузар попросив мене зачитати звернення Групи «Не бійтеся» і після цього взяв слово сам, не піднімаючись на вантажівку.
Пам’ятаю море людей навколо. Для всіх, очевидно, така сила-силенна виглядала і несподіванкою, і великою обнадійливою підтримкою. Хвилюючись, я взяв мікрофон і почав читати текст (в певний момент він здавався мені задовгим, що аж хотілося правити на ходу). Але Майдан доброзичливо вслухався в ці слова «Першого грудня».
Настала пауза, і до людей звернувся Патріарх. Через багато років після його промови я все більше і більше переконуюся в тому, наскільки правильною була його головна думка, звернена до людей. Людьми керував справедливий гнів. В такі моменти люди хочуть чути рубані слова революційних риторів. Але вони з самого початку почули найважливіше: чиніть добро, і наш Майдан став цим добром.
1 грудня 2013 року Любомир Гузар став першим українським Патріархом, який прийшов на Майдан, де пролилася кров дітей
Після виступу Групи «Першого грудня» стихія знову завирувала. Розпочинався мітинг, а я разом з охороною віче та отцем Миколою Семенишиним почав поволі виводити Любомира Гузара з натовпу. Після цього ми пішки йшли перед його скромною «Шкодою», щоб акуратно піднятися по Інститутській аж до Банкової.
Назустріч йшли сотні людей. Столиця повставала. Ми рухалися вгору і не могли навіть здогадуватися, що буде далі. Біля Банкової я попрощався з Патріархом і його супроводом. Вони рушили далі, а вже зліва, біля Спілки письменників звідкись з’явився грейдер і навколо нього десятки людей.
Розпочиналася Революція…
Революція гідності. Колишній голова Української греко-католицької церкви (УГКЦ) кардинал Любомир Гузар під час Народного віча на майдані Незалежності в Києві, 8 грудня 2013 року
1 грудня 2013 року Любомир Гузар став першим українським Патріархом, який прийшов на Майдан, де пролилася кров дітей.
Він закликав робити добро і не боятися.
Робити добро і не боятися.
Кардинал Української греко-католицької церкви Любомир Гузар очима художника Юрія Журавля
Оригінал – на фейсбучній сторінці. Передрук за згодою автора.
Данило Лубківський – колишній заступник міністра закордонних справ України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода