Українці на Дону: Донщина була регіоном української міграції

«Всколыхнулся, взволновался православный Тихий Дон…» – такими словами розпочинається гімн Війська Донського. Однак насправді Дон був не зовсім православним і не зовсім тихим. Туди втікали бунтівні елементи, серед яких було, до речі, чимало старообрядців. Дон став одним із головних осередків антибільшовицького Білого руху. Також під час Другої світової війни чимало донських козаків, що були налаштовані проти радянської влади, пішли на співпрацю з німецькими окупантами.

Більшовики чимало попрацювали, щоб зробити цей неспокійний регіон своїм. Зокрема, був створений і відповідно «розкручений» роман «Тихий Дон», який начебто написав Михайло Шолохов, і котрий, до речі, по матері мав українські корені. Але, наскільки можна судити, цей твір спеціально на ідеологічне замовлення писався кількома авторами. В принципі, в Радянському Союзі такі речі були непоодинокі. Тут можна згадати хоча б ще один радянський бестселер «Як гартувалася сталь», написаний українцем Миколою Островським.

Попри все інше, і роман «Тихий Дон», й інша різного роду література, що видавалася в царській Росії, Радянському Союзі і в нинішній Росії, представляють Донщину як регіон російський, а донських козаків як росіян. Хоча, насправді, це далеко не так. Навіть сьогодні понад 100 тисяч жителів Донщини ідентифікують себе не як росіян, а як козаків.

Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік

Дмитро Вишневецький, Степан Разін, Омелян Пугачов…

Донщина тривалий час була регіоном української міграції. Тут існувало чимало українських поселень. Відповідно, українці відіграли важливу роль у формуванні донського козацтва.

Показово, що біля його витоків стояв князь Дмитро Вишневецький (1516–1563), якого в нас традиційно вважають засновником козацтва українського. Цей діяч не лише побудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, який вважають праобразом Запорізької Січі.

Один із організаторів козацького війська, гетьман, князь Дмитро Вишневецький (близько 1517–1563/1564). Портрет XVIII століття. Вважається, що саме він став прообразом легендарного Байди – оспіваного в народних думах героя

У 1559 році Дмитро Вишневецький, перебуваючи на службі в московитів, здійснив похід на Азов, який належав туркам. Однак це місто йому не вдалося взяти. У цьому поході брали участь місцеві козаки, що перебували на Дону. У 1560 році у Приазов’ї Вишневецький заснував місто Черкаськ (зараз – Старочеркаськ / станиця Старочеркаська), яке стало столицею донських козаків. До речі, назва цього міста показова. Перегукується з назвою українського міста Черкаси. А черкасами в той час іменували українських козаків.

Степан Разін (бл. 1630 – 1671) – очільник повстанців під час Селянської війни 1667–1671 років у Московському царстві

Одним із великих козацьких повстань, що охопило Дон та деякі інші землі Московії, було повстання під проводом Степана Разіна (1630–1671), яке відбулося в 70-х роках XVII cтоліття.

Вважається, що цей козацький ватажок ніби походив із української станиці Зимовійської, яка розташована на березі Дону, а отже, був українцем. Хоча українське походження Разіна під питанням, однак серед учасників повстання під його проводом було чимало українців. Зокрема, до разінців приєдналися козаки зі Слобідської України.

Українцем був, зокрема, знаний донський козак Омелян Пугачов, який у 1773–1775 роках очолив велике повстання в Російській імперії, що становило серйозну загрозу цій державі.

Омелян Пугачов (1742–1775) – донський козацький отаман, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773–1775 роках

У документах чітко зазначено: Пугачов народився в згадуваній «малоросійській станиці Зимовійській». Його предки мали прізвисько Пугач і належали до українців. Пугачов – русифікована форма цього прізвиська.

Цей козацький ватажок – доволі знана фігура. Про Пугачовське повстання написав історичне дослідження, а також повість «Капітанська дочка» Олександр Пушкін. Загалом про Пугачова написано чимало книг, зняті кінофільми. Але здебільшого не говориться, що він українець.

Отже, як бачимо, донські козаки, серед яких було чимало українців, не раз ставали на прю з Московією та імперською Росією. Зрештою, козацький Дон мав широкі контакти із Запорізькою Січчю. І не раз донські й запорозькі козаки допомагали один одному, здійснювали спільні походи.

Жетон «Донщина» із серії «Гетьман» одного з українських заводів

У 1775 році (якраз після придушення Пугачовського повстання!) Катерина ІІ вирішила розправитися з козацькою вольницею. Була знищена Запорізька Січ. Тоді цариця ліквідувала автономію Війська Донського. Козаків поставили на службу царизму, «приручили» їх.

А Область Війська Донського, яка охоплювала терени Донщини, була підпорядкована імперським структурам. До цієї Області входила східна частина Донбасу, де в основному проживали українці. Зрештою, чимало українських поселень було й на берегах Дону.

Українці, Україна й Донщина

Із Донщиною пов’язана діяльність деяких діячів української культури. Зокрема, на «справжній Донщині», що начебто вважалася російською, народився український письменник, історик та публіцист Данило Мордовець (1830–1905). Його «малою батьківщиною» була українська слобода Данилівка (нині у Волгоградській області).

Данило Мордовець (1830–1905) – український письменник, історик, публіцист, писав українською і російською мовами. Уродженець Донщини

Цікаво, що Мордовець переважно жив за межами української етнічної території (зокрема, в Санкт-Петербурзі, Саратові), але пам’ятав про своє українське козацьке коріння і спочатку писав твори українською мовою, друкувався в першому українському «товстому журналі» «Основа».

Але після Валуєвського циркуляру 1863 року, який, фактично, забороняв друкувати україномовні твори, змушений був перейти на російську. Мордовець мав славу майстра історичного роману. Особливою популярністю користувалися такі його твори: «Цар і гетьман» (про Петра І й Івана Мазепу), «Кримська неволя», «Гайдамаччина», «Булава і бунчук» тощо. Як правило, ці твори стосувалися української історії. Деякі з них автор перекладав українською мовою – романи «Сагайдачний», «Палій» та інші. Мордовець у своїх художніх творах намагався відтворити історію України часів козаччини.

Після Лютневої революції на Дону були зроблені спроби створити свої державні структури. 17 червня 1917 року виник Донський військовий уряд, який не визнав жовтневий більшовицький переворот у Петрограді. Після нетривалого періоду, коли владу на Дону захопили більшовики, 16 травня 1918 року був створений уряд Всевеликого Війська Донського. Донщина оголошувалася окремою державою.

8 серпня 1918 року між нею та гетьманською Україною був підписаний договір, згідно з яким обидві сторони визнавали суверенність і незалежність одна одної, відмовлялися від територіальних претензій. Уряди цих державних утворень брали на себе зобов’язання забезпечити права української і донської національних меншин у галузі мови, освіти та культури.

Під час зустрічі представників Української Держави і Всевеликого Війська Донського. Київ, 1918 рік

Однак така співпраця між Україною й Доном тривала недовго. У січні 1919 року Військо Донське опинилося в підпорядкуванні білогвардійців на чолі з генералом Антоном Денікіним, який був противником українського руху. А його Добровольча армія воювала з військами Української Народної Республіки.

У 1920 році на Дону встановилася влада більшовиків, котрі поклали край існуванню донського козацтва як окремого стану. Область Війська Донського припинила своє існування. Цікаво, що частину цієї Області більшовики все ж віддали Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР), тим самим визнавши, що це українські етнічні землі.

Мапа «Українська територія у Європі», яка була розміщена в брошурі Степана Рудницького «The Ukraine & the Ukrainians» («Україна і українці»), виданій у 1915 році

То був Таганрозький округ та східна частина Донбасу.

Донецька губернія, фрагмент карти «Адміністраційна Мапа Української Соц.[іалістичної] Рад.[янської] Республіки», яку було видано у Харкові в січні 1922 року

Щоправда, в 1924 році ці райони були забрані в УСРР й передані Російській Федерації. Лише незначні території Області Війська Донського лишилися в складі радянської України, увійшовши до Луганської та Донецької областей.

Звісно, українці Донщини зазнали русифікації. І все ж тут жив вільнолюбивий дух. Так, у колишній столиці Області Війська Донського Новочеркаську 1-2 червня 1962 року відбувся страйк проти підвищення цін на продукти. Закінчився він розстрілом страйкарів. На той час це був безпрецедентний випадок для Радянського Союзу. У цьому місті, до речі, проживало чимало українців.

У 1907–1913 роках тут діяло українське товариство «Просвіта», а в 1917–1919 роках українська «Нова громада». Свідком Новочеркаського розстрілу був Олександр Лебедь – в майбутньому генерал і знаний російський політичний діяч, який міг би становити серйозну конкуренцію Володимиру Путіну, якби не завчасна його загибель у 2002 році. Батько Лебедя був українцем. Олександра Лебедя записали як росіянина, але його брата Олексія – як українця. Однак і один, і другий служили інтересам Росії. Подібне можна сказати про багатьох зрусифікованих українців.

Розпад Радянського Союзу мав одним із наслідків самопроголошення козацьких республік на Дону й Північному Кавказі. Зокрема, серед них була Донська Козацька Республіка. 20 листопада 1991 року ці утворення проголосили Союз Козачих Республік Півдня Росії зі столицею в Новочеркаську. Однак цей Союз так і не відбувся. А урядові кола Росії вирішили очолити й спрямувати в потрібне собі русло козачий рух. Було ухвалено низку нормативних документів щодо козаків, надано їм фінанси. І російське керівництво в черговий раз зуміло «приручити» козаків Дону. Ці козаки навіть брали участь у російсько-українській війні, що ведеться з 2014 року. На жаль…

Насправді, Донщина, де проживало й проживає чимало українців, мала б зацікавити Україну. Однак про українців Донщини в нас знають небагато. Як і небагато знаємо про донських козаків, історія яких у багатьох моментах схожа з історією козацтва українського.

Детально про українців Донщини писав історик Ігор Роздобудько.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода