(Рубрика «Точка зору»)
У грудні 2018 року офіційне видання Київської міської ради, газета «Хрещатик», оприлюднила ухвалене раніше рішення Київради, а саме: перейменувати вулицю Маршала Жукова у Деснянському районі міста на вулицю Кубанської України. Таким чином, це рішення набуло чинності, а вулиця Кубанської України остаточно і безповоротно з’явилася у публічному просторі української столиці. Що це означає? Чому було ухвалене таке рішення? І навіщо Києву вулиця з такою назвою?
Чому маршал Жуков пішов
Попри об'єктивні заслуги і видатний внесок у перемогу над нацизмом у Європі, постать маршала Радянського Союзу Георгія Жукова – наріжного героя радянсько-російського ідеологічного міфу про «Велику вітчизняну війну» та невід’ємного учасника сучасного російського героїчного пантеону – є вкрай суперечливою з точки зору історії України.
Як полководець, Жуков відрізнявся жорстоким ставленням до вояків Червоної армії (ЧА) та був провідним ідеологом радянської тактики «закидування ворога гарматним м'ясом». Його дії прирекли на знищення сотні тисяч українських чоловіків, мобілізованих до лав Червоної армії у 1943 році, так званих «чорносвиточників», яких кидали на добре обмундировані німецькі лави часто в одних лише сорочках. Вже після взяття Берліна та повалення диктатури націонал-соціалізму, маршал Жуков «відзначився» також низкою воєнних злочинів на території радянської зони окупації в Німеччині.
Як державний діяч, Георгій Жуков був організатором та керівником військових навчань на Тоцькому полігоні у 1954 році, де дію радянської атомної зброї вивчали на солдатах ЧА (загалом було піддано дії радіації від 45 до 60 тисяч вояків). Як Міністр оборони СРСР, у 1956 році Жуков був одним з ініціаторів та організаторів придушення Угорської революції, під час якого загинуло від 2,5 до 3 тисяч людей і ще 13 тисяч отримали поранення.
До останнього часу Київ та окупований Росією Донецьк лишалися останніми двома великими українськими містами, де ще існували об'єкти, названі на честь Жукова. Усі інші великі міста України спокійно здійснили перейменування таких вулиць і проспектів у рамках процесу «декомунізації» ще у 2015–2016 роках.
Цілком очевидно, що маршал Жуков не є тим «героєм», якого варто вшановувати у публічному просторі українських міст – чи то у назвах вулиць, чи у вигляді пам'ятних знаків чи пам'ятників. Натомість, говорячи про українців у лавах ЧА, вшановувати варто справжніх героїв Другої світової війни – воїнів-фронтовиків, які своєю кров'ю і потом здобували перемогу над нацизмом, а не сталінських генералів та чекістів, які за спинами солдат, ціною їхніх життів насаджували «червону чуму» замість «коричневої».
Чому Кубанська Україна?
Пропозиція перейменувати київську вулицю Маршала Жукова на честь Кубанської України була ініційована однією з патріотичних громадських організацій міста. Метою цієї ідеї було вшанувати боротьбу за незалежність і за возз'єднання з Україною українців Кубані у 1917–1921-х роках, адже ці події є невід’ємною частиною історії України.
Більше того, останні роки були позначені низкою дуже важливих пам’ятних дат, пов'язаних з українською історією Кубані.
Зокрема, у 2017 році виповнилось 225 років від початку масового переселення українців на Кубань. У лютому 2018 року минуло 100 років з часу проголошення Кубанської Народної Республіки, а у червні 2018-го – 100 років від часу переговорів між кубанською урядовою делегацією та українським урядом у Києві про входження краю до складу Української Держави.
На превеликий жаль, центральна влада не спромоглася жодним чином вшанувати ці події на державному рівні. Про них сором'язливо і ганебно промовчали. А от київська влада не змовчала. Ухвалене Київрадою рішення – це сильний символічний крок національного значення до відродження нашої пам’яті і гідного вшанування сторінок історії України, пов'язаних із Кубанню.
Такий крок не лише посилює політичну суб'єктність України, а й зміцнює роль і лідерство Києва як історичного, духовного, культурного центру усіх українських земель – як тих, що перебувають у складі сучасної української держави, так і тих, які лишились поза її межами.
Важливо згадати і те, що попри необґрунтовані страшилки, які лунали під час громадського обговорення, мовляв, «це провокація та імперські замашки», «це буде сприйняте як територіальні претензії до Росії», вшанування у топоніміці Києва пам'яті про Кубанську Україну цілком відповідає сучасним європейським підходам у політиці національної пам'яті.
В основі такої політики у країнах ЄС закладено принцип взаємної поваги до національних історій. Саме тому, наприклад, у містах Німеччини звична справа бачити вулиці Судетські (Sudetenstraße) чи Кьонігзберзькі (Königsbergerstraße), в австрійських містах – вулиці Південнотірольські (Südtirolstraße), а у фінських містах і містечках – вулиці Карельські (Karjalankatu). І це зовсім не вважається якимось «реваншизмом» чи «імперіалізмом». Це всього лише елемент збереження тяглості національної історії і ментального зв’язку з минулим.
До слова, поняття «Кубанська Україна» є таким самим політико-географічним поняттям, як і Наддніпрянська Україна, Слобідська Україна чи Сіверська Україна.
Інформаційний фронт війни
Сучасна війна між Росією та Україною є війною не за території, а передусім – за свідомість та ідентичність населення. Інформаційна та ідеологічна складові у цій війні відіграють не менш важливе значення, ніж військова складова.
Офіційна радянська історіографія особливо ретельно приховувала від українців факти, пов'язані з українським населенням Кубані та його боротьбою за входження до соборної української держави. Причина цього дуже проста: публічне визнання цих сторінок історії ставить під сумнів усю сучасну концепцію російської держави і державності.
Відтак, відродження нашої пам'яті про Кубанську Україну – це серйозний інформаційний удар Києва по Росії у цій гібридній війні. Для тих, хто досі вважає, що йдеться про якісь дитячі пустощі, буде цікаво дізнатися, що процес громадського обговорення перейменування вулиці Маршала Жукова у Києві влітку 2017 року висвітлювався на рівні російського центрального телебачення. Для спроби «завалити» Кубанську Україну в електронному голосуванні на сайті КМДА російська агентура в Києві з допомогою анонімайзерів масово залучала голоси громадян РФ, що було задокументовано київськими активістами. Зрештою, коли невідворотність появи у Києві вулиці Кубанської України стала очевидною, росіяни навіть випустили низку телесюжетів про Кубань як «исконнорусскую землю», хоча приналежність регіону до Росії у самій Росії ще ніколи раніше не ставилася під сумнів.
Відродження у національній пам'яті українців Кубанської України є токсичним для Росії. Ця пам’ять руйнує ідеологію «русского мира» зсередини.
Кубанський урок для України
Однак не лише «зовнішнім чинником» важлива Кубанська Україна.
З кінця 18-го століття територія Кубані була заселена запорізькими козаками. За переписом 1897 року 47,4% населення Кубанської області (яка включала не лише етнічно українські території) визнавало своєю рідною мовою українську. А подекуди, як-от на Темрюччині, цей показник сягав 75%.
За переписом 1926 року українцями себе назвали 62% населення Кубані.
Куди поділися усі ці українці? Куди поділася з Кубані українська мова? Чому десятки кубанських міст та містечок із типово українськими назвами сьогодні населені не українцями?
Історія Кубанської України ставить перед нами велику кількість незручних питань, які є дуже некомфортними для постколоніальної української свідомості. Але не відповівши на які, ми ризикуємо так і не засвоїти головного уроку.
Сучасна російська доктрина проголошує Кубань невід’ємною історичною частиною Росії, місцеве козацтво називає «російським», а кубанську українську мову – «балачкою», «южным диалектом русского языка». І сучасне населення Кубані у своїй більшості свято у цьому переконане.
Кубанський урок для України – про те, як легко втратити свою ідентичність і розчинитися в іншому народі, якщо не приділяти цьому уваги і не дбати про власну культуру, освіту, традиції, мову та історію. Кубанський урок – про те, як відсутність внутрішньої єдності та недалекоглядність лідерів призводить до національної катастрофи, зникнення цілого народу. Кубанський урок – про те, чим насправді є русифікація та чим вона закінчується, якщо їй жорстко не протистояти. Насамкінець, кубанський урок – це про те, що неминуче чекає на Україну під прямим або опосередкованим контролем Росії.
Бажаєте побачити Україну без національної культури та мови? Тоді сміливо рушайте на сучасну Кубань – у культурному вимірі вона практично нічим не відрізняється від звичайної російської провінції.
Кубанська Україна – безумовна складова історії нашої країни. Із Кубанню пов’язані славні і яскраві сторінки минулого нашого народу. Кубань дала Україні плеяду видатних громадських та культурних діячів, борців за незалежність. Але водночас Кубань – це і пересторога.
Бережімо нашу пам’ять про Кубанську Україну та вивчаймо її уроки – це запорука виживання нашого народу сьогодні і завтра. Відмовитись від цієї пам’яті означає погодитись на національну амнезію, яка позбавить українців перспективи.
(Кубанські козаки. Документальний фільм. Режисер Валентин Сперкач. 1992 рік)
Тиміш Мартиненко-Кушлянський – громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців – історик
Кубанські козаки ще у 20-му столітті ідентифікували себе як українці – демограф Вишневський
Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань
Українське Азовське море: україномовний простір – запорука цілісності держави
