Ніхто не хотів поступатися: як і чому стався розкол ОУН

80 років тому, в 1940 році, стався розкол Організації українських націоналістів, яка розділилася на дві частини: одну з яких очолив Андрій Мельник, а іншу – Степан Бандера. Так вони і стали називатися: мельниківці і бандерівці.

Про причини й наслідки розколу ОУН Радіо Свобода поговорило з істориком, дослідником українського національно-визвольного руху в ХХ столітті Іваном Патриляком.

Історична Свобода

– Отже, ОУН поділилася на мельниківців і бандерівців. З огляду на таку персоніфікацію виникає враження, що причиною розколу стала боротьба амбіцій цих двох людей.

– Ця персоніфікована, як ви сказали, назва – вона радше народна. Це люди так називали для зручності. Якщо вести мову про офіційні документи, то ні одна, ні друга організації так себе не іменували, вони обидві використовували одну назву – ОУН, тим самим підкреслюючи свою легітимність і не визнаючи легітимність своїх вже колишніх колег, опонентів.

Якщо вести мову про причини, то треба бодай загальними рисами зобразити те, що відбувалося в 1930-х роках. Організація українських націоналістів формувалася від самого початку, від лютого 1929 року в такій дуалістичній схемі: з одного боку був Провід українських націоналістів, який перебував в еміграції в Європі, з іншого боку, була Крайова екзекутива, яка перебувала на території українських земель, що входили до складу міжвоєнної Польської держави. Ця дуальність, подвійність вносила певний тягар в Організацію. Тому що нерідко провід не встигав за тими подіями, які відбувалися на території Галичини й Волині, бо саме там в основному була зосереджена ОУН у міжвоєнний період, а Крайова екзекутива дуже часто починала діяти без погодження чи із запізнілим погодження проводу.

Зліва направо: Євген Коновалець і Андрій Мельник. Околиця Відня, 1921 рік

Тобто під одним дахом існували дві доволі автономні структури. Проте до розколу не доходило, значною мірою, через те, що Євген Коновалець, голова Проводу, був доволі авторитетною людиною серед молодих революціонерів, які зосереджувалися в краю, які хотіли негайної та швидкої дії.

Але коли 23 травня 1938 року радянський агент Судоплатов-«Валюх» убив Коновальця за наказом найвищого радянського керівництва в Роттердамі, перед ОУН постали величезні проблеми. І це все відбулося в переддень Другої світової війни, в переддень колосальних змін на європейському континенті, коли потрібно було ухвалювати складні рішення, коли потрібно було ухвалювати рішення швидко і коли ніхто не знав, які будуть наслідки тих чи інших подій.

історик Іван Патриляк

У цей момент на порядок денний випливає фігура полковника Андрія Мельника. Андрій Мельник був не випадковою фігурою в українському національному русі: ветеран перших визвольних змагань, він був керівником штабу полку Січових стрільців, який очолював Євген Коновалець.

Ба більше, з Коновальцем вони були свояками – їхні дружини були сестрами. Відповідно, Мельник був не чужою людиною для українського руху. З іншого боку, він свідомо дистанціювався від цього руху і жив приватним життям інженера лісового господарства в маєтках митрополита Шептицького. Окрім того, він деякий час очолював католицьку молодіжну організацію «Орли», яка до певної міри конкурувала з націоналістичним рухом.

Як виплила ця кандидатура? Після загибелі Коновальця, як це не дивно, не було оприлюднено заповіту. Чи він не існував взагалі у письмовій формі, що дуже дивно, тому що Коновалець мав бути свідомий того, що його можуть спробувати вбити. А тільки його найближчі співробітники оголосили про те, що чули від Коновальця, мовляв, у випадку його смерті бажано на керівника Проводу запросити Андрія Мельника. Виходячи з цих начебто побажань, в серпні 1939 року Андрія Мельника на Другому римському зборі ОУН затвердили на цій посаді.

Поручник УСС Андрій Мельник, 1914 рік

– А Крайова екзекутива була причетна до цього затвердження? Чи їх просто поставили до відома?

– Ось тут була і проблема. Не всі представники Крайової екзекутиви, які мали приїхати на збір у Рим, змогли туди дістатися. І згодом, коли почався конфлікт, то крайовики, які опинилися поза процесом обрання голови, закидали Мельнику те, що він не зовсім легітимний, що їхньої думки не запитали. Хоча частина представників крайових структур були на цьому з’їзді та підтримали Мельника.

Питання Карпатської України викликало вже перші конфлікти між крайовими структурами й проводом в Європі. Тому що крайовики, молоді активісти, які проникли на Закарпаття, які взяли в руки зброю, намагалися організувати армію, намагалися боронити, гинули. Вони з великими претензіями вважали, що Провід не зробив всього, що міг зробити, аби Карпатську Україну підперти дипломатично, військово, організаційно, технічно, матеріально. Тут можливості проводу теж були сильно перебільшені крайовиками в їхній уяві, в їхньому баченні подій.

У серпні 1939 року Мельник успішно пройшов затвердження, але вже через декілька тижні міжвоєнна Польська держава зазнала катастрофічної поразки від нацистської Німеччини й Радянського Союзу і була розділена між ними.

Андрій Мельник, 1919 рік

Одним з наслідків цього стало те, що крайовий актив ОУН, який масово потрапив до тюрем у 1934-35 роках, опинився на свободі. Польські тюремні структури виявилися набагато гуманнішими, ніж пізніше радянські, які у 1941 році просто розстрілювали ув’язнених перед відступом, а поляки їх випускали. Таким чином, на свободі опинилися Бандера та його соратники. З цього моменту починається процес, який призвів до розколу ОУН. Це не був якийсь одномоментний акт, це був цілий процес, який тривав з кінця 1939-го і завершився десь у березні-квітні 1941 року.

– Бандера приїздив до Мельника в Рим. Вони намагалися домовитися, але не змогли. Чому?

– Звісно. Була дискусія, йшлося не лише про амбіції та персоналії. Дуже часто існує спрощене розуміння цього процесу: це були молоді, а там були старші; це були крайовики, а там емігранти. Але все було складніше: частина крайовиків не пішла за Бандерою, частина емігрантів не пішла за Мельником, частина молоді пішла за Мельником, частина старших пішли за Бандерою. Все було не так однозначно й просто.

Бандера та його оточення, а він був найавторитетнішим представником краю, поставили перед Мельником декілька вимог. Перша вимога була персональною – виключити з проводу Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Першого вони звинуватили в тому, що він «профукав» архів ОУН у Празі в 1934 році – не заховав чи не зашифрував. Тому чеська поліція його здобула й передала польській поліції, що призвело до масових арештів. Другого звинуватили в тому, що його брат Роман Барановський був таємним агентом польської поліції. Тож, виключити цих двох людей з проводу, а натомість ввести туди представників краю. Мельник загалом погоджувався на введення додаткових представників від краю, але виступав проти виключення Сеника й Барановського.

Другою вимогою було розділити Провід: зробити один Провід у Європі, який має переїхати в нейтральну Швейцарію, і Мельник так само має з Італії переїхати до Швейцарії, а другий резервний Провід для контактів зі США, Канадою, а через неї з Британією, потрібно організувати за океаном, щоб мати контакт із західними державами. Звичайно, це було розумно. Але Мельник зауважив, не менш резонно, що контактувати з закордонними урядами з фальшивими паспортами дуже складно.

– А вони не могли легітимно виїхати до США чи Швейцарії?

– Відомо, що Коновалець користувався литовським паспортом на чуже ім’я. У когось був паспорт людини без громадянства, хтось зберігав ще старі українські документи, які рідко хто визнавав, польські паспорти вже тепер виглядали б дуже дивно, якби з ними приїхати й пропонувати боротися проти Польської держави – за відділення від неї українських земель. Це все було дуже непросто зробити в тих умовах, в яких були оунівці. Хоча спробувати можна було – через тих українців, які проживали в Канаді й США. Тоді була вже доволі потужна українська діаспора.

Одна з перших фотографій Степана Бандери після звільнення з концтабору Заксенхаузен

Третій камінь розбрату, який з’явився у стосунках між крайовиками й Мельником, це те, як організація в краю повинна себе поводити у цей момент. Бандера наполягав на тому, що у Кракові потрібно створити Революційний провід, який буде здійснювати підготовку до революції на території вже радянської України. Бо майже всі українські землі, за винятком Закарпаття й Закерзоння, тоді опинилися під радянським контролем. І ця революція повинна бути підготована й проведена незалежно від того, як будуть складатися зовнішньополітичні події. У цей момент Німеччина й Радянський Союз були де-факто у союзницьких стосунках: між ними процвітала торгівля, були хороші дипломатичні стосунки. Розраховувати на те, що між цими країнами відбудеться воєнне зіткнення на зламі 1939-1940 років було дуже складно.

Мельник вважав, що повстання в Україні призведе тільки до того, що совєти до ноги винищать весь український національний актив, масово позасилають людей у Сибір. На його думку, підпілля ОУН в Україні повинно глибоко законспіруватися й чекати скільки доведеться, щоб підняти повстання, коли Німеччина у СРСР розсваряться й почнуть між собою воювати. Мельник в якихось моментах мав рацію і не хотів даремно ризикувати людьми.

Тобто Бандера й Мельник, провівши серію перемовин, не змогли домовитися. Вони потім продовжили листуватися.

– Вони були налаштовані на компроміс? Чи в ході цих перемовин вони обмінювалися ультимативними вимогами?

– Ні, ці переговори були не в ультимативному дусі, вони начебто спілкувалися нормально. Але кожен з них після цього спілкування все одно залишався при своїх поглядах. Коли не вдалося домовитися, Бандера в лютому 1940 року самочинно створив Революційний провід ОУН у Кракові, але поінформував про це Мельника листом, що він ставить його під управління Мельника і чекає від нього наказів. Але Мельник розцінив цей акт, як те, що його хочуть перетворити на весільного генерала, а реально Організацією в краю буде керувати Революційний провід.

Тоді почався вибуховий процес розколу. Мельник оголосив, що це бунт і поставив Бандеру, Стецька та інших прихильників Бандери під організаційний трибунал. Бандера відповів тим самим: відмовився визнавати повноваження Мельника та цей трибунал, оголосив, що Мельник та його оточення відправляються під організаційний суд. До кінця 1940 року ці дві персоналії абсолютно розійшлися – відбулося взаємне прокляття. Далі були навіть спроби захоплення бандерівського офісу в Кракові мельниківськими прихильниками, потім були спроби позабирати офіси у прихильників Мельника. Ця ворожнеча із застосуванням зброї й фізичного насильства розпочалася до кінця 1940 року.

– Наскільки кривавим було протистояння?

– Цифри про 200-800 осіб вбитих часто перебільшені. Час від часу відбувалися сутички. Мельниківці, які були більш лояльними до німців, намагалися використовувати німецькі органи безпеки, особливо після червня 1941 року, коли бандерівці несанкціоновано оголосили незалежність, і мельниківці зливали інформацію про них гестапо, про їхні місця перебування. Таким чином, бандерівців арештовували руками гестапо. Надзвичайно складна, чорна сторінка в діяльності двох структур одна проти одної.

Степан Бандера, 1946 рік

– В історичній літературі є багато тверджень про те, що різні люди свідомо підштовхували Мельника й Бандеру, особливо Бандеру, до розколу. Зокрема, називають Ріхарда Ярого.

– Ярий дуже загадкова постать. Швидше за все, він працював на декілька розвідок: на німецьку, на японську, можливо, на радянську. Питання чи брали розвідки у цьому участь? Думаю, що і радянська розвідка мала свою агентуру в Проводі, є документи про те, що вони завжди намагалися цей розкол поглибити й загострити; діяла і німецька агентура.

Міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов (ліворуч) та міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. Берлін, 14 листопада 1940 року

Я не думаю, що іноземні розвідки організували цей розкол. Але як тільки він позначився, вони зробили все, щоб він став незворотним. Опонентам оунівців це було вигідно, тому що кожен з цих відламів тепер значну частину своєї енергії витрачав на поборювання впливів своїх опонентів.

– Пригадую часи, коли закінчувався Радянський Союз, і народжувалася незалежна Україна. Тоді масово приїздили діаспоряни. У мене таке враження, що вони намагалися тут актуалізувати цей конфлікт між бандерівцями та мельниківцями, хоча перед Україною стояли вже інші виклики. На вашу думку, коли цей конфлікт між бандерівцями та мельниківцями перестав бути українською політикою, а став українською історією?

– Так, я також гарно пам’ятаю, що ці люди часто намагалися викристалізувати свою партійну лінію тут в Україні: мовляв, ти з тими не розмовляй, бо то бандерівці чи мельниківці. Зараз це вже згладжено, у нас свої лінії розколів та конфліктів. Але поки жило це покоління 1930-1940 років, яке було безпосереднім учасником розколу, звичайно, вони пронесли його через своє життя й принесли сюди в Україну, на жаль .

– Які висновки з того конфлікту мають зробити сучасні українські націоналісти?

– Думаю, що не тільки українські націоналісти, а загалом українські політики. Один великий висновок важливий для всього українського народу. Українцям притаманні такі ментальні риси як егоїзм та атомізм. Ми дуже атомізований народ. Кожен завжди намагається очолити бодай невеликий, але свій рух, свою структуру. А це завжди погано відбивається на загальнонаціональних цілях. Тому що роздрібленість ніколи нікого не призводила до успіху. Ось це найголовніший урок.