«Мені дуже погано без Юри, у нашій родині немає свят». Три історії людей, ув'язнених Кремлем

«Хочеться подякувати всім, хто підтримує і щось робить. Варто продовжувати боротися, тому що це – життя людей, які ні в чому не винні. Треба намагатися врятувати ці людські життя». Це слова сина командира українського корабля, а нині – фігуранта так званої «справи українських диверсантів», ув'язненого в Росії. Ці люди розповідають, як почуваються після того, як в них забирали близьких: «рана, що залишиться на все життя», «пустота всередині» – такими є слова брата про брата, кримського татарина, який зараз у СІЗО Сімферополя.

Ці історії Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод та у рамках кампанії #PrisonersVoice.

Юрій Карпов

«Кожен день ми, мами, починаємо не з чашки кави, а з молитви за дітей, за країну, за мир. У нашій ситуації треба тільки молитися й чекати. Чекати, що діти повернуться. Ми точно знаємо, що вони живі», – говорить Людмила Карпова. Її син – боєць 93-ї механізованої бригади Юрій Карпов – вже шостий рік вважається зниклим безвісти.

Юрій Карпов народився 28 листопада 1989 року у селищі Гвардійське на Дніпропетровщині. Вивчився на сапера. Отримав статус учасника бойових дій ще в 2013 році за розмінування снарядів часів Другої світової війни. Планував пов'язати своє життя з армією. На Донбасі служив кулеметником на БМП.

В останні дні серпня 2014 року, коли бійці 93-ї механізованої бригади потрапили в Іловайський котел, при виході з нього так званим «зеленим коридором» Юрій Карпов зник безвісти. На той момент йому було 24 роки.

«26 серпня 2014-го він подзвонив востаннє. Батькові і брату. Сказав, що потрапили в оточення. Що ледь вижили. А потім він вже весь час був поза зоною, – згадує Людмила Карпова. – З 1 вересня я почала шукати сина. З частини мені не дзвонили, я сама туди поїхала. Там ще достеменно ніхто нічого не знав. Тоді ж нам сказали написати заяву в міліцію. Стала зустрічатися з хлопцями, які вийшли з Іловайська і з полону. Я все аналізувала, складала в голові в одну картину. Стала відправляти запити до СБУ, Міноборони, МВС, Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні обдзвонила всі лікарні Донецька, Макіївки. Відповідали, що Юри у них немає. Але перед цим треба було всякого наслухатися...»

Людмила з фото сина

Вже шостий рік родина Карпових не знає, що з Юрієм, і де він. Людмила переконана: є усі підстави вважати, що він у полоні. «Я знайшла свідків, які бачили Юру в полоні, є відео, де після Іловайська над нашими полоненими знущаються, на ньому Юра теж є», – говорить вона. – Вже майже шість років ми чекаємо наших дітей з полону. Змінюються президенти, змінюються пошукові команди при СБУ, при Верховній Раді, але ми досі чекаємо наших дітей».

Розповідає, що зниклих безвісти часто включають у списки загиблих чи розміщують їхні фотографії на меморіальних стінах. Якось Людмила побачила портрет Юрія у «Книзі пам’яті», подзвонила її ініціаторам і попросила прибрати знімок. «Сказала їм, що вони роблять добру справу, але ж треба робити її з розумом. Мого дитя там бути не повинно».

Коли Юрій вже був зниклим безвісти, його батькові – теж Юрію – прийшла повістка. На сімейній нараді вирішили, що це шанс хоча б щось дізнатися про долю сина. Юрій старший пішов. Воював рік, був поранений під Авдіївкою. Але знайти сина йому не вдалося.

«Мені дуже погано без Юри, у нашій родині немає свят. Але ми розуміємо, що діти колись повернуться – і щастя повернеться до наших родин, – говорить матір зниклого бійця. – Зараз моя підтримка – це родина, це мій старший син, це підтримка друзів і Юриних побратимів, які дзвонять, приходять, питають і кажуть, що все буде добре. І, звичайно, молитви. Віра – це велика сила, дуже велика сила. У нас усе буде добре. І в наші родини вернеться щастя».

Нещодавно родичі зниклих безвісти звернулися до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини Людмили Денісової з проханням внести імена їхніх синів у списки на обмін.

«Коли я чую слово Іловайськ, я уявляю, як все відбувалося, що пережили наші діти, що вони зазнали. Це жах. Молю бога, щоб дав дітям мужність, сил і здоров'я пережити все і швидше повернутися додому», – говорить Людмила Карпова.

«Ми не вимагаємо чогось неможливого, ми просто хочемо, щоб всі діти, чоловіки, брати повернулися додому. Бажаю усім мамам, які разом зі мною чекають своїх дітей, мужності, сили духу і віри. Все здолаємо. У нас все вийде. Діти повернуться додому. Я це точно знаю», – говорить Людмила Карпова.

Центр громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в’язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.

Осман Сейтумеров

«Осман – людина, яка любить дітей і завжди допомагає співвітчизникам. Колись ми придумали таку ініціативу в нашому місті – збирати людей, годувати їх, проводити разом час у дружній атмосфері. Осман активно брав у ній участь: готував їжу, бавив дітей, які приходили на ці зустрічі, спілкувався з молоддю. Коли залишалася їжа, ми розвозили її потребуючим», – розповідає Абдулмеджит Сейтумеров, брат 28-річного кримськотатарського громадського активіста Османа Сейтумерова, політв’язня, фігуранта так званої третьої бахчисарайської групи «справи Хізб ут-Тахрір».

Абдулмеджит та Осман

Абдулмеджит розповідає про брата Османа як про людину чуйну і комунікабельну, яка ніколи не відмовить у допомозі й може знайти спільну мову з будь-ким. «Є багато випадків, коли людям була потрібна допомога, наприклад, у них зламався або застряг в дорозі автомобіль, то Осман і о 12-й ночі їхав на допомогу, не вагаючись», – згадує брат в’язня.

Осман Сейтумеров народився 1992 року в Криму, в місті Бахчисарай, куди його батьки повернулися з Узбекистану в 1989 році. Закінчив Кримський інженерно-педагогічний університет, факультет «Експлуатації і ремонту міського транспорту». Працював офіціантом в етнокафе «Салачик», згодом – водієм таксі, займався ремонтом машин. «Осман з дитинства цікавиться автомобілями, він дуже добре в цій сфері розбирається», – говорить Абдулмеджит.

Після анексії Криму Росією і з початком системних переслідувань кримських татар, Осман став громадським активістом. Підтримував сім'ї політв'язнів, робив передачі в СІЗО, відвідував судові засідання над кримськими татарами.

11 березня 2020 року до будинку родини Сейтумерових увірвалися російські силовики. Вони провели обшук і затримали Османа.

«О п’ятій ранку батьки почули якийсь шурхіт. Батько вийшов на вулицю, але нікого не побачив. Пізніше ми почали прокидатися, якраз був час ранкової молитви, як раптом люди в масках почали вибивати вхідні двері. Ми ледь встигли вдягнутися – вискочили, батько попросив їх не ламати двері, відкрив їм. Ці люди забігли в дім і вручили Осману постанову про обшук. Ми дізналися, що обшуки проходять і в будинках нашого дядька і старшого брата, – згадує той день Абдулмеджит Сейтумеров. – Адвоката не пускали, лише наприкінці обшуку Еміль Курбедінов зміг потрапити до нас».

Осман Сейтумеров

У той день російські силовики затримали братів Османа і Сейтумера Сейтумерових, а також їхнього дядька Рустема Сейтмеметова. Вже наступного дня, 12 березня, Київський районний суд Сімферополя обрав їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Усім трьом інкримінують «участь у діяльності терористичної організації», їм загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років. Правозахисний центр «Меморіал» визнав їх політв’язнями.

«До 11 березня в нас було одне життя, після 11-го – зовсім інше, – розповідає Абдулмеджит Сейтумеров. – Це дуже важко, коли забирають твоїх близьких. Перші дні я засинав і прокидався з думкою, що це був страшний сон. Це рана, що залишиться на все життя. Це пустота всередині. Всі думки лише про те, як там мої рідні».

Вже понад чотири місяці Осман Сейтумеров перебуває в сімферопольському СІЗО. Абдулмеджит розповідає, що до брата не застосовували фізичну силу. Проте в нього є проблеми зі здоров’ям і в ув'язненні він не завжди отримує належну медичну допомогу. «Його непокоять регулярні болі в шлунку, потрібні медикаменти, щоб приглушити цей біль. Вода, яку вони там п’ють, призводить до проблем із зубами. Їжа, яку вони отримують… Її важко назвати їжею, – говорить брат політв'язня. – Звісно, ті умови, в яких він перебуває, лише погіршують ситуацію з його здоров’ям».

Але попри все, розповідає Абдулмеджит, Осман не здається. «Він бореться. Він розуміє, що це політично мотивована справа, і не впадає у відчай, а закликає людей не погоджуватися з несправедливістю», – говорить брат Османа.

Осман Сейтумеров

Розповідає, що переслідування кримських татар у Криму – це важке випробування і для народу, і для кожної окремої родини. «Але нам допомагає наша релігія. Вона дає впевненість, стійкість і силу. Громадські ініціативи також об’єднують кримських татар і закликають підтримувати сім’ї політв’язнів», – говорить Абдулмеджит.

«Петиція – одна з форм прояву громадянської активності, кожна людина може бути корисна суспільству. Зараз ситуація в Криму вкрай важка, тут мають місце численні порушення прав людини. Усе це вчить нас достойно проходити випробування, вірити в справедливість і не опускати руки», – говорить Абдулмеджит Сейтумеров.

Володимир Дудка

«Один із найяскравіших спогадів, пов’язаних з батьком, – з далекого дитинства. Ми тоді жили під Євпаторією, батько там служив. Мій спогад про те, як батько віз мене на мотоциклі, це був перший і останній раз, коли я катався на мотоциклі, – згадує Ілля Каверников (Дудка), син колишнього українського військовослужбовця, командира корабля ВМС України, а нині в’язня, визнаного правозахисниками політичним, фігуранта так званої «справи українських диверсантів» Володимира Дудки. – Хочеться згадувати радісні моменти з життя. Але добре пам’ятаю день затримання батька – це наче вчора було, хоча минуло вже майже чотири роки».

Володимир Дудка народився 1964 року в місті Суми, служив у ВМС України, жив у Севастополі. У 2010 році пішов на пенсію за станом здоров’я. Любить подорожувати Кримом, особливо любить гори. «Коли звільнився зі служби, то в нього з’явилося більше часу і він намагався частіше їздити в такі місця», – розповідає син політв’язня.

9 листопада 2016 року російські силовики затримали в Севастополі співробітників аналітичного центру «Номос» Дмитра Штиблікова й Олексія Бессарабова, а також їхнього близького друга Володимира Дудку. Їх звинуватили в «підготовці диверсій у Криму на замовлення української розвідки».

У квітні 2019 року підконтрольний Росії Севастопольський міський суд засудив Володимира Дудку і Олексія Бессарабова до 14 років позбавлення волі, а Дмитра Штиблікова той же суд засудив у листопаді 2017 року до 5 років колонії суворого режиму. Влада України називає ці звинувачення провокацією російських спецслужб.

Володимир Дудка з онуком

Зараз Володимир Дудка відбуває покарання у колонії суворого режиму в Ставрополі (Росія). Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав усіх фігурантів «справи українських диверсантів» політв’язнями.

«Зранку 9 листопада 2016 року подзвонив колега батька, сказав, що батько не бере слухавку, а вони домовились йти до лікаря. Я поїхав додому. В цей час вже пройшов обшук. Мене не пустили, тільки сказали, що йдуть слідчі дії. Згодом батька вивезли з квартири. Я їздив в місцеве відділення ФСБ, де мені сказали, що батько на допиті. Наступного дня був суд, батькові обрали запобіжний захід – тримання від вартою, – згадує Ілля Каверников (Дудка). – Під час обшуку батькові підкинули телефон із сімкартою, на якій нібито велось листування. Зі слів батька, обшуки проводили тільки в кімнаті й ніде більше. Під час обшуку співробітники ФСБ виходили з квартири і тато казав, що прозвучала фраза: «Ну що, заносимо?». Головний слідчий вийняв телефон з шафи. На цьому обшук закінчили і батька забрали».

У перші дні після затримання Володимира Дудку катували, зокрема електричним струмом, стверджує його син. Дудка згодом відмовився від свідчень, бо дав їх під тортурами.

Ілля розповідає, що в ув’язненні здоров’я в батька погіршилося. «У нього ще до ув’язнення були хронічні хвороби, основна – виразка. Вже у СІЗО розвинулась гіпертонічна хвороба. Страждає на головний біль. Мінімальна меддопомога є, але її недостатньо. Хворобу треба лікувати, а не лише гасити симптоми. Дуже схуд, бо стрес. Адже абсолютно невинну людину в один момент висмикують зі звичного життя і поміщають в такі умови, несправедливо звинувачують, дають термін. Спочатку я почувався, наче уві сні. Потім здоров’я погіршилося. Але вже починаю викарабкуватись, більше – психологічно важко. Тільки віра в бога дає сили триматися. І сім’я, заради якої тримаюсь і заради якої взагалі варто жити. Допомагають татовий брат, мама, татові однокласники», – говорить Ілля.

Ілля з батьком

Вся надія, каже син, – на обмін. «Апеляція вже пройшла. У нас більше немає юридичних можливостей якось оскаржити вирок. Кажуть, що в списках на обмін він є, але невідомо чи йдуть перемовини», – говорить він.

«Хочеться подякувати всім, хто підтримує і щось робить. Варто продовжувати боротися, тому що це – життя людей, які ні в чому не винні. Треба намагатися допомогти і врятувати ці людські життя», – підсумовує Ілля Ілля Каверников (Дудка).

За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 214 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115. У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.

МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в’язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також на території самої Росії, мовиться в повідомленні.