До 80-річчя Івана Сокульського. «Вони просто жили так, бо не могли інакше» – донька дисидента

13 липня минає 80 років з дня народження поета, правозахисника-дисидента Івана Сокульського (1940–1992) із Дніпропетровщини. Він відомий також як один із авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська». Улітку 1968 року, коли на Дніпропетровщині була розгорнута «антисоборна кампанія», він з однодумцями написав «Листа…» на захист роману Олеся Гончара «Собор», проти русифікації. Був тричі засуджений через антирадянську діяльність і відбув в ув’язненні загалом понад 12 років.

Радіо Свобода записало інтерв’ю з донькою дисидента Марією Сокульською.

Марія Сокульська

– 13 липня вашому батькові виповнилося б 80… Скажіть, ким він був для вас у житті? Який епізод, пов'язаний з ним, часто згадуєте?

– Щодо епізодів з життя. Чомусь мені найбільше запам'ятався суто особистий момент з його дитинства, для мене дуже емоційний – він розповідав про те, як малим блукав степами і шукав війну, щоб побачити там свого батька, який пішов на фронт, коли татові було лише пару місяців.

– У книжечці «Листи до Марієчки», виданій «Смолоскипом», є добірка листів вашого батька до вас із ув’язнення. Дуже зворушливі й дуже особисті. Ви пам’ятаєте, як отримували ті листи, як відповідали? Чи всі вони збереглись, чи всі надруковані? А ваші до нього?

– Щодо «Листів до Марієчки» – так, в нашому архіві збереглися і татові листи, і наші відповіді. Надрукувати всі на той час було неможливо, але більшість таки побачила світ.

На мою думку, татові листи були цікавіші, бо він писав немов на потім, на випадок мого дорослішання і ще – на випадок того, що він не зможе мені написати пізніше. Це прочитується в них. Тож, починаючи з 5 років, я отримувала поради на виріст. Тим вони ще цікавіші, ці листи.

А мої відповіді були дуже дитячі, з описами подій в школі, переліком оцінок. Найцікавіше – то враження від наших з мамою подорожей.

Книга «Листи до Марієчки»

– Ваша мама, пані Орина, якось розповідала про ваші з нею поїздки до батька в ув’язнення. Як вам маленькій говорили, що тато живе й працює за ґратами, бо він «дресирувальник хижих звірів». Пам’ятаєте ті поїздки? Ви про щось здогадувались? Коли прийшло розуміння?

– Щодо поїздок на зону. Так, я їх звісно пам'ятаю. І самі побачення, і численні решітки, і замки по дорозі до тієї кімнати, де було побачення. Це «комната для свіданій» називається. Там люди сідали один навпроти одного за стіл, бачились через скло і говорили по телефонах, що стояли з обидвох боків. Мене навіть одного разу пустили по той бік скла посидіти в тата на колінах. Але це тривало недовго, бо прийшов інший охоронець і сказав, що «не положено».

Завжди здавалося, що в лабіринтах тих тюремних зелених коридорів і решіток ніколи самому не знайти дорогу назад. Мама багато робила, щоб мене це все менше шокувало. Сварилася і не давала мене обшукувати, вела всякі підготовчі розмови про те, що тато десь там випадково перебуває. Але нестандартність ситуації і вся ця атмосфера відчувалась. Казочка про зоопарк діяла недовго, але була досить живописною. Мені подобається й до нині.

Пізніше ще була версія, що наш тато будує БАМ, але також недовго, бо стало зрозуміло, що то тюрма. Приховувати це було важко та й неможливо, бо там був не тільки тато, а й мій дядько Ярослав Лесів і багато інших друзів, до кого ми їздили і з ким стикалися. Хтось або тільки повернувся з заслання, або був на порозі чергового строку.

Тема тюрми була повсякденною і буденно частиною нашого життя. То було нормально і мене навіть дивувало, що люди боялися чи відсторонювалися від людей, що звідти поверталися чи були там. Більше того, різниці між «побутовцями» чи політичними в'язнями ми також не робили. Бо часто, в морально-етичних питаннях, це не мало жодного значення. Ми давно переконалися, що неважливо, які кодекси честі тебе роблять людиною, чи то внутрішні принципи, чи зеківські поняття.

– Як загалом жилось родині, зокрема вам як доньці політрепресованого в ті роки? Чи відчувалось якесь тавро у стосунках із друзями, в школі?

– Мої стосунки з оточуючими на той час були різні. Всі інциденти, які були в школі, – пов'язані виключно з директрисою або вчителями. Не вірю, що хтось примушував чи аж дуже наполягав на них.

Напевно, там діяли якісь внутрішні мотиви, вислужитися перед райно, наприклад. І відбувалося це також циклічно, як психічні загострення. Зі мною то не розмовляли класом, бо мій батько був «против советской власти», то не дружили, бо це завадить вступу у вищі навчальні заклади. Але, на щастя, в будь-якому класі є не тільки відмінники, але й двієчники, з якими виховні роботи не проводилися, і тому пару вірних друзів я мала завжди. Так і минула школа, на щастя. Згадувати її я не люблю.

Графіті, присвячене Іванові Сокульському, в Дніпрі

– Дослідники біографій дисидентів іноді кажуть, що через певний «ореол жертовності», який оповиває постать людини, на другому плані опиняється її талант, творчість, людяність – про них набагато менше згадують. Як вважаєте, чи так і з постаттю вашого батька?

– Щодо жертовності. Я знаю, часто прийнято так подавати подібні історії. Але мій батько тільки би посміявся над цим підходом. Важко уявити, що людина буде свідомо йти на такі жертви.

Просто так сталося, що ти маєш або інтереси, або погляди, чи уявлення про світ, які не можеш чи не хочеш приховати. І ця течія вже несе тебе в своєму руслі й рано чи пізно призводить до якогось фіналу. Тоді були такі часи, що фінал був один...

Але ніхто з них не йшов до тюрми добровільно чи з кредом мучитись, чи страждати за Україну, чи за права людини. Хтось не до кінця усвідомлював наслідки, а хтось не вмів чи не хотів мовчати. Напевно, то би їм коштувало дорожче, ніж тюрма. Ото і весь секрет жертовності чи героїзму. Вони просто жили так, бо не могли інакше. Хто міг, той уникав цього. І самозбереження – то нормальна людська реакція. Це, звичайно, суто моє власне спостереження за тими людьми і тим часом. І на істину я не претендую.

Так само потім – вся ця громадська робота. Не завжди була чи то в задоволення, чи на користь, але вона випливала з подій. Люди вийшли з тюрем раніше своїх строків і треба було зафіксувати, так би мовити, цей мінливий ефект свободи. Адже невідомо було, чим то все закінчиться. Черговою відлигою, а потім закручуванням гайок? Час був динамічний і цікавий, і неможливо було його втратити. Вони, як ніхто, це розуміли і відчували, тому й кинулися в громадську роботу і політичне життя. Звісно, що це відбирало найважливіше – час. А час – то життя... Але хочеться вірити, що той час був витрачений недаремно. Бо попри всі негаразди, а деколи й комізми дисидентського руху, вони свою справу таки зробили. Що-що, а політичні свободи в Україні таки прижилися і ми є вільними.

– Хто зараз займається творчим спадком Івана Сокульського? Чи все видано, надруковано? Якщо ні, то що, можливо, побачить світ невдовзі?

– Щодо видання спадщини. Якщо залізти до наших архівів, то там можна злякатися – чого ще не видано і що б варта було. Зараз в мами зароджується цікавий проєкт щодо видання листування з прокуратурами.

У нас збереглися цілі стоси телеграм щодо причин позбавлення побачень, утримання в карцерах, відхилення передач. В такій епістолярці цікавий зріз доби і того середовища. В Союзі бюрократія жила і процвітала, і це навіть добре. Бо вони мусили реагувати на кожний запит. Тож вийшла ціла бюрократична сага, на мою думку, варта уваги.

– Трішки про вас. Завжди цікаво, ким стали діти відомих людей. Ваше життя також пов’язане з творчістю?

– Діти відомих людей як живуть? Як відомо, природа на них відпочиває. Я не є виключенням з цих правил. Я трішки малюю, трішки пишу, але то все дуже не системно. Тож, усталених шаблонів про дітей відомих батьків не розриваю і насолоджуюсь цим.