Тюремні проблеми. Давні справи довічно ув’язнених і рудимент радянського минулого

(Рубрика «Точка зору»)

Публічна дискусія «Проблематика відбування кримінальних покарань в Україні» відбулася 15 травня в Університеті Короля Данила. Її було організовано за сприяння Харківської правозахисної групи (ХПГ) у рамках ІV Всеукраїнського науково-практичного симпозіуму «Концептуальні проблеми розвитку сучасної гуманітарної та прикладної науки».

Під час карантину будь-які публічні заходи заборонені, проте теми для дискусій вкрай актуальні і потребують вирішення як на законодавчому, так і на виконавчому рівні влади, тому зволікати немає часу. Керівництво закладу, власне завдяки Олександру Острогляду, кандидату юридичних наук, проректору з наукової роботи Університету Короля Данила влаштувало онлайн дискусію, на якій були присутні близько 50 учасників.

Уже певний період часу в усьому світі найбільш актуальною є тема пандемії COVID-19. ХПГ систематично наголошує на необхідності вирішення питання коронавірусу в місцях позбавлення волі як загрози національної безпеки.

Представниками Національного превентивного механізму (Омбудсман+) зафіксовані випадки зараження на COVID-19 в різних установах пенітенціарної системи України – як персоналу, так і ув’язнених. В установах виконання покарань утримуються близько 53 тисяч ув’язнених, а також у цих закритих закладах працює 28-тисячний персонал та медичні працівники, які опинилися у групі підвищеного ризику. Доволі велике занепокоєння щодо COVID-19 в пенітенціарних установах висловили: директор ХПГ Євген Захаров, доцент Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, к.ю.н., Михайло Романов, та представник Омбудсмана з питань пенітенціарних установ Наталія Бородич.

У своєму зверненні до керівництва держави Євген Захаров наголосив : «Ми на порозі спалаху епідемії COVID-19 у пенітенціарних установах. Необхідно терміново провести тестування персоналу та ув’язнених в установах, де вже зафіксована хвороба, та розглянути якомога швидше законопроєкти про амністію та умовно-дострокове звільнення, внесені до ВРУ ще 27 квітня». «…якщо керівництво держави всерйоз каже про боротьбу з поширенням COVID-19, воно просто зобов’язане проводити тести в’язням та персоналу в установах, де є підтверджений діагноз, державним коштом і терміново розглянути законопроєкти 3397 та 3396».

Порушення права на апеляцію для осіб засуджених до довічного позбавлення волі

Мова йде про засуджених до вищої міри покарання – довічного позбавлення волі, які були засуджені за стандартами старого радянського репресивного карального процесуального законодавства, справи стосовно яких у першій інстанції розглядалися обласним судом, а касація подавалася до Верховного суду України. Фактично ця категорія осіб була позбавлена права на перегляд вироку в апеляційному порядку, що не дає достатньо гарантій від несправедливого засудження.

Ця проблематика не так часто на слуху як COVID-19, оскільки вона напряму не загрожує життю і здоров’ю кожного українця, а стосується лише невеличкої групи людей – з цієї категорії залишилисяв живих близько тисячі осіб. Але це питання актуальне не лише для самих засуджених, а й для їхніх родичів та близьких, усіх тих, хто був дотичним до подолання цієї несправедливості, усіх тих, для кого питання справедливості та рівності має значення. Адже без вирішення цієї проблематики, без визнання державою судових помилок минулого та їх виправлення, неможливо побудувати майбутнє, неможливо реалізувати та завершити справжню реформу прокуратури і судової гілки влади.

Про цю проблему уже впродовж десяти років ХПГ заявляє на різних публічних майданчиках, написано тисячі сторінок текстів, зняті кілометри відео, проведено десятки правозахисних акцій та заходів. Змінюються президенти, склад парламенту, міністри, але незмінним залишається лише це невирішене питання. Уже вчергове у парламенті зареєстрований законопроєкт №3078, який може стати необхідним поштовхом у відновленні справедливості та виправленні судових помилок, лакмусовим папірцем у реформуванні правоохоронної і судової системи України.

(Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Володимир Панасенко

Адвокат Олег Левицький, керівник громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) називає свого підзахисного Володимира Панасенка, якого засуджено довічно без жодного шансу на перегляд вироку, «В’язень правосуддя №1». Олег Левицький наголошує на тому, що ситуація в країні, коли засуджені до довічного ув’язнення за нормами КПК в редакції 1960 року, були позбавлені волі першою інстанцією обласним судом без права на апеляцію, має бути виправлена. Він порівнює вирок у справі Панасенка з рішенням «марсіян», які прилетіли, ухвалили судове рішення і полетіли, і тепер невідомо що з цим робити і як його відмінити?

УГСПЛ та ХПГ звернулися до президента України Володимира Зеленського та до народних депутатів України IX скликання з відкритим зверненням щодо звільнення Володимира Панасенка, однак, на жаль, жодної реакції досі не послідувало. Невинна людина й надалі перебуває у місцях несвободи, у той час, коли винуватці злочину розгулюють на свободі.

Ярослав Мисяк

Ярослав Мисяк – пастор Християнської церкви, засуджений до розстрілу – вже 22 роки відбуває довічний термін без жодного шансу на перегляд вироку.

Адвокат Мисяка Юрій Вакула акцентує увагу на брутальних порушення прав людини в ході досудового слідства, під час розгляду справи в обласному суді, як суді першої інстанції. Він наголошує на тому, що суд ігнорував алібі підсудного, а в основу обвинувачення поклав висновки експертизи щодо знаряддя злочину, які не відповідають фактичним обставинам події і спростовуються висновками незалежної експертизи.

(Свідчення пастора Ярослава Мисяка)

(Свідчення доньки Ярослава Олесі Мисяк)

(Свідчення пастора Петра Гречкосія)

Весільне фото Ярослава Мисяка. Він вже 22 роки перебуває в ув'язнені за звинуваченням у потрійному вбивстві. Правозахисники вважають його невинуватим. Вже шостий рік триває перегляд вироку (довічного ув'язнення)

Не так давно Касаційний кримінальний суд у своїй позиції зазначив, що наявність обставин, яким обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Проте в нашій країні відсутні критерії оцінки доказів вини поза розумним сумнівом для осіб, засуджених у минулому. Про цих людей забули в нашій державі, списали як елемент декомунізації. З виконанням закону про декомунізацію були змінені назви міст і вулиць, знесені пам’ятники, а ось люди, які були засуджені злочинним каральним і репресивним комуністичним режимом у вигляді радянського кодексу, з порушеннями прав людини, катуваннями, нелюдським поводженням, припущеннями, продовжують відбувати покарання на все життя без жодного шансу на перегляд вироку в суді...

Стаття 391 КК України як карально-репресивний рудимент радянського минулого

Люди, які не зіткнулися з тюремною тематикою, не мають уявлення про існування статті 391 Кримінального кодексу. Адже ця норма використовується виключно у місцях позбавлення волі. До трьох років позбавлення волі можуть отримати як додатковий строк покарання засуджені, які вважаються адміністрацією злісними порушниками режиму утримання за непоголене обличчя, зміни спального ліжка без дозволу, нетактовну поведінку і таке інше.

Протягом десятиріччя ХПГ намагається вплинути на скасування цієї норми як залишку радянської каральної репресивної системи виконання покарань, але система пручається. Уже безліч разів змінювалося керівництво Мінюсту (пенітенціарна система підпорядкована саме цьому органу влади), але незмінною залишається ставлення держави до цього питання. Міністерство юстиції продовжує наполягати на залишенні цієї норми як необхідної для підтримання порядку в системі виконання покарань. Хоча держави в усьому світі, в тому числі і пострадянські (за винятком Білорусі), давно вже позбулися цієї ганебної практики на законодавчому рівні, Україна продовжує використовувати цей радянський рудимент.

Як стверджує директор ХПГ Євген Захаров: «…стаття 391 КК України використовується виключно як інструмент розправи з непокірними засудженими. Вона не має права на існування і має бути скасована».

Ця норма містить у собі адміністративну (дисциплінарну преюдицію). Тобто за дисциплінарне правопорушення людину піддають повторному покаранню у вигляді позбавлення волі. Це можна порівняти з порушенням правил дорожнього руху, коли водія за перевищення швидкості, до прикладу, п’ять разів піддали адміністративному штрафу, а на шостий – запроторили в буцегарню строком до трьох років позбавлення волі.

Ми сподіваємося, що держава зрештою зверне увагу на пенітенціарну сферу з точки зору її декомунізації і захисту прав людини, бо, як говорять, хто тримає ключі від в’язниці, той керує цілою країною.

Ви можете ознайомитися з відео конференції:

Андрій Діденко – координатор програм Харківської правозахисної групи.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода