Українське суспільство та коронавірус: як пандемія змінює кожного з нас зсередини

Оксана Міхеєва

(Рубрика «Точка зору»)

Уже другий тиждень увесь світ призвичаюється до умов карантину через поширення коронавірусної інфекції COVID-19. Заходи безпеки, котрі вживають, найперше, політики, медики та працедавці, спричиняють нові особливості повсякдення. Наскільки унікальним для всіх нас стане такий досвід?

Оксана Міхеєва – професор кафедри соціології Українського католицького університету, доктор історичних наук

Доволі важко говорити про наслідки, коли перебуваєш лише на початку ситуації. І нам складно наразі апелювати до попереднього досвіду, оскільки відомі в історії пандемії ще ніколи не супроводжувалися таким миттєвим моніторингом та оприлюдненням ситуації по всьому світі. Це створює відчуття знаходження в епіцентрі епідемії, посилює страхи, примушує раз за разом стежити за кожною новою цифрою і, зрештою, втрачати купу емоційних сил на переживання проблеми та болю світових масштабів. Ця загроза масштабна та реальна, але нам треба вберегти свою психіку і пам’ятати, що існує межа, до якої страх буває продуктивним і примушує нас відчувати гостро та ухвалювати швидкі та інтуїтивно правильні рішення, однак за цією межею страх починає паралізовувати наші дії та робити поведінку контрпродуктивною.

Пандемія поєднує в собі те, що найтяжче переносить людина – невидимість загрози та невизначеність ситуації. Коли не бачиш того, що може нести тобі загрозу, – починаєш бачити її скрізь. Невизначеність ситуації змушує перебирати альтернативи і прораховувати найгірші сценарії замість того, щоб сконцентруватися на конкретних речах і діях.

Чим ми можемо себе зайняти і до чого треба морально готуватися? Щонайперше, до розуміння, що досвід у людей не народжується миттєво, а визріває поволі. На цей процес сильно впливає те, що стається з самою людиною безпосередньо. Які досвіди ми маємо шанс здобути зараз?

Ми вже почали опановувати новий формат солідарності. Як виявилося, солідарність – це не лише спільні дії, а ще й усвідомлені колективні. Це розуміння необхідності карантину для уповільнення темпів захворювання, щоб дати шанс на повноцінне медичне забезпечення більшому числу тих, хто захворіє. Персональна відповідальність за власне здоров’я, банальне миття рук, стає вже не персональною, а колективною відповідальністю. Це перехід відпрацьованого за роки війни волонтерства на новий рівень.

Якщо волонтерство з початку 2014 року часто переживало роботу «в нікуди» – без відповіді та вдячності (що цілком природно, бо врятована людина ще не прийшла до тями, важко переживає свій стан і часто не здатна сформулювати слова вдячності), то в цьому випадку ми будемо мати нове волонтерство, в якого немає цільової групи – бо це допомога всіх усім.

Однакову цінність мають відповідальне миття рук, кампанії «підвези лікаря», поший маску, «купи продуктів старшим сусідам», проведи урок для школярів чи запиши подкаст для бабусі з дідусем. Список маленьких добрих справ можна продовжувати безкінечно і це той випадок, коли героєм можна бути лише помивши руки.

Ми вчимося повноцінно спілкуватися за допомогою технічних засобів та електронних технологій. Попри те, що чимало людей мають цей досвід, та ми ще ніколи не переводили все своє спілкування – і професійне, і дружнє – у віртуальний формат. Початок електронної комунікації (до речі, ще на етапі писання електронних листів) показав, що швидко написаний у певному емоційному стані, відправлений та майже миттєво прочитаний текст читається не так, як писався. Виникають суттєві викривлення, бо текст не передає міміки, емоцій, купи інших знаків, важливих у нашому спілкуванні й, відтак, не дозволяє зчитати жарт, іронію, натяк. Саме тому наша електронна комунікація потребує купи різноманітних смайликів, які хоча б частково компенсують наші комунікаційні втрати.

Для нас це новий досвід – провести урок чи лекцію, змодерувати нараду і провести майстер-клас – це суттєво нове, оскільки в усіх цих типах взаємодії величезну роль відіграє миттєве зчитування реакцій аудиторії, тож наші наступні кроки і дії залежать від отриманої в ході взаємодії інформації. При новій організації ми будемо швидко шукати замінники – щось треба буде зайвий раз перепитати, на щось витратити значно більше часу, набити купу гуль, залишитися незадоволеним собою, знов і знов прокручувати в голові свої помилки і, зрештою, сформувати досвід.

Цей несподіваний масштабний експеримент покаже, що такий формат навчання та спілкування цілком можливий. Це сформує масове бажання здешевити та перевести у віртуальний формат чималу частину в тому числі і професійної взаємодії. Однак наявні досі дослідження все ж таки демонструють більшу інтенсивність і результативність спілкування там, де воно відбувається напряму, де ми «включаємо» всі доступні нам засоби, канали та інструменти поширення та отримання інформації. Тож, одним з викликів буде новий пошук балансу між віртуальним та реальним спілкуванням, роботою, взаємодією.

Пам’ятаймо також, що може виникнути проблема з нашими тілесними практиками – за цих умов комусь з нас буде бракувати дотиків – безтурботно та без задньої думки обійнятися, взяти когось за ручку. Життя примушує нас тримати дистанцію навіть з близькими людьми, особливо з тими, хто в більшій мірі є у зоні ризику. Нам може здаватися, що дистанції між нами зростають, і це буде впливати на наш емоційний стан. Це треба усвідомити і прийняти як тимчасову необхідність. І ще – розуміти, що щось з нашої нової поведінки ми засвоїмо на рівні звички і нам буде потрібний час, щоб відновити «право на дотик».

Ми вчимося емпатії та виходимо зі своїх маленьких соціальних акваріумів – можливо, поки що лише на словах, але це важливо навіть озвучити. Я часто пропонувала студентам в аудиторії спробувати проаналізувати їхнє коло контактів – це дуже наочно показує, що ми спілкуємося в невеликому колі приблизно таких самих, як ми людей і майже нічого не знаємо про життя інших соціальних груп, якщо, звісно, не докладаємо зусиль та не цікавимося їхнім життям. Вміння бачити проблеми інших, не бути байдужими до частинок соціуму заради збереження цілого – це складне завдання. Значним викликом для нас стала комфортність життя значної частини людства, що сформувало практики опосередкованого засобами масової інформації співчуття на відстані. Ми всі хороші, ми проявляємо «стурбованість», щиро співчуваємо – і повертаємося до своїх маленьких соціальних акваріумів.

Соціальні мережі сповнені порад «їсти тістечка» для тих, у кого немає хліба не від злого умислу, не тому, що люди погані – просто їхній горизонт бачення зупиняється на «тістечках». Це як, наприклад, чомусь стало новиною те, що, виявляється, не всі можуть сісти на карантин і працювати онлайн. І що є чимало людей, для яких фактично немає різниці, від чого вмерти – від вірусу чи голоду, для яких перспектива опинитися в борговій ямі чи на вулиці – цілком реальні перспективи.

Ми з 2014 року говоримо про проблеми ВПО, які у своїй більшості орендують житло. За ці шість років ніяких кроків з упорядкування в основному тіньового ринку оренди житла зроблено не було. Відповідно, на сьогодні маємо більше мільйона людей, ресурсів яких ледь вистачає на підтримання місячного бюджетного циклу, і при цьому – вони абсолютно незахищені у праві на дах над головою. Те саме стосується і купи трудових мігрантів, студентів, молодих людей, що відділилися від батьків тощо, які так само орендують житло. Люди, що опиняться на вулиці і шукатимуть притулку – це вже не та проблема, якій можна буде співчувати на відстані за умов пандемії. Люди, яких ви не втримаєте вдома карантинами, бо в них немає вибору – це теж проблема всього суспільства, а не когось на опосередкованій ЗМІ відстані.

Так чи інакше вже переглядається роль урядів країн. Раніше епідемії сприймалися як кара Божа, як природне явище – щось, що не є об’єктом контролю та управління. ХХ століття з вакцинацією, обмеженням та фактичним зникненням цілої низки до того смертельних хвороб показало, що люди можуть дієво протистояти хворобам. Однак до нашої нинішньої ситуації, крім високих очікувань від медицини (створених у тому числі й кінематографом), часто нерозумінням тривалості та затратності процедур винайдення та тестування вакцин (бо одна з вад нашого часу – надмірна швидкість та її очікування), додається ще й перемога політичного популізму в більшості сучасних демократій.

Завданням популістичного лідера є максимальне попадання в очікування та створення у електорату відчуття захисту, віри в те, що лідер захистить від усього. За умов пандемії популісти потрапили у пастку, створену власноруч – тепер пересічна людина чекає захисту не від Бога, надприродних сил, власного імунітету – а від лідерів та урядів. У більшості публікацій останнього часу звучать претензії до урядів через слабкість медичної системи, погане управління медичною сферою. Хто обіцяв захист – мусить його надати.

Звісно, після того, як пандемія скінчиться, і стане для нас пропрацьованим уроком – вчені будуть намагатися з’ясувати, від чого то все направду залежало, які сценарії реагування були найбільш адекватними, чиї медичні системи виявилися більш готовими до пандемії та які кроки урядів були найуспішними. Зараз ми ще в процесі і обґрунтовані висновки в будь-якому разі ще передчасні. Однак людські реакції вже є і вони будуть мати наслідки.

Ми вже переоцінюємо те, що в нас є. Для українців характерним є «бідкання». Однак втративши, починаєш цінувати. Мати можливість планувати своє життя, ходити в гості, гуляти з дітьми, їздити в інші країни, обирати професію тощо – усе наше повсякдення це справжня розкіш і результат тривалої роботи і боротьби. Сподіваюся, ми навчимося розуміти, у результаті чого нам це дісталося і почнемо цінувати те, що маємо.

У будь-якому разі після цієї пандемії ми вийдемо іншими, навряд чи кращими, але іншими – точно. На нас чекає переоцінка стандартів життя суспільства споживання (за час карантину так чи інакше прийде усвідомлення того, скільки непотрібних нам речей ми купуємо невідомо заради чого). Скоріш за все, відбудеться переоцінка ролі справжніх, але непомітних у нашому житті професіоналів, бо у разі хвороби лікувати нас буде лікар, а не шалено популярний дописувач із соціальних мереж. І ця різниця між пустими словами і фаховою дією у будь-якій сфері дедалі ставитиме все більш виразною. Ну і ніде дітись без політики – українське суспільство, яке живе з усім світом в інформаційному полі, зараз бере участь у світовому тестуванні політичних систем, їхніх форм комунікації з населенням та іншими країнами. Ми вже бачимо, якою відносною була відкритість світу та його глобальність. Світ став маленьким, закритим на власних державах та за критичних умов чітко відрізняє «своїх» та «чужих». Можливо, в Україні це також призведе до масштабної переоцінки власної держави як «свого» місця, що потребує наших зусиль та солідарності.

Оксана Міхеєва – професор кафедри соціології Українського католицького університету

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода