Як Київське князівство стало воєводством, а «слуги» – козаками

Шістсот років тому народився Семен Олелькович (1420 –​1470)​, якому судилося стати останнім київським князем. Після його смерті, 550 років тому, Київ, хоча і залишався значним адміністративним центром Великого князівства Литовського, але вже не мав свого князя.

Про цю постать і про ту добу Радіо Свобода спілкувалося з істориком Борисом Черкасом.

Історична Свобода

– Давайте почнемо з того, як литовці – порівняно невеликий народ, який у ті часи мав серйозні проблеми з хрестоносцями – у XIV столітті підкорив величезні території і, зокрема, ті, що ми зараз називаємо Центральною Україною?

Український історик Борис Черкас

– Об’єктивно відбулося не підкорення в сучасному розумінні цього слова, коли приходить інший народ, інший етнос. Відбулося те, що нова династія, Гедиміновичі, яка мала литовське походження, замінила українських князів, які залишалися після монгольської навали. У нас є стереотип, що прийшли монголи й все тут зруйнували і всіх убили. Вони дійсно приходили, але не всіх убили і не всіх розігнали. Князівства продовжували існувати, але всередині XIV століття нова династія Гедиміновичів замінила стару династію Рюриковичів. Це була типова політична ситуація для тогочасної Європи. В Англійському королівстві Нормандська династія була замінена Плантагенетами, потім були Ланкастери, Йорки, Тюдори. Була Франція з їхніми Капетингами, Бурбонами, Валуа, німецькі землі з їхніми королівствами.

– У німецьких землях не приходили ззовні династії, вони там і з’являлися. А тут – нова династія з Литви. Хоча перед цим варяги прийшли ще більш іздалека. Процес заміни династії відбувся безболісно для населення?

– Якщо брати місцеве населення, то так. У рамках політичних еліт могли бути колізії, але великої протидії Великому князівству Литовському, щоб ми бачили війну русинів проти Литви, такого не було аж до Люблінської унії.

– Отже, Семен Олелькович, наш ювіляр, був Гедимінович?

Семен Олелькович (1420–1470) – останній князь Київський, князь Слуцький, син Олелька Володимировича, правнук Великого литовського князя Ольгерда. Один з величних монархів кінця XV століття, продовжувачів Київського князівства

– Так. Його батько – київський князь Олелько Володимирович, його дід – київський князь і перший київський князь династії Гедиміновичів Володимир Ольгердович, прадід – великий князь литовський Ольгерд, прапрадід – великий князь литовський Гедимін. Це по чоловічій лінії.

Його мати Анастасія – донька московської княжни та на якомусь етапі регентші Софії. Відповідно, по материнській лінії він є нащадком великого князя московського Василя І. А сама Софія, бабуся Семена Олельковича, є донькою великого князя литовського Вітовта. Через бабусю він також був нащадком смоленських князів, які належали до Рюриковичів. Отже, київський князь був частиною династичного світу Східної Європи – гедиміновсько-рюриківського.​

– Чим цей Семен Олелькович відомий? Чим він уславився?

– Найцікавіша похвала була на його пошану, що він протистояв ординським царям, не боявся їх. Терміна «хан» тоді не існувало, всіх правителів Золотої Орди називали «царями».

Семен, як будь-який класичний правитель, прославився на кількох напрямках. По-перше, це оборона. Захист держави є святим для будь-якого правителя, а надто для Київського князівства, яке було кордоном Європи з Великим степом. Там ще існувала Золота Орда, яка вже увійшла в стадію руйнації та на її уламках з’являлися інші. Семену судилося розбити одного з останніх золотоординських правителів саме у цих степах. Завдяки цій перемозі остаточно постало Кримське ханство. Його формування почалося раніше, але завдяки Семену Олельковичу воно набуло рис класичної держави.

– З військовим спадком розібралися. А чим ще він відзначився?

– По-друге, він багато уваги приділив формалізації кордонів держави. За Семена Олельковича було визначено кордони цієї держави. Навіть на XVI століття в міжнародній документації, коли посли їхали в Крим, вони Правий берег Дніпра називали київським, а не литовським. Саме за нього з’явився опис кордонів Великого князівства Київського. Бо держава називалася Велике князівство Київське в складі Великого князівства Литовського.

– Велике князівство у великому князівстві?

– Так. Королівство Наварра і Французьке королівство – нас же це не дивує. Королівство Русь, що ми знаємо як Галичина, воно було як королівство у Королівстві Польща. Це була типова ситуація для тогочасного європейського світу. По-третє, це міжнародна діяльність Семена Олельковича – зв’язки із сусідніми дворами. Його сестра була дружиною Стефана ІІІ Великого, одно з видатних правителів Молдови. Його донька одружилася з великим князем Тверським.

– А він визнавав суверенітет великого князя литовського?

– Так, він був частиною того світу. Також Семен намагався зберегти єдність Київської митрополії. Саме у XV столітті були запущені механізми роздвоєння київської митрополії на дві частини: московську та київсько-литовську. Семен виступав за те, щоб зберегти єдність. Він, як і його батько, розумів цінність союзних угод і утримання в сфері литовського впливу таких східних держав, як Кримський ханат, як Московське, Рязанське і Тверське князівства, як Новгород. Ця політика була закладена ще за часів Вітовта, а він її підтримав. Він прекрасно розумів, що втрата впливу призведе до того, що матимемо проблему зі Сходом. До речі, так і сталося після його смерті. Польсько-литовський правитель Казимир втратив контроль над Москвою і Кримом, що призвело до порушення балансу сил і катастрофи на східних кордонах.

– Чому після його смерті в 1470 році Київське князівство ліквідували? Його син став князем у Пінську.

– Ідея скасувати князівство вже давно визрівала між можновладців Великого князівства Литовського – представників литовсько-білоруських і волинських князівських родів. Чому? Занадто жирний шматок: величезна територія, багатющі землі, на той момент акцентовані більше на скотарство і промислове рибальство та багато іншого. Поки тут сидів великий князь київський – він тут домінував.

Крім того, політична верхівка боялася сепаратизму Півночі, як вони вважали, що це князівство може стати незалежним і повністю відійти. Насправді, геополітична ситуація була така, що для Києва це було нереально, бо з Ордою самостійно справитися було неможливо.

Але побоювання були, і все це поступово зійшлося в єдине бажання, яке й реалізували після смерті Семена.

– Чого ж раніше не реалізували?

– Існувала загроза. Золота Орда контролювала степи і чинила напади. Протидіяти цій загрозі найкраще могли місцеві князі, які самостійно захищали кордон. Від Литви йшла тільки періодична допомога, яка давала можливість у критичних ситуаціях захистити кордон від великих вторгнень. А так сталося, що на момент смерті Семена цієї загрози не стало.

Кримське ханство було своїм – там сидів союзник. Москва, Рязань, Твер, як вважалося, також союзні держави. А якщо загроз нема, то й нема причин, з огляду верхівки, мати Велике князівство Київське. Це можна скасувати й отримати зиск від усіх плюсів в економічному плані та знизити загрозу політичного сепаратизму. Що й було зроблено. Скасували князівство, перетворили його в Київське воєводство. Першим воєводою став родич Семена – двоюрідний брат його дружини.

– Які довготривалі наслідки мала ліквідація Київського князівства?

– Скасували у 1471 році, а наприкінці 1470-х почнеться наступ Кримської держави, а в 1487 році – наступ Московської держави. Вже у 1482 році Київ спалено Менглі Гереєм. Виявилося, що в умовах наступу зі Сходу нова політична реальність не працює, що нова система управління, створена замість князівства, недієздатна. Воєводи не мають тієї влади, яку мав князь.

У цей час пішов перерозподіл земельної власності, почалися судові тяганини більш заможних проти менш захищених верств населення. А більшість війська Київського князівства складав не шляхетський прошарок, як на Волині, а верства населення, відома як «слуги». Їхні права на землю часто були непідтверджені документально. Почався тиск на них, і була зруйнована внутрішня ситуація. Відтак, коли виникли нові загрози, держава виявилася не готовою, і почався розгром східних і південних теренів Великого князівства Литовського, зокрема, українських земель.

– Тобто, обороноздатність була підірвана.

– Вона була зруйнована. Головним доказом є знищення Києва у 1482 році. За часів Гедиміновичів, поки тут було князівство, від 1362 року і до смерті Семена, було кілька спроб Орди та її нащадків відновити владу над Києвом. Навіть місто спалювали, але замок ніколи не захоплювали, він завжди тримав оборону. Достатньо було скасувати князівство, проходить буквально 11 років – і спалюється не тільки місто, а й замок, руйнується вся система оборони. Але в умовах усіх цих пертурбацій, трагедій і втрат, українці не стояли на місці. На основі цього нешляхетського військового населення виникла нова сила, яка з часом посяде значне місце в нашій військовій і політичній структурі – українське козацтво. І недарма вони пізніше свої права виводили саме від князів.

– Козацтво пов’язують із дніпровськими порогами, це запорожці. А Київщина значно північніше від Запоріжжя.

– Це стереотип. Запоріжжя, як і весь Правий берег Дніпра, належало Київському князівству. Весь правий берег Дніпра до Чорного моря і далі до гирла Дністра і вгору – це все території Великого князівства Київського. Якщо подивитися кордони, які запорожці вже у XVII столітті будуть виводити на Півдні та на Сході, то вони на 90% збігаються з кордонами Великого князівства Київського, які виводив Семен Олелькович. Козацтво з’явилося не за порогами – за порогами вони створили Січ, але це буде в середині XVI століття. А виникло воно на території Києва, Канева, Черкас. Їх спочатку називали подніпровськими козаками, а потім за ними прижився термін «черкаси».

У тогочасних листах про походи козаків на Південь ідеться так: вони з Півночі прийшли в Черкаси і в Черкасах готуються. А коли читаєш про похід на Північ, наприклад, під час війни Литви з Москвою – написано, що вони з Півдня прийшли в Чорнобиль і там їх збирали. Зверніть увагу на географію – це територія класичної Київщини.