Зловживання і брак комунікації – причини холерних бунтів ХІХ століття

Події довкола розміщення на карантин евакуйованих із Китаю громадян мимоволі нагадують холерні бунти, які сталися 190 років тому. В ХІХ столітті з Азії на Європу сунула одна з епідемій холери. В Російській імперії влада вживала протиепідемічних заходів, але піддані російського імператора не розуміли суті цих заходів, а влада не пояснила їх належним чином. Відтак неосвіченим людям здавалося, що лікарі навмисне поширюють заразу. Внаслідок цього ставалися бунти: обурені люди вбивали лікарів, трощили лікарні… Такі інциденти траплялися навіть у столиці Російської імперії – Санкт-Петербурзі.

Історична Свобода

Сергій Громенко

А найбільший холерний бунт стався на території України, в Криму – у Севастополі. Про його причини і перебіг Радіо Свобода поговорило зі співробітником проєкту Крим.Реалії, істориком Сергієм Громенком.

– Севастополь – це військова база. Там військові, які мають підкорятися дисципліні – і тут найбільший в імперії холерний бунт. Як би ви це пояснили?

– Бунт, який стався у Севастополі у 1830 році, має подвійну назву. Його зазвичай вважають першим із серії холерних бунтів у Російській імперії, а з іншого боку, за ним закріпилася назва чумного бунту. Причому найхарактерніше і найцікавіше, що ані чуми, ані холери в місті так і не виявили. Просто так збіглося.

Завершилася чергова російсько-турецька війна 1828–1829 років. Зазвичай, як це бувало в XVIII–XIX століттях, через хвороби гинуло більше солдатів, ніж через бойові дії. А тут у 1829 році на території Османської імперії виявили справжню чуму. А через Севастополь по морю відбувалося постачання військ, які воювали проти турків, відбувалася комунікація. Для того, щоб не дозволити поширюватися заразі з кораблів, у найбільших портах Криму – Феодосії, Севастополі, Євпаторії – вже з кінця XVIII – початку ХІХ століття облаштовані карантини.

– У Севастополі навіть є Карантинна бухта.

– Так. Тому що Севастополь був великім містом і портом. І якби тоді влада обмежилася звичайними заходами, можливо, нічого не сталося б. Натомість якійсь чудовій голові спало на думку запровадити тотальний карантин – не тільки в цій бухті, а в усьому місті. І от 10 березня 1830 року запровадили так зване загальне оточення, після якого розпочалися ці бунти. Не було б цього надзвичайного заходу, то нічого не сталося б. Бо, як я вже казав, ані холери, ані чуми в Севастополі так і не виявили.

– А що стало причиною, що ціле місто превентивно перевели в режим карантину?

– Якщо не вдаватися до зайвих політесів і називати речі своїми іменами, в цьому була велика частина корупції. Тому що постачання міста, особливо такої військової бази, як Севастополь, – це завжди прибуткова річ. Тому що військове міністерство якщо платить, то не скупиться. В Російській імперії приватним підрядникам платили. А якщо зачепити все місто, оточити й не давати нікому виходити й заходити, то ціни підстрибнуть до небес. Так і вирішили зробити.

Два з гаком місяці, від 10 березня до 28 травня за старим стилем, був повний карантин на все місто. Зрештою, стало зрозуміло, що холери чи чуми немає, тому 27 травня карантин з усього міста зняли, а залишили тільки на Корабельній слобідці. А це був найбідніший район міста. Вони мало того, що найбільше потерпіли, так ще мусили залишатися в повному оточенні ще невідомо скільки. Тоді 27 травня населення вийшло на вулиці з протестом і почало вимагати пояснень, що відбувається.

– Як реагувала влада на ці протести?

– У місті було багато всіляких начальників, військовий губернатор міста Микола Столипін направляє для переговорів із демонстрантами протопопа Гавриїла, щоб той вислухав претензії. Процитую з матеріалів розслідування цієї справи, що севастопольці говорили протопопу:

«Чи довго ще будуть нас мучити і морити? Ми всі здорові й більше як півтора місяця перебуваємо у карантинному стані по домівках своїх. Будинки наші обкурені і ми, і сімейства наші очищені. Нас оголили, купали під час холоду в морській воді, незабаром мине рік відтоді, як замкнене місто. І дружини наші, а також вдови померлих і вбитих матросів, які доглядають дітей своїх, залишаються в місті без заробітків. Сиділи всю зиму в холодних оселях, не мали їжі. Все, що було по домівках дерев’яного, – спалили. Одіж свою, худобу і все, що мали, – продали, купували хліб. У воді також потребу мали, коли сиділи на карантині, бо нас не випускали з будинків і ми очікували, коли нам дадуть воду. Будучи без дров, багато їли одне борошно, розведене з водою. Карантинні чиновники або комісія давали нам борошно таке, що ми не могли його їсти».

Як бачимо, серйозні претензії. Зрозуміло, що народ був обурений.

– Від повної ізоляції й незадовільного постачання.

– Корупційного. Не можу стверджувати на 100%, але на 99% – можу, що брали чиновники міського постачання по повній ціні, давали містянам найгірше, а на різниці наживалися.

– А який результат був цих переговорів між протопопом і протестувальниками?

– Ніякого. Тому що карантин не зняли під приводом того, що, можливо, чума та холера там іще будуть. Я так розумію, що ніякої компенсації не виплатили. В результаті 3 червня 1830 року по всьому місту розставили війська, щоб не допустити бунту, взяли під охорону дім губернатора. Це стало останньою краплею. Люди побачили: мало того, що карантин не знімають, так ще й військових стягують у місто. В результаті вночі жителі Артилерійської слобідки, Корабельної слобідки, матроси, робітники з військових екіпажів, які потерпали не від холери й чуми, а від корупції, яка завжди існувала на флоті, – всі атакували будинок губернатора Столипіна, зайняли міський собор і адміралтейство. Вони вимагали не тільки зняття карантину – вони вимагали покарання корупціонерів, чому я й кажу про корупцію чиновників і офіцерів.

Усе закінчилося тим, що будинок губернатора Столипіна захопили, а сам він був убитий повсталими. В ніч із 3 на 4 червня місто опиняється в руках повсталих. Тому що як тільки цей бунтівний народ підійшов до воріт флотських казарм, то матроси перестали коритися офіцерам і також повстали. Вони відкрили зброярні, озброїли себе й народ, і на ранок усе місцеве керівництво опинилося в руках повсталих. Це і міський голова Василь Носов – спекулянт і шахрай, як його називали, це і комендант міста генерал-лейтенант Андрій Турчанінов. Від коменданта вимагали розписку, що жодної пошесті в місті нема. І от що він пише: «1830 року червня 3-го числа ми, що нижче підписалися, даємо розписку жителям міста Севастополя у тому, що в місті Севастополі не було чуми і немає. В посвідчення чого підписуємося: контрадмірал Сколковський, комендант генерал-лейтенант Турчанінов».

На Корабельній слобідці війська оточили місцевих жителів, а їхній командувач полковник Воробйов вступив із ними в переговори. Поки він вів переговори, розбурханий натовп пішов у наступ. Воробйов наказав стріляти по людях, але солдати не виконали наказу і, в результаті, Воробйова вбили на місці. Розбуялася народна стихія, розгромили приблизно 40 квартир військового і цивільного начальства, торговців, комісіонерів, які під час карантину найбільше заробляли на скупці й перепродажу продуктів харчування. Потім матроси і солдати перевіряли на вулицях перехожих, чи там бува нема переодягнених офіцерів і чиновників.

Першими з міста втекли поліцейські, а солдати в народ не стріляли. Андрій Турчанінов просидів ніч у приміщенні комендатури під вартою і на ранок видає такий наказ: «Оголошую всім жителям міста Севастополя, що внутрішня карантинна лінія у місті знята. Жителі мають безперешкодне сполучення між собою, у церквах богослужіння дозволяється відправляти, і оточення навколо міста від нинішнього встановлення перенесене далі на дві версти».

І виходить так, що чотири дні, з 3 по 7 червня 1830 року за старим стилем, місто перебувало в руках повсталих. Хто зна, як би воно могло закінчитися, але тодішнім начальником Причорноморського регіону був новоросійський генерал-губернатор Михайло Воронцов – дуже здібний адміністратор, який взявся той бунт придушувати.

– Але комендант сказав, що карантинна лінія переноситься за місто, наче вже немає підстав для бунту.

– От тепер ми підходимо до того, чому цей бунт не переріс у щось більше. Коли оточується місто цими вірними владі військами, передусім із Феодосії, серед повсталих починаються розлади. Основна маса населення прагнула ліквідації карантинного оточення – це план-мінімум. А план-максимум – покарати чиновників, винних у спекуляції. Когось вони покарали, їхні квартири розграбували. І вони вже не бачили сенсу продовжувати повстання.

Активне ядро бунтівників становили матроси і військові робітники, які виступали проти недоброчесної системи постачання. Харчування на флоті було завжди ахіллесовою п’ятою російського флоту. Матрос, який вже почав бунт, вже не сподівався, що йому просто так це минеться. Тому він мусить битися до кінця і вимагати бодай для своїх побратимів, щоб їх годували краще.

Міська біднота розійшлася по домах. В результаті, коли 7 червня війська з Феодосії увійшли в місто, народ перестав чинити опір, а матроси, позбавлені міської підтримки, вже не мали жодного шансу на успішну боротьбу. Після цього почалися переслідування бунтівників, були організовані особливі військові комісії під керівництвом Воронцова. Розмах репресій вражав. До слідства залучили майже 20% усього населення. Півтори тисячі осіб пішли під суд, сімох головних призвідників стратили, інших побили киями й заслали на каторгу. Це були 470 робітників, 400 матросів, 100 солдатів і майже 500 цивільних, із яких 90% були дружини і вдови матросів. Окремо під військовий суд пішли 46 офіцерів.

Для залякування жителів за наказом Воронцова страчували прямо посеред цих повстали слобідок. Фінальним акордом розправи стало виселення 4,5 тисяч матросів з дружинами й дітьми з найбідніших кварталів у інші міста, передусім в Архангельськ, щоб витравити з містян бунтівний дух.

Закарпаття: залякування замість роз’яснень спричинило обурення

Лариса Романюк

Треба сказати, що приблизно в той самий час холерні бунти відбувалися не лише в Російській імперії, але і в сусідній – Австрійській, також на українських землях. Про холерний бунт на Закарпатті, яке тоді було складовою Австрійської імперії, Радіо Свобода поговорило з журналісткою Ларисою Романюк, яка досліджувала цю тему.

– Що спричинило холерний бунт на Закарпатті?

– Із того, що фіксують історики, була важка соціальна ситуація, а відтак великі втрати серед населення, ослабленого поганим харчуванням. Зафіксовано, що за три місяці у 1831 році пошесть забрала життя майже 56 тисяч осіб у чотирьох округах краю. Це дуже багато, а надто на той період.

Також були доволі жорстокі методи боротьби. Австро-угорська адміністрація заборонила пересування, тому що карантин, запровадила надзвичайний стан. Мертвих забороняли ховати з великими процесіями з родичами, почалася дезінфекція колодязів хлорним вапном. Навряд чи була просвітницька кампанія з цього приводу, а відтак перелякані люди поширювали між собою чутки, ніби влада не дезінфікує колодязі, а намагається їх потруїти.

Логічно: якщо голод, то організм не може боротися з хворобою. Гинули найбідніші, тому здавалося, що це чистка. З’явилися чутки, що здорових селян змушували готувати могилу й домовини. Це призвело до того, що почалися збурення, почали нападати на представників влади, поміщиків.

– Збурення селян викликали протиепідемічні заходи. А влада не намагалася якось пояснити ці заходи селянам?

– Судячи з джерел – ні. Йшлося радше про каральні заходи, намагалися начебто приборкати ситуацію. В газеті «Руський народний голос» у 1935 році зафіксували такі спогади, що в кожного вдома мало бути хлорне вапно, оцет, часник. Тричі на день жандарми перевіряли, чи хтось не має ознак хвороби. Навряд чи тут мова йде про просвітництво, найімовірніше, що людей залякали – і була відповідна реакція. Інформаційної кампанії – що це за хвороба, чому треба вживати якихось заходів – на той період не фіксується.

А вже у 1912 році – так. Тоді були плакати, де селян закликали зберігати чистоту, білити мешкання, роздавали це вапно як обов’язковий продукт, гнійні ями мали бути окопані канавою, сам гній мав бути прикритий. Воду заправляли в бочках, річковою водою користуватися не дозволяли, навіть прати. Тобто вже на початку ХХ століття просвітницькі заходи (в Австро-Угорщині – ред.) були, а от на період холерних бунтів їх не фіксували.