«Відсутність пам’яті про ГУЛАГ – одна з причин нинішніх репресій у Росії» – Енн Епплбом

Катерина Міщук

25 січня 1960 року наказом МВС СРСР № 020 був розформований ГУЛАГ. Система таборів налічувала близько 30 тисяч місць ув’язнення, до яких потрапляли мільйони репресованих радянських громадян. Але незважаючи на офіційне закриття, політичні переслідування і боротьба з інакомисленням тривали аж до розпаду Радянського Союзу. До 60-ї річниці ліквідації ГУЛАГу «Настоящее время» – телеканал, створений Радіо Свобода у співпраці з «Голосом Америки» – поговорив із Енн Епплбом, американською журналісткою і автором книжки «ГУЛАГ: павутина Великого терору», про причини рішення 1960 року, його наслідки та збереження пам’яті про репресії в нинішній Росії.

– 25 січня 1960 року радянське МВС ліквідувало ГУЛАГ. Що привело до цього рішення? Яка була мотивація?

– Найважливіше, що тут необхідно зрозуміти, – що це рішення скасувало установу, яка називалася ГУЛАГом. Це був кінець масової системи таборів, які були тісно пов’язані з примусовою працею і в яких побувало багато мільйонів людей. Але це був не кінець концтаборів у Росії.

Було кілька причин, через які ГУЛАГу як масштабній системі був покладений край. По-перше, ця система була дуже дорогою і невигідною. Той факт, що ув’язнених використовували у багатьох важливих інфраструктурних проєктах, означав, що ці проєкти були повільними, неефективними і погано працювали. Уже до кінця життя Сталіна його оточення розуміло, що така економічна система, в яку вбудований ГУЛАГ, була дуже марнотратна і руйнівна.

По-друге, існували ще й політичні мотиви. Група людей навколо Сталіна, в тому числі Микита Хрущов, не вірили в те, що масові арешти – це добрий спосіб підтримки порядку. Вони знали, що багато людей у системі таборів були невинуватими і не заслуговували на те, щоб опинитися у в’язниці.

Але в їхньому листуванні між собою і в газетах, які виходили між 1953 роком, коли помер Сталін, і 1960-м, вони в основному говорять про економіку. Вони називали це рішення економічним, хоча я впевнена, що це було і політичним наміром.

– Тобто радянське керівництво дійшло висновку, що ГУЛАГ більше не є життєздатною системою?

Книжка Енн Еплбом «Червоний голод: війна Cталіна з Україною»

– ГУЛАГ у 1930-х і 1940-х роках використовувався для великих дорожніх проєктів, для того, щоб розвивати заводи, колгоспи, копати вугілля, добувати золото, рубати дерева. Це була дуже важлива частина економіки.

Сталін сподівався, що використовувати ГУЛАГ можна як найшвидший спосіб домогтися індустріалізації, і думав, що використання ув’язнених допоможе йому це зробити. Але навіть, коли Сталін був живий, люди під ним знали, що це не так – що ув’язнені, насправді, не дуже добрі працівники. Система була дуже неефективною і фактично не працювала. І це був їхній економічний аргумент на користь того, щоб ГУЛАГ перестав існувати.

– Чи хотіли вони замінити систему ГУЛАГу чимось новим?

– Вони не стали відновлювати і повертати систему з мільйонами в’язнів, але політичні арешти продовжилися [і після 1960 року]. Як і раніше зберігалися спеціальні статті в законі, які використовувалися для арешту людей за політичними мотивами. І вони продовжували тримати політв’язнів в окремих спеціальних в’язницях і установах, так було до кінця 1980-х років.

– Ви сказали б, що рішення 1960 року було в значній мірі символічним? Чи мало воно які-небудь довгострокові наслідки або наслідки взагалі?

– Це був кінець бюрократичного інституту, званого ГУЛАГом. Сам інститут був символом сталінських репресій. Так що в цьому сенсі це було символічно. Але я не думаю, що рішення 1960 року настільки важливе. Воно було лише частиною процесу.

Перша масштабна амністія для ув’язнених ГУЛАГу була оголошена ще в 1953 році, тоді було звільнено понад мільйон осіб. У період між 1953-м і 1960-м було ще більше відпущених. Таким чином, більша частина в’язнів до 1960 року вже виїхала з таборів, і системі сталінських репресій фактично настав кінець. Рішення 1960 року був тільки фінальною крапкою цього процесу.

– Чи можна сказати, що формальне рішення про розпуск ГУЛАГу призвело до зміни сприйняття свободи радянськими громадянами?

– Не думаю. Система стала менш жорсткою, людей перестали вбивати за те, що вони кидають виклик державі, або, принаймні, [стали вбивати] не так часто. Менше людей стало потрапляти у в’язницю, але це не змінило фундаментальної природи системи.

– Чи привело це бодай до більш відкритого обговорення системи ГУЛАГу в радянському суспільстві в роки хрущовської «відлиги»?

– Що дійсно привело до більш відкритої дискусії, – так це рішення Хрущова дозволити окремим людям публічно розповідати про табори. Найвідоміший приклад – Солженіцину було дозволено видати свою розповідь «Один день Івана Денисовича» (розповідь була написана в 1959 році і опублікована в журналі «Новый мир» у 1962-му – ред.). Це був перший негативний опис табору з точки зору в’язня, до цього публікувалися тільки позитивні [пропагандистські] відгуки і фотографії. Розповідь Солженіцина була видана в радянському періодичному виданні, вона була доступна простим людям. Це викликало хвилю національної дискусії в кінці 1950-х років.

– На вашу думку, що означав цей крок із точки зору того, як ГУЛАГ відбивається на російському суспільстві сьогодні? Як ви гадаєте, чи є тут зв’язок із тим фактом, що російське суспільство (і російський уряд), схоже, борються з пам’яттю про ГУЛАГ донині?

– Останні сім чи вісім років я не приїжджаю в Росію, тож моє розуміння може бути застарілим. Але я думаю, що ГУЛАГ просто не обговорюють у Росії, це не є частиною загальнонаціональної розмови. Я знаю, що є дуже добра серія фільмів, яка була зроблена групою під назвою Coda Story. Є ті репресовані, що вижили, які тепер відчувають, що їхні історії намагаються приховати, що їм важко говорити публічно. Вони знають, що публічне визнання їхнього минулого зникло.

Багато архівів, до яких у мене був доступ під час дослідження, коли я працювала над книжкою і писала про табори в 1990-х роках, працюють і зараз, але до документів більше немає доступу. Тоді вони були розсекречені, а тепер знову набули статусу цілком таємних документів, і їх дуже складно використовувати.

Але є люди, які продовжують писати і говорити про ГУЛАГ. У Росії є кілька чудових істориків. Є організація «Меморіал», яка спочатку була створена для того, щоб увічнити пам’ять про ГУЛАГ, а також боротися за права людини. Їхні публікації дуже гарні, але це не масова організація чи установа. І я не бачу, щоб пам’ять про ГУЛАГ або усвідомлення його були дуже широко розповсюджені.

Я не думаю, що російська держава бореться з пам’яттю про ГУЛАГ. Вони просто не визнають її. Вони не дуже багато говорять про це. І я знаю, що вони в курсі того, що сталося. Але люди в державі не роблять ніякої спроби зробити цю частину історії більш зрозумілою.

Фоторепортаж: у Києві вшанували жертв розстрілів у Сандармосі

– Чи є якийсь зв’язок між репресіями в СРСР і політичними переслідуваннями, які відбуваються в сучасній Росії зараз?

– Я думаю, що вони походять від одного і того ж – від концепції держави. У Путіна, колишнього офіцера КДБ, радянська освіта. Держава в цій парадигмі є всемогутньою, а права особистості в ній не мають значення. У людей в російському уряді є параноїдальна ідея про те, що будь-який критик – ворог. Це дуже радянський спосіб мислення – думати, що кожен, хто наважився коментувати або критикувати те, як усе робиться, є іноземним агентом. Цей вид радянського мислення виживає і зміцнюється при нинішньому режимі.

Є в сучасній Росії і приклади політичних убивств, а також політв’язнів. Людей арештовують не тому, що вони вчинили злочин, а тому, що вони зробили щось, що ображає уряд або президента. Нездатність пам’ятати і увічнити пам’ять про ГУЛАГ – це одна з причин того, що відбувається. Люди не пам’ятають, що подібне вже було. Вони не визнають, що такі відносини держави і суспільства небезпечні. Вони не бачать, як вони пов'язані з минулим.

Оригінал статті –​ на сайті «Настоящего времени»