(Рубрика «Точка зору»)
Вся справа, звісно, в мові. В тому, як ми говоримо. Просто, говорячи про себе, ми часто говоримо чужими словами. Не дивно, що саме про себе ми зазвичай говоримо не надто добре. І не зовсім точно. Ось, скажімо, День Соборності, сама його ідея. Всі ці наші мости єднання, свята злуки, гасла про те, що Схід і Захід разом. Ну і, відповідно, постійне спотикання на тих таки згадках про наші непереборні відмінності, про ментальну прірву між нами, про кордон на Збручі й малоросів на лівому березі. Ми ж говоримо про це добрих тридцять років (себто, щойно нам дозволили про це говорити). Говоримо, радісно повторюючи з чужих слів думку про протистояння Сходу й Заходу, про несумісність та безперспективність співіснування, про галицьку зверхність і Донбас, як гангрену. Говорять політики, підхоплюють інтелектуали, підтверджують ЗМІ, погоджуються небайдужі громадяни. Будують довкола цього виборчі кампанії, формують національну ідею.
І не те, щоби в цих розмовах зовсім не було зерна правди. Є в них, безперечно, зерно, й відмінностей кожного з нас боятися зовсім не слід. Відмінності навпаки – можуть чогось навчити. Скажімо того, що країна ми достатньо велика, аби уявлення про неї не обмежувалися уявленнями про свою вулицю, як це в нас іноді буває. Здатність державного утворення поєднувати й утримувати в собі такі різні складові, свідчить саме про життєвість цього утворення, його природність, його нормальність урешті-решт. Ту нормальність, присутність якої в наших реаліях так часто й так охоче заперечується – як нами самими, так і нашими сусідами по географії.
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Чужі тези
Іноді видається, що ми свідомо й добровільно підхоплюємо чужі тези про власну несумісність, легко долучаємося до цього протиставлення, яке, як нам ось уже стільки років пояснюють, робить просто неможливим наше співіснування в теперішніх кордонах. Так-так, – радо повторюємо ми тут, у себе, на Сході, – яке співіснування, коли нас так утискають, ну звісно. Так-так, – відлунює із Заходу, – утискають. Відчуття утиску у власних кордонах у чомусь виявляється комфортним. Воно не потребує виправдання, воно потребує звинувачення. І відповідальності воно особливої не потребує – в цьому випадку достатньо традиційних українських туги й бентеги.
Вигляд із острова Хортиця на греблю Дніпровської ГЕС
Ми погано одне одного знаємо. А те, що ми знаємо одне про одного, стверджує нас на думці, що краще нам одне одного й не знати. Ось ми й не знаємо – інформацію черпаємо з сумнівної чистоти джерел, особистий досвід плутаємо з анекдотами, власну принциповість та безкомпромісність каналізуємо передусім у соціальні мережі (ну, якщо на нашій вулиці є вай-фай). Нам нецікаво жити без цього відчуття утиску, без відчуття перебування у ворожому оточенні. Байдуже при цьому, що оточують нас передусім наші туга з бентегою. Тому ми щоразу з вдячністю і готовністю реагуємо на старанно (хоча іноді – не надто й старанно) створений для нас образ ворога, образ чужого. Те, що цим чужим, скоріш за все, буде такий само бентежний і тужливий українець – нас не надто й хвилює. Ми говоримо одне з одним так, як нас навчили. А оскільки нічого доброго нас не вчили, то й порозумітися нам не надто виходить. Ну, принаймні, поки що. Вся справа в мові, вся справа в тому, що речі краще називати своїми іменами. І ставити їх на свої місця.
Спільного більше. А головне: спільне – важливіше
Бо, якщо подумати, попри всю відмінність електоральних уподобань та химерність культурних кодів, у нас у всіх куди більше спільного, аніж відмінного. Просто ми не дуже любимо про це говорити. Спільною є наша безпорадність перед тими, кому ми делегуємо важелі влади. Спільним є наше небажання брати на себе відповідальність за зроблений нами вибір. Спільною є наша беззахисність перед законом. Спільним є наше бажання цей закон щоразу обійти. Спільною є наша недовіра до власної держави. І так само спільним є незбагненна довірливість до тих, для кого ця держава нічого не варта. Спільним є наше тотальне українське бездоріжжя. Але спільним також є і наше небажання їздити бодай тими українськими дорогами, які все ж таки відремонтовано. Спільним є наша повага до порядку. І спільною є нехіть до санітарії. Спільним є наша готовність говорити про інших (чому яскравим підтвердженням може бути ось цей текст), і спільним є наше право не свідчити проти себе.
Але є ще щось спільне. Спільною є наша – така незбагненна, проте яка ж зворушлива – прив’язаність до цієї території, до наших сіл, містечок і мегаполісів, які ми так ніжно любимо й зневажаємо. Спільною (ну якщо вже зовсім чесно) є наша залежність одне від одного, залежність від тих, кого ми так само любимо і зневажаємо. Спільним є почуття образи. Але й почуття гідності теж є спільним. Яким би воно не було. Спільного більше. А головне: спільне – важливіше. Тому зі святом усіх. Подібних і неподібних.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Взялися за руки і зв'язали Київ і Львів «живим ланцюгом»: безпрецедентна акція Соборності України у 1990 року (архівні фото)
Всі найважливіші та найцікавіші новини читайте на нашому каналі в Телеграмі.