(Рубрика «Точка зору»)
У 2019 році нова українська влада наочно продемонструвала зміну підходів до окупанта її територій. І хоча Росія ні на йоту не змінила своїх підходів до України, Зеленський і його команда, намагаючись всіляко задобрити Путіна, демонстрували невмотивовану поступливість, яка чомусь дуже схожа на перші спроби тихої капітуляції.
При цьому майже демонтувавши систему стримувань Путіна на міжнародній арені, яку за 5 років свого президенства вдалося створити колишньому президенту України Петру Порошенку.
І цілком закономірно, що армія, мова, віра відходять на задній план там, де переконання заміняють фантастичні бажання населення повірити в можливість швидкого покращення життя в розграбованій олігархатом і його прихвоснями країні.
Але постійно використовуючи ефект контрасту, підкреслюючи свою відмінність від експрезидента, та виступаючи у ролі «антиПорошенка», Володимир Зеленський так і не зрозумів головного, – Путін ніколи не буде розмовляти з ним на рівних.
А загравання з ворогом держави, яку довелося очолювати, здатне лише щоразу збільшувати апетити Кремля, який не збирався і не збирається відмовлятися від своєї стратегічної цілі – знищення державності України.
Під час акції «Червоні лінії» в Запоріжжі, 8 грудня 2019 року
«Гра в мир» з Росією може закінчитися повним фіаско
Путін розбив шлях до повної капітуляції України на проміжні етапи. І якщо навіть Зеленський погодиться на всі висунуті Москвою політичні, економічні, військові, культурні і мовні вимоги, то це лише спонукатиме кремлівців до висування все нових і нових безпідставних претензій до України.
І, врешті-решт, після того, як Путін таки «дотисне» колективного Зеленського на демонстрацію в Україні в повному обсязі всіх основних російських телеканалів та показ російських фільмів на українських телеканалах, зняття заборони на поширення в Україні російської преси, згоду на розповсюдження на українській території російської книжкової продукції, відновлення гастролей російських театрів, артистів і співаків, це не будуть останні його вимоги.
Далі підуть вимоги відновлення роботи всіх колись існуючих російських шкіл та «вільний вибір» батьками учнів мови викладання в українських школах України.
Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував «закон Ківалова-Колесніченка»)
Але й це буде далеко не все. В кінці повзучої капітуляції України Путін висуне вимогу, що для нібито встановлення миру на Донбасі, «ДНР» і «ЛНР» мають поширити свій контроль на всі не окуповані Росією території Донецької і Луганської областей.
А також притягнути до кримінальної відповідальності не терористів, які виступили в ролі посіпак Москви, а учасників бойових дій, котрі відстоювали цілісність і суверенітет Української держави.
Мотивуючи це тим, що, мовляв, саме учасники АТО винні у розв’язанні війни з мирним населенням Донбасу, яке зі зброєю в руках було просто вимушене відбивати вторгнення українських військ на свої землі.
Під час акції «Червоні лінії для Зеленського» у Львові, 8 грудня 2019 року
Політичний дрейф України в бік Москви є неприпустимим
Якщо діюча влада і далі продовжуватиме діяти в такому ж політичному ключі, то не можна виключати того, що до кінця 2020 року на Банковій переведуть Росію зі статусу «країни-агресора» в статус ледве не «братньої держави».
Українцям, разом із західними союзниками, вдалося прив’язати Путіна до «міжнародного стовпа ганьби», але тепер команда Зеленського робить спроби його відв’язати, пояснюючи при цьому, що це в інтересах України.
Водночас зроблені перші кроки по відновленню присутності Росії в Україні в повному обсязі.
А після того, як ворога знову необачно впустять в Україну, Путін може вимагати розміщення на її території військових баз і російських військовослужбовців.
Мотивуючи цю вимогу тим, що тільки постійна російська військова присутність здатна надійно захистити Україну від згубних для неї зовнішніх впливів і нових Майданів, які, мовляв, деструктивним чином впливають на відновлення стосунків між двома «братніми» народами.
Акція протесту проти агресії Росії біля російського Генерального консульства у Харкові, 28 серпня 2014 року
У 2014–2019 роках українці відчули, що живуть в Україні, а не в Новоросії, Малоросії чи Південно-Західному федеральному окрузі Російської Федерації.
І гірко усвідомлювати, що Україна почала політичний дрейф у бік Москви, тому що її нинішні очільники не хочуть звертати увагу на попередній згубний історичний досвід подібного «братання».
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Політична карикатура художника Олексія Кустовського
Війна і команда Зеленського. Путін не відмовився від свого плану
Війна на Донбасі. Росія має не одну вразливу «ахіллесову п’яту»