(Рубрика «Точка зору»)
Українські інтелектуали у новому році вкотре вже опинилися в політичній пастці. Що не робити у цій ситуації – все погано, хоч і по-різному. А головне те, що твої дії лише погіршуватимуть ситуацію, наближаючи неминучу національну катастрофу, чи, принаймні, не перешкоджаючи їй. Катастрофу, в порівнянні з якою події 2014 року видаватимуться дитячими забавками.
Ідеться про офіційний політичний курс керівництва Української держави, чітко окреслений у новорічному відеозверненні президента Зеленського. Окреслений чітко і вміло – так, щоб виглядати дуже пристойно в очах і внутрішніх, і зовнішніх спостерігачів. І щоб загнати в пастку інтелектуалів.
Президент України Володимир Зеленський під час новорічного привітання (кадр із відеозапису). Київ, грудень 2019 рік
Лейтмотив звернення – всі, хто живе в Україні, є українцями і мають поважати один одного: «Це українці. Такі як є. Не ідеальні і не святі. Просто люди. Живі. Зі своїми недоліками і тарганами. Але у нашому паспорті не вказано, правильний чи неправильний українець. Немає строки патріот, малорос, ватнік чи бандерівець. Там написано: громадянин України. Який має права та обов’язки. Ми з вами дуже різні. Так, хто ж ми? 73 відсотки, які обрали президента? 25, які його не сприймають? Чи ті, хто не ходив на вибори?... Читаємо Жадана чи слухаємо Maruv? Дивимось «Іронію долі» чи дивимось «Один вдома»? Вболіваємо за «Динамо» чи за «Шахтар»? Чи разом за Ломаченка та Усіка?... Ідемо в неділю до церкви чи нічого не робимо в суботу? Ми ті, хто кажуть «я тебе кохаю» или «я тебя люблю»? Все це і є – ми. І як же нам, таким різним – жити далі разом? Відгородитись величезним парканом? Хтось переконав нас, що наші відмінності мають значення? А раптом це не так? Хіба нас мало об’єднує? Ми однаково пишаємось великими українцями. Чи перестали б ми їх поважати, дізнавшись, за кого б на виборах голосували Шевченко чи Леся Українка? Якби Сковорода та Хмельницький мали б різні погляди щодо НАТО? Нам було би важливо, до якої церкви ходять Каденюк та Лобановський? Що думають Антонов чи Корольов про розмитнення автомобілів? Як Ступка чи Биков ставляться до «нормандського формату»? Ми цінуємо їх за інше… Дорогі українці! У новому 2020 році я бажаю всім нам – поважати один одного… Миру всім нам. І давайте пам’ятати, що любити Україну – означає любити всіх українців».
Фальшиві ідеї, небезпечні висновки
І що робити у цій ситуації інтелектуалам (справжнім, а не «реєстровим», приписаним до колишніх чи нинішніх владних структур, тим, хто уособлює критичний розум, оте саме «раціо», без якого та чи та країна падає у прірву)? Як реагувати на звернення, якому плескатимуть Європа й Америка, вбачаючи в політиці Зеленського прагнення покінчити з «українським конфліктом», як там здебільшого звуть збройну російську агресію, викинувши на узбіччя «радикалів», які тільки й заважають миру та дружбі з Росією? Зрештою, чи тицяти писком владу у пересмикування і брехню, чи гордовито промовчати?
Український воїн грає на бандурі під час прощання із побратимами, які загинули у війні України з Росією. Місто Старобільськ Луганської області, 29 липня 2014 року
Адже кожен (підкреслюю, кожен!) незалежний інтелектуал добре розуміє, що прирівняти («хіба наші відмінності мають значення») у плані, хто за кого голосував чи хто у яку церкву ходить, Тараса Шевченка та Лесю Українку з Шуфричем, Рабіновичем і Медведчуком – це навіть не смішно. Так само, як і патріотів із «ватою». Я вже не кажу про вбивць «Небесної сотні» та їхніх жертв – адже в них усіх були паспорти, де написано «громадянин України»… І «поважати один одного» в ситуації, коли понад 200 тисяч жителів Донбасу вже одержали – переважно паралельно з українськими – російські паспорти якось не випадає, чи не так? Принаймні, поважати тих, хто тебе відверто зневажає, – річ небезпечна і в психологічному, і в політичному сенсах.
А головне – все те, до чого закликає Зеленський, Україна вже мала 2013 року. Всі з паспортами громадян України, мали однакові права й обов’язки, і все наче було чудово. А потім «раптом» (хоча інтелектуали задовго до російської агресії попереджали про небезпеки!) з’ясувалося, що сотні тисяч, якщо не мільйони паспортизованих громадян знехтували своїми обов’язками на користь права активно любити Путіна і в ім’я цього нищити Україну. Ну, а «вата» підспівувала путіністам і намагалася зірвати опір агресорам…
Що, хтось «нагорі» бажає повторення перейденого?
Революція гідності. Київ, 25 січня 2014 року
Відтак інтелектуали мали б чітко сказати: реалізація настанови президента «любити Україну – означає любити всіх українців» (а як, до речі, з серійними вбивцями, крадіями, ґвалтівниками тощо?), спираючись лише на «паспортну» ознаку, означає зневажати українців (за духом, а не за папірцем) і руйнувати Україну, де-факто даючи можливість розгулятися «п’ятій колоні».
Але з перших відгуків на звернення вже зрозуміло, що далеко не всі начебто притомні й імениті інтелектуали публічно реагують на те, на що мусили б реагувати. Для них головне – прагнення президента «об’єднати всіх», хоча таке прагнення є щонайменше блазнюванням, бо не можна об’єднати адептів незалежності України та її ворогів, «п’яту колону» та українських патріотів. Чому так відбувається? Як на мене, головна причина полягає в тому, що й інтелектуалам треба їсти, а в медіа-просторі України панують всім відомі «вітчизняні» олігархи та відверті путінські агенти. От і доводиться крутитися – тим більше, що незалежних ЗМІ в Україні практично немає, і непідвладний «господарям життя» голос може пролунати хіба що в соціальних мережах…
Чи запанує в Україні кретинічний ідіотизм?
Проблема в тому, що незалежні інтелектуали, якщо вони піддаватимуть суду розуму курс Зеленського, муситимуть вести «бойові дії» одразу на кількох ідейних фронтах.
- По-перше, проти влади та «п’ятої колони», які, схоже, виступатимуть пліч-о-пліч – попри різницю стратегічних інтересів, тактичні у них збігаються.
- По-друге, проти «просунутих експертів», майже без винятків – російськомовних «ґрантоїдів», які щасливі тим, що, мовляв, в Україні відбувся перехід від «націєцентричної моделі» до «ліберальної» (утім, що таке «нація» й «лібералізм» ці персонажі знають лише на рівні постмодерного бла-бла-бла).
- По-третє, проти «професійних українців», які вже масово відреагували на звернення Зеленського так: якби у паспортах, крім громадянства, вказувалася ще й етнічна приналежність, то і проблем би не було (цікаво, а хіба не етнічні українці становили більшість силовиків-зрадників у Криму в 2014-му, а, з іншого боку, хіба троє з «Небесної сотні» не були віруючими юдеями?).
- По-четверте, проти тих, хто вважає український народ у його нинішньому стані надто нікчемним, щоб перейматися його подальшою долею, а тому закликає спрямовувати (принаймні, поки що) всі зусилля на розвиток автономних від дурнуватого світу малих спільнот однодумців, де не дивляться продукцію «Кварталу 95».
Додайте до цього практичну відсутність постійних і дієвих каналів взаємодії інтелектуальної спільноти як між її членами, так і в суспільному просторі, – й одержите цілісну в головному картину становища українських інтелектуалів. Вони не були потрібні попередній владі, вони в усіх сенсах чужі чинній владі – а олігархічний медіа-простір їх ігнорує або викривлює їхні позиції. А там, де немає місця критичному розуму, там панує кретинічний ідіотизм…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода