(Рубрика «Точка зору»)
Напевно я перший, хто мав би аплодувати Новорічній промові президента Зеленського. Бо останні шість років я, як міг, пропагував та захищав наратив «зшивання нації». #ПДМШ – проект, якому я присвятив останні п’ять років життя – був саме про це. Про зшивання любов’ю пошматованої політиками країни. Про нашу єдність, що глибша за наші розбіжності. Про єдність перед лицем екзистенційної загрози. Я вважав і вважаю, що є речі, глибші за мову, релігію, культурний код та пантеон героїв минулого, здатні об’єднати Україну. Спільний ворог та спільне майбутнє мали б стати тим універсальним клеєм, який з’єднує в політичну націю галичанина та слобожанця, кримчака та поліщука, православного та атеїста, україномовного та російськомовного українця.
Живучи в США, закоханий в історію цієї унікальної країни, я бачив, як любов до свободи та відповідальність за власну долю ефективно переплавляли і досі переплавляють на американців британців, німців, французів, поляків, українців, африканців, латиносів та азійців. Ба більше, саме ця інклюзивність американського проекту перетворила США на найпотужнішу країну світу. Саме тому я чимало писав і агітував за переосмислення України як «Європейської Америки»...
Він не запропонував жодної візії спільного майбутнього
Але я слухав новорічну промову президента з великим сумом і великою тривогою в серці. Бо відкинувши українську культурну ідентичність, як клей, що тримає українське суспільство разом, Зеленський нічого не запропонував натомість. Він не назвав ворога ворогом. І він не запропонував жодної візії спільного майбутнього. Він нічого не сказав про однакові правила гри для всіх. Президент моєї країни нагадував романтичного кота Леопольда, який марно закликав усіх жити дружно.
Я знаю, що президент не читає мої дописи. Тому нагадаю тим, хто читає. Слова про «клей, що тримає суспільство разом» належать Лі Куан Ю – батьку-засновнику сучасного Сінгапуру, етнічному китайцю, для якого рідною була англійська. Лі розумів, що без «клею, що тримає суспільство докупи», нація розпадеться і стане легкою здобиччю сусідів. Він також чудово розумів, що у космополітичному Сингапурі таким клеєм не може бути жодна з культурних традицій етносів, з яких складається населення міста-держави. І тому він запропонував сінгапурцям спільне майбутнє, яке вони й побудували разом.
Історія знає тільки два різновиди «клею, що тримає суспільство разом»
Загалом, історія знає тільки два різновиди «клею, що тримає суспільство разом»: культурна ідентичність, яка складається з традицій, вірувань, міфів та мови, чи спільні правила гри, однакові для всіх. В реальному житті суспільства, як правило, склеює певна суміш цих клеїв, щоразу в індивідуальній пропорції. Можемо умовно говорити про «американський рецепт» – однакові правила гри для всіх, завдяки якому чорношкірий Обама спромігся стати президентом США попри те, що афроамериканці складають лише близько 12% населення. Та «ізраїльський рецепт», який передбачає етнічно-культурну гомогенність нації, через що навіть в конституційному законі наразі записано, що Ізраїль – «національна держава єврейського народу».
Приголомшлива перемога Зеленського на виборах цього року – яскраве свідчення того, що українці відкинули ізраїльський рецепт побудови своєї нації. Втім, і вся попередня історія незалежної України підтверджує, що українці ідентифікують себе не за певним культурним кодом. Звичайно, якщо вважати українцями тих, хто 1994-го голосував за Кучму, 2004 та 2010-го – за Януковича і 2019-го – за Зеленського...
Залишається «американський рецепт». Але він означає, що раціональні правила та норми важливіші за ірраціональну культурну ідентичність. Американська ідентичність, за великим рахунком, зашита лише в трьох словах «RULE OF LAW» – верховенство права. Коли не важить, яка кров тече в твоїх жилах, якою мовою мати співала тобі колискові, де ти народився і в якій церкві тебе хрестили (чи не хрестили) батьки. Є жорсткі правила гри – дотримуйся їх і матимеш шанс реалізувати свою «американську мрію».
Зеленський двічі демонстративно витер ноги об верховенство права
Катастрофа полягає в тому, що перед тим як урочисто зректися традиційної культурної ідентичності, Зеленський двічі демонстративно витер ноги об верховенство права.
Спочатку, коли освятив своєю присутністю на сумнозвісній пресконференції в МВС від 12 грудня 2019 року політичне призначення вбивць Павла Шеремета та наругу над презумпцією невинуватості.
І вдруге, коли пішов на більш ніж сумнівний обмін в’язнями з «ДНР»/«ЛНР».
По-перше, цим обміном він перетворив Україну на візаві маріонеткових «народних республік», оскільки про всі деталі обміну Україна домовлялась саме з ними, а не з Кремлем.
По-друге, коли обмінюють військовополонених чи заручників, логіка зрозуміла. Коли обмінюють засуджених шпигунів чи розвідників – також немає питань. Але коли кримінальних злочинців, що не мають жодного стосунку до війни на Донбасі, видають країні-агресору в обмін на наших полонених, про право можна забути. Милосердя – так, гуманізм – так, політична доцільність – так! Але про право і справедливість можна забути. Відтепер в Україні можна вбивати, ґвалтувати, калічити й вчиняти теракти – якщо правоохоронці спіймають, треба буде лише дочекатись чергового обміну з «ЛНР»/»ДНР». По повній будуть сидіти в Україні лише ветерани, волонтери та добровольці, бо їх Росія точно не включить в «обмінний фонд».
Отже, буквально за кілька тижнів президент України зрікся будь-якого «клею, що тримає українське суспільство разом». Ані спільного ірраціонального культурного коду, ані раціональних спільних для всіх правил гри, ані спільної візії майбутнього... Лише «давайте жити дружно».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Обмін, беркутівці та фіаско пресслужби Офісу президента. Оцінка того, що сталося
Жити дружно без розуміння, навіщо нам жити спільно, не вийде, любий наш Зеленський-Леопольде! Колись «95 квартал» жартував, що без яєць не зробиш київський торт. Так от, без «клею, що тримає суспільство разом», не побудуєш державу. А та, яку отримав у спадок, має шанси розлетітись на друзки...
Геннадій Друзенко – волонтер, експерт-міжнародник
Оригінал тексту – фейсбучна сторінка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода