Юрій Лужков, задирливий колишній мер Москви, керував трансформацією російської столиці протягом майже двох десятиліть, але його національно-політичні амбіції так і лишилися нереалізованими. Він помер у віці 83 років.
Російські чиновники та державні ЗМІ заявили, що Лужков помер у лікарні Мюнхена, де він, як повідомляється, переніс операцію на серці. Наступник Лужкова на посаді міського голови Сергій Собянін заявив, що Лужков помер, але деталей він не повідомив.
Колишній радянський чиновник Лужков із пристрастю до містобудування керував величезною бюрократичною структурою російської столиці протягом 18 років, завоювавши репутацію одного з найвпливовіших державних політичних гравців. Але в 2010 році Лужков раптово «спустився з небес на землю», коли Кремль його звільнив, сказавши, що втратив довіру до мера.
Лужков із своєю низькою, міцною статурою, лисиною та знаменитою робітничою кепкою був одним із найбільш упізнаваних політичних діячів Росії.
Величезний вплив на місто свого народження Москву Лужков зробив за допомогою метаморфічного будівельного «буму». Багатоповерхові офісні та житлові будинки здіймалися над горизонтом разом із новими готелями, торговельними центрами та культурними об’єктами, які викликали одночасно зневагу і захоплення у москвичів.
Його улюбленими проєктами була відбудова собору Христа Спасителя, що був зруйнований у 1931 році радянським диктатором Йосифом Сталіним, та спорудження невдалого, багато кому навіть ненависного, пам’ятника Петру Першому на річці Москва.
Після відходу Лужкова з посади мера, міська влада безуспішно намагалася прибрати грандіозний пам’ятник цареві, який був відомий своєю зневагою до Москви.
«Це досить унікальна ситуація. У нас є, як ми знаємо, архітектура епохи Брежнєва, хрущовська архітектура, архітектура Сталіна, а потім архітектура Лужкова. Не Єльцина, не Путіна, а Лужкова. Це перший подібний випадок, коли мер є настільки вирішальною постаттю», – сказав відомий архітектурний критик Григорій Ревзін для Радіо Свобода у 2010 році.
Лужков неодноразово стикався із звинуваченнями у незаконному збагаченні шляхом постійних знесень та забудов міста під час перебування на посаді. У тому числі збагачення шляхом міських договорів, якими керувала його дружина, мільярдер та будівельний магнат Олена Батурина.
Подружжя неодноразово відкидало звинувачення, називаючи їх хибними.
Незважаючи на всі закиди, Лужков користувався великою популярністю серед москвичів протягом усього свого правління.
Він не вживав алкоголю та був любителем спорту, а після свого 60-річчя регулярно грав у футбол та теніс. Також мав інші захоплення, зокрема бджільництво.
Лужков також був відомий своїми «донкіхотськими» ініціативами, такими як кампанія проти іноземних слів у рекламі міста та розгін хмар для запобігання опадів під час великих заходів на відкритому повітрі.
Заручившись високими місцевими рейтингами підтримки у 1990-х роках, він спробував тепер уже на рівні всієї країни скористатись своїм іміджем політика, який зміг досягти успіху.
Але спроба Лужкова розширити владу за межі Москви викликала миттєву і часто навіть нищівну реакцію з близького оточення Єльцина, який відчайдушно шукав спадкоємця для перемоги над політичними силами суперників. Врешті-решт, наприкінці 1990-х він зупинився на Володимирі Путіні.
Врешті-решт, його спроби захопити владу на рівні всієї країни зірвав Кремль. Однак Лужков встановив стабільні, хоча й часом і складні стосунки з Путіним та його наступником Дмитром Медведєвим, який остаточно звільнив московського мера у 2010 році.
Нині у заяві Кремля з приводу смерті Юрія Лужкова президент Росії Володимир Путін висловив співчуття, назвавши колишнього мера «справжнім начальником ... якого поважали і якому довіряли москвичі».
«У важкі роки, на межі історичних епох, він багато зробив для розвитку Москви, щоб це місто могло стати одним із лідерів у відродженні Росії», – заявив Путін.
У його заяві також згадується про давню підтримку Лужкова щодо об‘єднання Криму з Росією – ще до 2014 року, коли Росія анексувала Крим, і цього не визнала переважна більшість країн-членів ООН.
«І звичайно, ми завжди пам’ятатимемо його щиру, сердечну підтримку севастопольських і чорноморських моряків», – сказав Путін, маючи на увазі історичний кримський морський порт Севастополь. «Не один раз, усупереч усім обставинам і дипломатичним протоколам, він прямо заявляв, що Севастополь – це російське місто». (За висловлювання Юрія Лужкова про Севастополь – у 2008 році Служба безпеки України оголосила його персоною нон-ґрата і заборонила йому в’їзд на територію України. Український МЗС назвав тоді заяви Лужкова з приводу заходів, присвячених святкуванню ювілею Чорноморського флоту, що відбувалися в Криму, свідомою провокацією – ред.).
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Помер Юрій Лужков, який ще у 2004 році підтримав сепаратистський з'їзд «Партії регіонів»Стиль радянського начальника та «біла ворона»
Юрій Михайлович Лужков народився 21 вересня 1936 року, був сином столяра, а його мати працювала на заводі. Лужков побудував кар’єру в радянській нафтохімічній промисловості, зокрема на посаді керівника в міністерстві хімічної промисловості.
Він приєднався до Комуністичної партії в 1968 році. І хоча Лужков ніколи не був у лавах партійної еліти, його стиль управління, зокрема публічні «вичитування» чиновників і підрядників, нагадував стиль радянського начальника.
«Він був представником радянської бюрократії, але найкращим із них, – сказав для The New York Times у 1997 році колишній мер Москви Гаврило Попов, наставник та попередник Лужкова. – І він ніколи не був партійним бюрократом».
Лужков прийшов у політику в 70-х роках, працюючи спочатку депутатом у місцевій районній раді в Москві, а згодом – депутатом у Московській міській раді та на посаді керівника у міському уряді .
У 1991 році його обрали заступником міського голови Попова, економіста-ліберала, а наступного року президент Росії Єльцин призначив його мером Москви, коли Попов подав у відставку.
Лужков став на бік Єльцина у 1991 році під час спроби вищих посадових осіб КДБ скинути реформаторського радянського лідера Михайла Горбачова та у 1993 році під час протистояння між президентом та депутатами, коли Єльцин наказав обстріляти з танків по будівлі парламенту.
Однак Лужков критично ставився до багатьох ліберальних реформ команди Єльцина, включаючи масову приватизацію державних активів, яку пов’язували з корупцією та яка викликала обурення серед багатьох росіян. Багато хто бачив тісний зв’язок між приватизацією та збагаченням «внутрішніх осіб», у той час, як загальний рівень життя росіян різко знизився.
У 1996 році Лужков був обраний мером з майже 90 відсотками голосів. Через два роки він створив політичну організацію під назвою «Отечество», яка пізніше об’єдналася з колишнім прем’єр-міністром Євгеном Примаковим для створення блоку «Отечество – вся Россия» напередодні парламентських виборів 1999 року та президентських виборів у 2000 році.
Популістичну та антикорупційну риторику цієї політичної сили оточення Єльцина сприймало як серйозну загрозу в умовах економічних потрясінь, якими керував сам президент Росії.
Єльцин та відомі покровителі, такі як магнат Борис Березовський та економіст Анатолій Чубайс «не хотіли втрачати владу, може, навіть не просто владу, а, ймовірно, своє життя чи свободу, коли до влади прийшли Примаков та Лужков», – розповів Радіо Свобода у 2007 році нині покійний Володимир Прибиловський, який спостерігав за діями Кремля.
Зрештою, команда Єльцина обрала своїм спадкоємцем Путіна. Такий крок багато хто сприймав як спробу захисту перед зростанням політичної загрози з боку Примакова та Лужкова, які потім зітнулися із жорстокою медійною кампанією у дружніх для Єльцина ЗМІ.
Лужков, у свою чергу, зазнав різкої критики з боку телекомпанії ОРТ, що належала Березовському, де він став постійною мішенню ведучого Сергія Доренка, який у той час був найвідомішим «медіа-кілером» країни.
Телекомпанія оприлюднила звинувачення в тому, що Лужков перешкоджав розслідуванню вбивства американського бізнесмена Пола Татума у 1996 році. Доренко припустив, що як міський голова Лужков замовив убивство у зв’язку зі суперечкою щодо готелю, який частково належить московській міській владі.
Лужков неодноразово відкидав підозри про те, що він або його однодумці були причетні до вбивства Татума, яке досі залишається нерозкритим.
У той час, як у 1999 році піднімалася «політична зірка» Володимира Путіна з його жорсткою публічною риторикою щодо тероризму внаслідок серії вибухів житлових будинків, національні перспективи блоку Лужкова-Примакова почали згасати.
У 2000 році після обрання Путіна рух Лужкова «Отечество» об’єднався з лояльною для Кремля партією «Единство», щоб утворити «Единую Россию», яка з 2003 року має переважну більшість у російському парламенті.
«Я завжди був «білою вороною», коли був при владі», – сказав Лужков для Радіо Свобода в 2011 році. «Але вони мене терпіли до певного часу. У 1999 році почалися напади на мене, тому що настав час для зміни керівництва країни, і їм потрібно було створити для мене умови, за яких у мене не було б шансів на майбутнє».
Він сказав Радіо Свобода, що пошкодував про зміну свого політичного руху на те, чим потім стала «Единая Россия».
Відносини Лужкова з Путіним протягом наступного десятиліття були часом непростими, а в повідомленнях ЗМІ часто припускали, що мер перебуває на межі звільнення з посади.
У вересні 2010 року його усунув з посади тогочасний президент Дмитро Медведєв, який заявив про «втрату довіри» до мера.
Звільнення відбулося після серії повідомлень у дружніх для Кремля ЗМІ щодо звинувачення Лужкова у корупції. Після звільнення він практично зник з публічного життя.
У вересні 2016 року, через шість років після звільнення Лужкова, Путін нагородив його орденом за «За заслуги перед Вітчизною». Цю нагороду колишній мер Москви описав як знак того, що його стосунки з російським керівництвом налагоджуються.
«Ця нагорода ... для мене має дуже велике значення. Тому що це також певний символ повернення з тих лихих часів, у які я був занурений кілька років» – сказав Лужков.
У Лужкова залишилася його друга дружина Олена Батурина, найбагатша жінка в Росії, чий капітал становить близько 1,2 мільярда доларів, як повідомляє журнал Forbes.
У подружжя також лишилися дві дочки, які разом із батьками велику частину часу проводили в одному з районів Лондона Кенсінґтоні.
Оригінал матеріалу читайте на англомовному сайті Радіо Свобода
Your browser doesn’t support HTML5