30 років Руху: Створення Народного руху в семи моментах, які наблизили Незалежність України

Виповнюється 30 років із моменту створення «Народного руху України за перебудову» – або просто Руху, який став рушійною силою у просуванні України до незалежності. Установчий з'їзд Руху відбувся в конференц-залі Київської політехніки 8–10 вересня 1989 року. Розповімо про установчі збори Руху в семи політично виважених речах, які допомогли Рухові – і Україні – здобути незалежність – причому мирним шляхом.

В СРСР після 1985 року – перебудова, започаткована радянським лідером Михайлом Горбачовим. Режим намагається лібералізуватися, дмуть вітри політичних змін, запроваджується «гласність» – преса і телебачення стають вільнішими, цензура значно слабшає.

А в радянській Україні під керівництвом Володимира Щербицького – триває брежнєвський застій. Радянська Україна мала тоді репутацію однієї з найвідсталіших республік в СРСР у плані свобод.

Але настає 1989 рік. Створюється Товариство української мови «Просвіта», яке в своїй діяльності виходить за рамки суто захисту української мови.

У лютому вільнодумна газета «Літературна Україна» друкує пропозицію щодо Статуту і програми Народного руху.

Протягом півроку створюються обласні осередки – крайові організації.

А 8–10 вересня 1989 року в конференц-залі Київського політехнічного інституту відбувається Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову.

До речі, не факт, що Установчий з’їзд мав відбутися в Києві. Рухівцям було дуже важко знайти приміщення, дозвіл на це комуністична влада довго не давала. Вже навіть подумували провести з’їзд у Вільнюсі, де дихалось вільніше, але зрештою ректор КПІ Петро Таланчук зміг таки пробити дозвіл на приміщення.

«За перебудову»

По-перше, нова організація назвалась Народним рухом України за перебудову.

Частина делегатів Установчого з’їзду Народного руху України під час фотографування (загалом було понад 1100 делегатів)

Самі рухівці визнають, що то було зроблено з метою і допомогти Михайлу Горбачову з політичними реформами, і також щоб не налякати Москву.

«Коли ми збиралися на засідання, обговорювали документи – страху не було. Та й у повітрі не висіло, що щось може статися, бо робилося відповідно до тої атмосфери, яка існувала у всьому Радянському Союзі, особливо за підтримки Горбачова. Бо і перша ж назва – для нас було зрозуміло, що ми напишемо «за перебудову», щоб нас не тягали… Ми за перебудову, за те, що Горбачов проголосив!» – пригадує один з фундаторів Руху Сергій Головатий.

«Давайте напишемо «за перебудову» – і нас не будуть довбати і не будуть цькувати. А коли напишемо «за незалежність» – ми собі закриємо шлях, – додає Головатий. – І Чорновіл, і Лук’яненко виступали (за незалежність) – це було не просто в повітрі, це було проголошено! Просто в документах це не можна було написати, бо нас би не зареєстрували в Радянському Союзі».

При створенні в Русі існувало два крила – одне ідеалістичне і радикальне, яке хотіло «все і одразу», і більш прагматичне, яке закликало враховувати реалії, – а саме, що існував ще СРСР з монополістом-компартією, армією і КДБ.

Їхню присутність рухівці відчули, зокрема, коли колоною після завершення установчого з’їзду пішли від КПІ покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, а дорогою була приховано розставлена військова бронетехніка.

​«Звір був поряд, звір нас супроводжував у вигляді танків і військових, що були розфасовані по дворах. Ми це знали, ми це відчували. Ми були готові до того, що дійсно може бути трагедія. Могла бути! Вистачило розуму в центрі (в Москві) цього не робити, – пригадує Головатий. – Все це нас зцементовувало і водночас робило нас відчайдухами».

За Незалежність

Мета – досягти державної незалежності України – потрапила в програму Руху через рік, вже на другому з’їзді в кінці жовтня 1990 року. На той момент Верховна Рада УРСР вже ухвалила Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

«Ми не стрибали одразу на велику висоту, а пішли сходинами для того, щоб досягти бажаного результату», – пояснює тодішню рухівську стратегію колишній заступник голови НРУ Олександр Лавринович.

Свій другий з’їзд Рух уже проводив у престижному київському палаці «Україна». Саме тоді з назви було прибрано «за перебудову», і Рух став основною силою, яка голосно заявила про українську мету – досягти повної незалежності.

Другі збори Руху були більш помпезні, проводились в палаці «Україна. Жовтень 1990 року

Символіка

Вже на установчому з’їзді – і в документах, і в оздобі залу Київської політехніки – було зафіксовано національну символіку – синьо-жовтий-прапор, тризуб і гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».

А самі засідання починались під «Козацький марш», і, за спогадами учасників з’їзду, в багатьох при звуках маршу з’являлись сльози на очах.

Також Рух першим офіційно почав вживати староукраїнські слова «збори» замість «з’їзду», «провід» замість «керівного органу» і «крайові організації» замість «обласних організацій», аби не звучати, як Компартія.

Як пригадує Головатий, ці речі він власноруч вписував у статутні документи, надихаючись книгою про історію української політичної думки, яку йому подарував відомий американський україніст, професор Тарас Гунчак.

До речі, у своєму досить сміливому, як на той час, виступі на установчому з’їзді Руху тодішній ідеолог компартії України Леонід Кравчук закликав поважати два прапори – червоно-синій УРСР і синьо-жовтий, – аби «не ділити людей».

Цікавий момент виник на з’їзді, куди прибув Кравчук. Йому на лацкан піджака хтось повісив значок з синьо-жовтим прапорцем. Кравчук, сидячи в президії як почесний гість, значок знімати не став, а натомість зняв піджак і залишився в сорочці...

Письменники, комуністи і дисиденти

20 відсотків делегатів установчого з’їзду були комуністами, які стояли на «Демократичній платформі КПРС».

Під час з’їзду інколи звучали заклики одразу засудити «злочини Компартії», і подекуди ледь не проголошувався намір до її заборони. В один із таких моментів письменник Володимир Яворівський закликав «думати головою» і вказав на рухівську президію, в якій більшість були членами КПРС…

Ядром Руху стали письменники, а очолив Народний рух поет Іван Драч. Будівля Спілки письменників – поруч із будівлею ЦК КПУ (нині – Офіс президента) – стала своєрідним першим рухівським штабом.

Іван Драч веде установчі збори Народного руху України

Також у Русі двигуном були й колишні радянські дисиденти В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Михайло і Богдан Горині й інші. На установчому з'їзді був створений виконавчий орган організації – Секретаріат Руху, який очолив Михайло Горинь.

Дисиденти Михайло Горинь, Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл

Це не дивно, бо саме ці кола найвільніше думали на той час і мали проукраїнські переконання.

«Коли змінилась атмосфера і у нас в Україні з’явився озон, то стало ясно, що всі жадали негайних змін. А хто міг це зробити? Тільки літератори, тільки літератори! Саме в тому лоні і виникає потреба формування Руху», – пригадує письменник Павло Мовчан, один із засновників Руху.

Цікаво також, що на установчому з’їзді Руху переважало звертання «товариші» замість тоді ще маловідомого і незвичного «пані та панове».

Палата національностей

Народний рух одразу задекларував, що прагне України, яка буде спільним домом для всіх національностей та етнічних груп.

У Русі було створено «Палату національностей», до якої увійшли представники національних меншин.

На установчому з’їзді Руху з понад 1100 делегатів кожен шостий був не українцем за національним походженням, а в керівництві були українські росіяни, євреї, поляки, вірмени й представники інших національних спільнот.

Усього, за підрахунками, в першому з’їзді Руху взяли участь представники 13 національних меншин України, а багато виступів були російською мовою. Заступником Драча в Русі був український росіянин Сергій Конєв.

Делегати першого з'їзду Руху скандують «Єдність!» під час виступу Вілена Мартиросяна

Відомою є фраза Івана Драча, який тоді казав, що Рух прагне, аби росіянам в Україні жилось краще, ніж в Росії, євреям – краще, ніж в Ізраїлі, угорцям – краще, ніж в Угорщині…

Це було важливо, бо в СРСР затято боролися з «українським буржуазним націоналізмом», а «націоналістичним» Рухом компартія лякала нацменшини.

Разом із іншими, щоб «не бути диваками»

Рух діяв паралельно з іншими схожими організаціями.

Перші свої видання Рух друкував у Балтії

Із 1988 року в Естонії вже діяв Народний фронт – перша така організація в СРСР.

У Литві вже діяв свій «рух» – «Саюдіс» (це слово й означає «рух») – він також називався спочатку «за перебудову».

Вже існував Народний фронт Латвії (теж на початках «за перебудову»).

Саме в Балтії, в якій дихалось тоді найвільніше, переважно друкувався рухівський самвидав – неофіційні напівпідпільні газети.

«Рух – це явище цілком логічне, бо воно перегукувалось тоді із загальноєвропейськими трендами і процесами, які й спричинили до зміни тоталітарної системи… Все відбувалось паралельно – що в Польщі, що в Угорщині, що в Чехії, що в прибалтів, що в грузинів, що в азербайджанців…» – пригадує Мовчан.

«Це все були правильні процеси. І вони були запліднені однією хвилею. Та система себе вижила… вона самовичерпана була… Якби не було ширших контактів – із «Саюдісом», з польською «Солідарністю», з іншими спорідненими нам політичними структурами, – то ми були б диваками», – додає Мовчан.

Рух на пізніших етапах

Рух відіграв колосальну роль у здобутті незалежності – і як політична організація, і як безпосередній організатор сотень мітингів, демонстрацій із вимогою виходу України з СРСР.

Рух був головним організатором Ланцюга єдності від Івано-Франківська через Львів до Києва на День злуки в січні 1990 року (акція надихалась «Балтійським шляхом» – «живим ланцюгом» Таллінн – Рига – Вільнюс у серпні 1989 року).

Рухівці піднімали синьо-жовтні прапори на держустановах і проштовхували у Верховній Раді Акт про державну незалежність України 24 серпня 1991 року, а також активно агітували на референдумі про незалежність 1 грудня 1991 року.

Натовп людей вітає Акт проголошення державної незалежності України біля Верховної Ради. Київ, 24 серпня 1991 року

Після здобуття незалежності Рух пішов іншим шляхом, аніж його балтійські соратники.

Народні фронти Латвії та Естонії і литовський «Саюдіс» саморозпустилися в 1993 році, проіснувавши п’ять років. Їх замінили новостворені політичні партії.

На український Рух чекало довше існування, чекала дилема: співпрацювати з екскомуністами і першим президентом Леонідом Кравчуком, чи ні…

Потім було перетворення па партію, кілька невдалих виборчих кампаній і навіть цілком пристойні результати на парламентських виборах 1998 року. Було також кілька болісних розколів Руху і трагічна загибель В’ячеслава Чорновола в березні 1999 року…

«На превеликий жаль, Рух не виконав своєї головної ролі – він не взяв владу», – підсумовує нині Павло Мовчан.

Але зараз про Рух говорять саме в контексті здобуття Незалежності.

Причому Рух виборював незалежність мирним шляхом.

Як каже Олександр Лавринович, «звичайно, там є збіг обставин великий, геополітичний, але без цієї організації неможливо було б прийти до Незалежності».

1989 рік. Україна руйнує СРСР: Установчий з’їзд Руху у 20 фотографіях