У фотооб’єктив професійного фотографа Анни Тилко з перших днів російсько-української війни потрапляють світлини дітей, чиї рідні боронять Україну або ж загинули на передовій. Вона мати чотирьох маленьких дітей. Опікувалась, зокрема, родинами загиблих воїнів. Нині ж Анна Тилко є виконавчим директором міжнародного благодійного фонду «Нове покоління». Про свої волонтерські проекти вона розповіла Радіо Свобода.
– Мої волонтерські справи і проекти розпочалися на самому початку війни, ще тоді ми це не називали волонтерством. Коли мій чоловік Євген Тилко пішов на передову добровольцем (воював у складі полку спецпризначення НГУ «Азов»), я непомітно для себе стала збирати і передавати йому і його побратимам допомогу на передову. Пам’ятаю, як діставала кровоспинні препарати, продукти харчування, речі особистої гігієни і передавала то на передову.
Певний час я очолювала дитячу соціальну службу полку, тоді (у 2014 році) ми з іншими волонтерами почали збирати базу даних по дітях – скільки діток у того чи іншого бійця, якого вони віку та статі – це потрібно було, щоб знати потреби родин і дітей.
– Які тодішні проекти найбільше запам’ятали?
– По-перше, проект адресної допомоги дітям: все почалося наприкінці осені 2014 року, коли до мене прийшли волонтери і принесли гуманітарну допомогу, як тоді казали, для моїх підшефних діточок. Я геть розгубилась, бо ж звикла не приймати, а надавати допомогу! Тож «у відповідь» на їхню допомогу тим волонтерам передала якісь ковдри й інші речі для військових.
Анна Тилко з дітьми українських військових. Київ, 2015 року
Ми з тими волонтерами обмінялися номерами телефонів і адресами у соціальних мережах. Вони пішли і я про них забула. А вже за пару тижнів вони передзвонили і повідомили, що створюють базу даних, куди вносять імена дітей, чиї батьки боронять Україну на сході. Так мене «затягнуло» у цей вир, коли список поповнюється і ти маєш з’ясовувати потреби діток і шукати людей, які готові ці потреби задовольнити й купити потрібні малечі речі.
– А коли запрацював проект із дитячого відпочинку?
– Організація відпочинку дітей, другий мій успішний проект, розпочався 2015 року, коли в Україні уже були загиблі й полонені.
Весною 2015 року ми відправили дітей загиблих бійців на відпочинок у різні країни
Перший дитячий табір ми провели весною (квітень-травень), відправили дітей загиблих бійців на відпочинок у різні країни. На той час було багато меценатів, готових підтримати цих діток, були чудові пропозиції з-за кордону та з України, нашу малечу були готові приймати на оздоровлення та відпочинок дитячі табори.
– Чи лише дітьми загиблих обмежувався проект?
Українські психологи розробили і втілюють реабілітаційні програми для дітей, серед іншого, для діток, чиї батьки боронять країну
– Ні, тому що підтримки потребували й потребують дітки з родин учасників бойових дій, з сімей ветеранів, ми допомагаємо і їм. До речі, українські психологи розробили і втілюють реабілітаційні програми для дітей, серед іншого, для діток, чиї батьки боронять країну. Мені здається, допомоги, щирості людської потребує кожна дитина, яку зачепила війна.
– Розкажіть, чим ви займалися у довоєнному житті?
– Я займалася фотографією і робила різні фотопроекти соціального спрямування. Один із найцікавіших проектів, який я втілювала, стосувався успішних багатодітних родин. Його завданням було показати, що багатодітність – не вирок, а мета рухатись уперед. Тобто, мама, котра має більш як трійко дітей, є потенційним «енергетичним джерелом» для руху родини і суспільства.
Ми з чоловіком брали участь у русі футбольних уболівальників на підтримку родини Павліченків
Також ми з чоловіком брали участь у русі футбольних уболівальників на підтримку родини Павліченків, пам’ятаєте ту справу? 2012 року за підозрою у вбивстві були заарештовані батько і син – Дмитро і Сергій Павліченко, син належав до спільноти ультрас «Динамо» Київ, на судові засідання приїздили вболівальники-симпатики різних футбольних клубів, щоб підтримати побратима (Дмитро і Сергій Павліченки були звільнені в лютому 2014 року, згідно з рішенням Верховної Ради України: батько і син були визнані політв’язнями – ред.).
– Як вважаєте, вам той, довоєнний, досвід, знадобився?
– Так, тепер, озираючись назад, я розумію, що ті акції, той досвід швидко мобілізуватись і мобілізувати друзів й однодумців, стали мені у пригоді, коли з початком російської агресії проти України я опинилася у волонтерських лавах.