Тамара Колесникова
Я народилася і зросла у Донецьку. А якщо вам знадобиться відповідь на запитання, з самого я Донецька чи з його віддалених куточків (котре мені зазвичай ставлять, побачивши прописку у паспорті), я впевнено відповім: так, я корінна донеччанка, із самого Донецька, і цим пишаюся.
Я ні в якому разі не дотримуюсь поради ховатися й іронічно сприймаю «циц», коли чийсь палець, підставлений до рота, дає пораду нікому не казати, звідкіля я. Це принизливо і смішно. Чому я повинна цуратися свого походження, чому поставлений на кожному із нас знак питання узагальнив донеччан в одну сумнівну репутацію, а потім ще й поділив, зробивши одних абревіатурою «ВПО», а інших – принизливим словом «даунбасівці». Терпець урвався, досить казати, що всі нормальні поїхали, і тут залишився тільки непотріб. Рушаймо у віртуальну подорож моїм містом, яке зараз, на жаль, не може похизуватися привітальними літерами «Ласкаво просимо» або «Welcome» у жовто-блакитних кольорах.
Веселка на Донецьком, весна 2019 року
Донецьк став іншим, і потрапити до нього простому туристу не то що небезпечно, але неможливо – хіба якщо маєш «донецькі реквізити». Перше, що нас з вами здивує, – це великий портрет людожера, який зустрічає кожного, хто в'їжджає до окупованої території – прилаштований на всю будку чергового усміхнений Сталін. Це, мабуть, нове привітання, яке викликає жах і відразу, невдалий жарт від ворога.
Дорогою до міста краєвидів не побачиш: смуга худесеньких високих дерев, що тягнеться від одного до іншого блокосту, постає на очі болісним пейзажем; підпалена трава, яка охопила дерева, перетворила їх на живих мерців, чорні, обгорілі до середини стовбури ледве тримають молоді зелені крони. Рука найманців зробила це задля вільного доступу до дерев, що їх вони вирубують для укріплення своїх окопів.
Схожі на бородавки бліндажі, з яких виглядає мертва деревина, присипана землею, стоять порожні, без ознак людської присутності. Неприємна частина шляху закінчується і починається міська траса. На полотні асфальту добре проглядаються сліди від важкої техніки. Брязкіт від її руху завжди чутний уночі, він лякає і насторожує містян, котрі заздалегідь розуміють: після цього почнеться стрілянина по їхніх мирних оселях. Аби виставити Україну агресором, вони б'ють із танків по всіх напрямках, під прикриттям ночі здійснюють постріли біля самісіньких шкіл та дитсадків, чекаючи на відповідь з іншої сторони. Стіни в хатах від цього здригаються так, що аж душа відходить до п'ят, а тіло стає нерухомим. У декого нерви не витримують, особливо коли життя немає вже сенсу. Сердешна пані Олена його не має відтоді, як з життя пішов її син. Закатованого нелюдами, вона знайшла його вже мертвим під рідною хатою з невеликим букетиком чорнобривців на грудях. Мабуть, квіти були натяком на його проукраїнські погляди, за які хлопці і вбили. Не маючи спокою від втрати єдиного сина, жінка тільки-но почує постріли з кладовища, яке прилягає до її вулиці, щосили біжить туди, падає на могилу, щоб захистити. На понівиченому від мін кладовищі і мертві не мають спокою.
Мікроавтобус з цивільними, який підірвався у лютому 2019-го на блокпосту Єленівка (територія Донеччини, підконтрольна російським гібридним силам)
А наша дорога і далі тягнеться білим ланцюжком розподільчих смужок, і першою ознакою, що ми вже у місті, є багатоповерхівки, які з'явилися попереду. Сірі, без ознак якогось будівельного оновлення, увечері вони загоряються рідесенькою шахматкою, але ж і це вже приємно, що хоч потроху, а люди повертаються додому. Звернувши увагу на зупинки по обидві сторони дороги, бачиш, що серед тих, хто очікує на автобус, – здебільшого люди похилого віку. Нульові перспективи та відсутність державності роблять місто зовсім непривабливим для молоді, котра хоче якомога швидше рухатися у часі, а у Донецьку він не те що зупинився, а зробив великий стрибок у минуле. Навіть крамниці з дивокуватими назвами «Барин», «Боярин», «Кубанские переливи» і «Тихий Дон» нагадали до- і післяреволюційні часи.
Донецьк, літо 2018 року
Тутешні освітяни не втрачають надії і кличуть молодь до вишів і коледжів, чекать на своїх невибагливих студентів, що згодні отримати диплом невизнаної «республіки» – і таки знаходиться це молодь з далеких, маленьких районів та сіл, яка не має де більше вчитися. Охоплена цензурою освіта гине, гинуть виші, пов'язані з вугільною галуззю, які завжди були в Донецьку на першому місці. Фахівці поїхали у 14-му році, і у місті залишилися лише крихти розуму, та й ті змушені слідувати російським стандартам навчання. Шахтарска столиця втрачає свої амбіції, а велетенський постамент шахтаря, що тримає вугілля на Шахтарській площі, є залишком добрих спогадів. Шахти закривають, знищують і топлять, змушуючи гірняків іти воювати чи їхати працювати до Воркути. Донецьк стає військовим полігоном, а його терикони – доброю вишкою для влучного пострілу снайпера.
Повернувшись до центру міста, не можна казати, що воно негарне… ні, навпаки: мій Донецьк справжній красунчик. І ті, хто вимушено поїхав, пам'ятають його саме таким, не втрачають надії на повернення. Місто і саме скучило. Здається, коли стати посеред центральної площі, чутно, як з гульканням голубів воно питає: «що сталося, де всі, і де все?» Моторошно від вигляду такої порожнечі.
Здається, саме місто зараз розлютиться і піде геть світ за очі. Йому набридла самотність, радянщина, в яку його штовхають, набридло, що на кожну його будівлю вішають огидне тавро з двоголовим орлом та одягають в чорні кольори, ніби хоронять (ідеться про чорну смугу на «прапорі» «ДНР» – ред.) Донецьк живий, він є, він тут – ось його широкі та чисті проспекти, фонтани і парки в трояндах, великі вулиці великих людей, котрі першими його зрадили. Він ніколи їм цього не пробачить.
Центр Донецька літа 2018 року
Ходімо, подивимося, які-то вони, вулиці Донецької еліти. Доглянуті будівлі у зелених ландшафтах дуже схожі між собою. Білі статуї, ковані ліхтарі, навіть цегла, завезена здалеку. Вулиці задумані так, що утворюють власне містечко. До цих будинків «нова власть» руки не простягає. Боїться, бо господар недалеко, і в разі чого руки повідрубає.
Незрозумілі гасла, чужі люди та малий відсоток недосвідчених старих вкрали у місця спокій та майбутнє, розлучивши з дітьми і родинами. Розлука відгукуються у серці кожного дня, а вночі постає примарними картинками повернення, у кожного вони різні: хтось уявляє, як відчинить двері рідної домівки, хтось, як обійме рідних та нікуди їх не відпустить, і буде довго-довго говорити, що аж тиша, що жила роками, злякається і піде геть.
У День Валентина в Донецьку, 2019 рік
Але є забуті куточки, в котрих тиша вже оселилася назавжди. Ходімо, я вам покажу справжні забуті островки. Вони з'явилися у тих районах, які першими потрапили під обстріли. Західна частина Донецька має найбільше таких островів, вона і досі небезпечна. Наявність великої кількості териконів дає гарну можливість російським найменцям вести спостереження за українськими позиціями.
Великий грузовик, вкритий брезентом у темно зелених кольорах, що з'явився на дорозі, є ознакою, що ми вже близькі до цілі. Праворуч розташований супермаркет «Амстор», зачинений вже давно, і його великі вітражі наглухо закриті дерев'яними листами. Єдине, що здивувало – то гарні клумби на його торговельній площі. Вони завжди доглянуті.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Пройдіться зруйнованою частиною Донецька
Ще трохи, і ми на місці. Ось ці забуті вулиці, вони вже не мають чіткого відокремлення дворів, дерев'яна огорожа завалилася і перетворилася на гнилі дрова. Вишняк та бур'ян набрався дикої сили і зробив садиби непрохідними джунглями. Людської ноги, не те щоб руки тут не було вже довгий час. Хати вмирають, не дочикавшись своїх господарів. Дивляться вікнами і благають постояти поруч, щоб послухати, як гуде вітер і болісно б'є по шибках та даху, руйнуючи їх до кінця. Одна, друга, третя, четверта, п'ята хата – у кожної своя трагічна доля.
Аж ось чується, як хтось розмовляє. Повертаюсь… і бачу, як із двору на вулицю виходить старенька.
– Бабусю, Ви що, тут живите?
– Так, голубка моя, живу, а що?
– То самісінька чи хтось є?
Є, каже бабця, моя кішка. Бач біжить, нікуди від мене не йди, вона в мене вже навіть людську мову розуміє, бо котів немає, десь поділись, і немає з ким бідолашній помуркотіти.
Дивлячись, як кульгає, розумію, що далеко вона не ходить, і стає загадкою, як вона сама тут існує і що їсть.
– То хтось приїздіть до вас? – Продовжую її питати.
– Так, приїздить, рідко, але Онука привозить якусь їжу та хліб. А так ще якась служба ходить. Прийдуть з якоюсь поміччю, з цукром та крупою, і дивляться, жива я чи ні. А я все ще кульгаю, бо Бог ніяк не забере.
Лідер угруповання «ДНР» Денис Пушилін
– Вам тут, мабуть, самотньо і побалакати ні з ким?
– Ось з ким, бачиш. – І старенька, піднявши сухеньку руку, вказує на старий горіх. – Це моя втіха. Підійду до нього, обійму старий стовбур, і балакай до нього, що є на душі поганого, він тільки слухає, а відповісти не може. – На її очах з'являються сльози.
– Все буде добре. А я ще прийду до вас. – Кажу і, перевіривши подих, щоб заспокоїтися, беру стареньку за руку, притулятися до її плеча та цілую.
Зворушлива зустріч не дає спокою, думки про те, як допомогти старенькій, не кидають, і я даю собі слово прийти сюди не з порожніми руками і не хвилину.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Донецьк-2018 і його «украинский мир» (рос.)Вирушаю далі, хочеться позбутися неприємних відчуттів, тому пропоную зустріч зі справжнісінький святом, що досі мешкає у моєму місті. Незвичайна людина у звичайній багатоповерхівці за чотири роки війни зуміла і свій дім, і прилеглі зробити українським осередком. Не маючи можливості вивезти прикуту до ліжка матір, вона залишилася у Донецьку – спостерігала, що коїться навкруги, і почала тривалий та сміливий процес повернення Донбасу до України, а розуму до голови – своєрідну політінформацію з бурхливими емоціями під під'їздом. Це дало свої плоди і повернуло деяких абонентів до реальності.
Щоб побачити нашого сміливця, тиснемо на кнопку дзвінка. За дверима з'являється справжнісінька українська красуня з великими очима та густим волоссям. Знайомтесь, це моя Галя, завжди усміхнена і гостинна. Великий портрет Кобзаря, що висить у центрі кімнати, прикрашений рушником, а на шафі книжками лежить справжня зброя. Коли є нагода, Галя завжди одягає віночок та вишиванку і йде в люди. Перехожі дивуються такий сміливості, а звиклі до неї «військові» (автор має на увазі членів угруповання «ДНР» —ред.) на цей фарс відповідають іронічно, кличуть її «укропчиком».
Українські позиції, Донеччина
Ось вам і сепаратисти у вишиванках, якими ви нас бачите. На завершення до своїх анкетних даних хочу додати: за національністю я росіянка. А в душі була, є і буду українкою. Наш шановний пан президент починає кожну совю промову зі слів «дорогі співвітчизники» – хочеться мати надію, що у слові «співвітчизники» ми і досі є складовою.
Тамара Колесникова, педагог, м. Донецьк
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
ПОСЛЕДНИЙ ВЫПУСК РАДИО ДОНБАСС.РЕАЛИИ: