Історія ОУН. Її створили 16 галичан і 14 наддніпрянців

Наприкінці січня на початку лютого 1929 року у Відні зібралось кількадесят українських діячів, які після поразки національно-визвольної боротьби залишили Україну. Наслідком їхньої зустрічі стало створення Організації українських націоналістів (ОУН) – політичної сили, яка відіграла дуже помітну роль в українській історії середини ХХ століття.

Про створення ОУН Радіо Свобода поговорило з істориком Яною Примаченко.

(Ця розмова була записана і вперше опублікована на сайті Радіо Свобода у 2019 році)

Історична Свобода

– Відомо, що в 1929 році створили Організацію українських націоналістів і обрали керівником полковника Євгена Коновальця. Але дуже мало відомо, хто саме і чому зібрався у Відні? Хоча зрозуміло, що їм проблематично було зібратись у Києві, який тоді був радянським, чи у Львові, який був під польською владою.

– Зібралися представники різних українських націоналістичних організацій. На той момент, найбільш відомих можна виділити три: Група української націоналістичної молоді, Леґія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді. Також Українська військова організація (УВО), яку очолював Коновалець, та низка інших організацій, які представляли націоналістичний спектр. Ось вони й створили Організацію українських націоналістів.

Цьому об’єднанню передували декілька конференцій: одна відбулася в 1927 році в Берліні, друга – у 1928 році в Празі. Це був підготовчий період. І у 1929 році вже зібралися у Відні. Ця зустріч тривала з 28 січня по 3 лютого. Було два пленарних засідання, були роботи в комісіях. Загалом зібралися 32 особи: 30 делегатів і 2 гості; 16 осіб були представниками Галичини, 14 осіб – представники Наддніпрянщини.

Головним чином, це були люди, пов’язані з українськими національно-визвольними змаганнями, які служили в армії УНР або в Українській галицькій армії. Це молоді люди, які були інтерновані, і в таборах для інтернованих почався їхній громадський, організаційний рух.

– На той момент існувало кілька українських центрів впливу: був уряд УНР в екзилі, був уряд ЗУНР в екзилі й був гетьманський центр на чолі з Павлом Скоропадським. А тут створюють четвертий центр. Чому їх не влаштовували ті три?

– Було дуже глибоке розчарування: як у соціал-демократичній традиції, так і в гетьманській консервативній. Вважалося, що саме демократичні аспірації Центральної Ради не сприяли тому, щоб українські національно-визвольні змагання закінчилися перемогою. І молодь покладала відповідальність саме на представників демократичних партій, що вони не спромоглися проявити волю чи силу, взяти диктаторські повноваження, щоб втримати УНР.

Тобто, по-перше, це було розчарування у демократичній традиції. По-друге, на той момент вже були дуже популярні тоталітарні рухи в Європі. Італійський фашизм зарекомендував себе, на той момент, досить успішним. Також це було певне наслідування своїх успішних опонентів.

Історик Яна Примаченко

​– Поляків чи більшовиків?

– Поляків і більшовиків. Які завдяки твердій волі, ієрархічній чіткій структурі, терористичним актам, все ж спромоглися досягти свого, вони прийшли до влади. Польща відродилась як національна держава. У цьому сенсі, звісно, була гіркота поразки національно-визвольних змагань і було бажання робити щось своє. І, звичайно, недовіра до демократичного табору, старшого покоління…

– Гетьман не так демократичний, як консервативний.

– Так, але я маю на увазі розчарування саме тими силами, які стояли на чолі українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років.

– Люди, які зібрались у Відні – це були здебільшого учасники визвольної боротьби 1917–1921 років, чи це молодь, яка подорослішала вже після 1921 року?

Вулиця Канта у Відні. За спогадами учасників, установчий з'їзд ОУН у 1929 році відбувся в готелі на цій вулиці. У тому ж готелі делегати здебільшого й мешкали

– Переважно це люди, які вже мали військовий досвід і служили в армії. Але вони були ще молодими на той момент. Звісно, там були люди і старшого покоління, наприклад, генерал Микола Капустянський, але переважну більшість становили люди молодого і середнього віку, 20–30 років.

– У них розчарування, і вони обирають своїм лідером Коновальця, причому бачать його з диктаторськими повноваженнями. Але ж Коновалець повністю був задіяний у подіях 1917–1921 років: робив антигетьманське повстання, а наприкінці 1919 року, коли українська армія з усіх боків була оточена ворогами і вражена епідемією тифу, Коновалець першим розпустив свій підрозділ Січових Стрільців. Він теж був людиною, до якої можна було поставити питання. Чи його репутація в очах тих людей була бездоганною?

Євген Коновалець

– Він дійсно був людиною військовою, більшість учасників конференції теж мали військовий досвід. І вони розуміли ті всі складнощі, в яких опинилася армія УНР і Українська галицька армія свого часу. Але Коновалець був лідером Української військової організації – людиною, яка не склала зброю, яка не поїхала на еміграцію осмислювати цей досвід, а продовжила боротьбу.

– Наприкінці 1919 року – якраз поїхав! Ще у 1920 році тривала збройна боротьба, а Коновалець, даруйте, «звалив».

– Але повернувся і взявся до роботи. Так чи інакше, він долучився до цього процесу. Не забуваймо, що Українська військова організація була однією із засновників ОУН. Коновалець дійсно мав досить великий авторитет серед молоді й взагалі серед публіки, яка тоді у Відні зібралася. Бо там було дуже багато й теоретиків, той же Дмитро Андрієвський, той же Микола Сціборський.

Андрієвський – уродженець Полтавщини, служив в уряді УНР. А Сціборський мав військовий досвід, у Першу світову воював у російській армії, отримав інвалідність через отруєння газами. Але продовжив працювати як теоретик українського націоналізму й доволі багато зробив у напрацюванні теоретичних засад.

Зліва направо: Каленик-Григорій Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 року (фото: Центр досліджень визвольного руху)

​– Де ОУН мала найбільший вплив та як його поширювала?

– При створенні вже виникали колізії, які згодом привели до розколу ОУН.

– Так аж через 10 років стався розкол.

– По-перше, не було чіткої позиції: а що має собою становити ОУН? Було одне бачення, що це буде монолітна організація, яка підпорядкує собі всі структури. Інше бачення, що це буде якийсь форум, який об’єднає різні націоналістичні партії, це буде майданчик. Ще була ідея створення ОУН як понадпартійної організації. Власне, питання розмежування діяльності Української військової організації та Організації українських націоналістів досить довго було спірним.

– А Українська військова організація залишилась, чи влилася в ОУН?

– Частина делегатів вважала, що УВО має влитися в ОУН, а інші – що має лишитися на своїх позиціях, виконувати бойові та диверсійні завдання, працювати в нелегальному секторі. Натомість ОУН має бути легальною структурою. І тут виникали колізії. Бо крайовики – молодь, яка жила й працювала в Західній Україні – вважали, що УВО має підпорядкуватися ОУН.

Невдовзі цю колізію подолали: у 1930 році головою УВО в Західній Україні й головою крайового проводу ОУН була призначена одна людина – Юліан Головінський.

Але цей перманентний конфлікт щодо того, як має діяти організація… У молоді, яка діяла на західноукраїнських землях, і у Проводу українських націоналістів, який перебував за кордоном, було трохи різне бачення.

Назрівав певний конфлікт, бо молодь мала певну недовіру до Проводу. Вони вважали, що Провід занадто заграє з німецькими спецслужбами, що він може стати знаряддям цих спецслужб, що Провід не до кінця усвідомлює ситуацію в краї.

І це все вибухнуло після того, як відбулися масові арешти в краї у 1934 році, після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Тоді арештували Степана Бандеру, який на той момент був головою крайового проводу, і все крайове керівництво. Під час суду над ними, а це два процеси – Варшавський 1935 року та Львівський 1936 року – сплив так званий архів Сеника. Омелян Сеник належав до старшого покоління, був одним із членів Проводу українських націоналістів. Молодь сприйняла це як зраду.

– Що ж там такого було в цьому архіві?

– Він став однією з доказових баз на процесі проти крайовиків. Їх звинувачували в терористичній діяльності, в організації та здійсненні вбивства Перацького, а до цього було вбивство секретаря радянського консульства у Львові Олексія Майлова. Відтак виникла недовіра до Проводу. До того ж у Проводі ОУН був Ярослав Барановський, а його брат Роман Барановський був викритий як агент польських спецслужб, і це посилило недовіру.

Степан Бандера, 1927 рік

​– А скільки Степану Бандері було на той час?

– Вони всі були молоді на той момент, запальні. Їм не вистачало певного досвіду конспіративної роботи. Хоча, коли Бандера очолив крайовий провід ОУН, то досить багато зробив, щоб посилити агітаційну роботу, посилити конспірацію. Але польська поліція теж непогано працювала.

– Бандері у 1934 році було якихось 25 років.

– Абсолютно молода людина, але з 1930-го до 1933 року, коли Бандера очолив крайовий провід у Західній Україні, щороку голову крайового проводу арештовували поляки. Спочатку був заарештований Головінський, який загинув невдовзі після арешту. Потім були Охримович і Габрусевич, яких також затримала польська поліція, один із них був вбитий. Тобто, зміна кадрів відбувалася дуже швидко й, напевно, на той момент особливо і не було кому очолювати.

Бандера був одним із заступників, і в 1933 році очолив крайовий провід ОУН. Його зоряний час – це Варшавський і Львівський процеси, на яких він патріотично виступав, доводив право українців на власну державу. І саме це зробило йому політичне ім’я, він став ідейним лідером і символом цього руху. У міжвоєнний період, від 1934-го і до 1939 року, Бандера перебував у тюрмі. Падіння польської держави дозволило йому вийти з ув’язнення. Після проголошення Акту відновлення Української Держави влітку 1941 року, він був заарештований німцями і до осені 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен.

Тому більшість активного часу, коли відбувалася розбудова структури ОУН, Бандера перебував у тюрмі. Тобто, якоїсь ведучої і керівної ролі він не виконував. Але, безперечно, був символом. І вже потім, у повоєнний час доклалася радянська пропаганда до розкручення цього імені.

– Повернімось дещо раніше. Однією з дружніх до оунівців держав була Литва, яка тоді мала великі проблеми з Польщею. Коновалець їздив по світу з литовським паспортом. Але й СРСР також мав проблеми з Польщею, і Литва отримувала від СРСР певну допомогу. І є така версія, що ця допомога могла опосередковано надходити оунівцям. Вам про таке доводилося чути? Наскільки така версія має право на існування?

– Я не стикалася з такою інформацією, але певне право на існування вона має. Бо дійсно, радянські шпигуни досить ефективно проникали у цю сітку. Ми знаємо, як відбулося вбивство Коновальця.

Литовський паспорт Євгена Коновальця

​– Знаємо, але давайте уточнимо певні моменти. Агент радянських спецслужб Павло Судоплатов народився в Україні, добре розмовляв українською. Але, все-таки, як він зумів увійти у близьке оточення Коновальця, який не так просто йшов на контакт?

– І який не був наївним і довірливим. Але в ОУН була така мрія – поширити свою діяльність на радянську Україну. Цим скористалися радянські спецслужби, які почали творити так звані легендовані проводи і розповідати, що там є певні структури. Судоплатов так і потрапив, як агент – розповідав, що там є оунівська сітка, що вони її створюють.

– Не виникало підозр до людини, яка приїздила з Радянського Союзу і видавала себе за підпільника?

– Там була ціла легенда, що він моряк, який плавав на торгових судах, і це йому дозволяло зустрічатися з Коновальцем. Все було дуже продумано: була певна радіогра, було вербування представників ОУН з боку радянських спецслужб.

Радянський Союз дуже непокоїла Організація українських націоналістів і непокоїло все, що було з нею пов’язано, так чи інакше.

– А через що? Через убивство консула Майлова?

– Убивство Майлова було показовим актом – відповіддю на Голодомор в Україні, щоб привернути увагу до цієї масштабної трагедії, геноциду. У Радянського Союзу наявність західноукраїнських земель у складі Польщі й польська політика прометеїзму викликали побоювання, що Україна може у певний момент відколотися від Радянського Союзу.

– Прометеїзм мав на меті згуртувати і вирвати з-під влади Росії неросійські народи. Якщо петлюрівська еміграція була загалом прихильна до Польщі, то оунівці були різко проти. І в такому випадку виходило, що для Радянського Союзу вони – ворог мого ворога. Чому в якийсь момент ОУН стала непокоїти СРСР?

– Будь-який націоналістичний рух непокоїв Радянський Союз, будь-яка структура, яка мала якісь потуги. Бо, так чи інакше, це була потенційна загроза, тому радянські спецслужби боролися зі всіма.

В ОУН тут була специфічна позиція. Оскільки вони сприймали ситуацію 1917–1921 років як зраду демократичного світу, бо ніхто з західних демократичних держав не підтримав українську ідею, то виходили з позиції, що потрібно спиратися на власні сили. Це було для оунівців ключовим.

Звісно, вони не сприймали ні гетьмана, ні, тим більше, Петлюру, який у певних колах сприймався як зрадник. Бо він погодився, що Західна Україна має стати частиною Польщі, відповідно до Варшавського договору 1920 року.

А для радянського керівництва, для того ж самого Сталіна Україна була прикордонною територією. І те, що частина українських земель належала Польщі, створювало загрозу іредентизму, тобто національно-визвольного руху. Тому радянські спецслужби працювали по всіх напрямках: з петлюрівськими колами, з гетьманськими, з ОУН.

– У 1934 році крайовий керівник Бандера був ув’язнений і отримав довічний термін, а провідника Коновальця в 1938-му вбили радянські спецслужби. Ось у таких екстремальних умовах діяла Організація українських націоналістів.

Євген Коновалець, Відень, весна 1938 рік (фото: Центр досліджень визвольного руху)

_________________________________

НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)