(Рубрика «Точка зору»)
Починаючи з перших років незалежності в Україні точилися часто природні, а незрідка й спровоковані дискусії про те, яка візія історичного минулого потрібна самостійній державі. Були високопосадові прихильники збереження російсько-радянської історичної парадигми, найяскравіший представник – Дмитро Табачник, були прихильники патріотичної візії, були і промоутери нібито компромісного варіанту. Останній уособлював колишній секретар Донецької міської ради (нині широко представлений на багатьох московських телеекранах) Микола Левченко. Він пропонував залишити кожному регіону України право на власне історичне бачення, на власний пантеон героїв і на власні оцінки минулого безвідносно до решти України.
Отже, йшлося про декілька зовсім різних варіантів історичної пам’яті, на кожному з яких мала сформуватися з часом окрема національна ідентичність. Саме тому на Донбасі стверджувався культ російсько-комуністичних героїв (за цілковитого несприйняття власне українських, над усе борців за самостійну Україну), постійно відтворювалася ностальгія за Радянським Союзом і нав’язувалася ідеологема особливого «народу Донбасу». Російські війська прийшли в 2014 році на вже добре підготовлений ґрунт у роки незалежної України за байдужості, а інколи прямого сприяння офіційного Києва. Життя продемонструвало, що національна єдність передбачає спільну історію і спільний пантеон героїв, єдину політику національної пам’яті. Плюралізм у цій сфері не дає позитивних перспектив. Так чи інакше два різні пантеони героїв, дві різні історичні пам’яті неминуче призведуть до утворення різних націй і країн.
Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до 85-х роковин геноциду
Активісти модної ідеї «зшивання країни» також пропонували мирне співіснування різних історій в Україні, забуваючи, що різні історичні наративи не є однаково українськими. Один з них справді український, а протилежні йому сформовано колонізатором і нав’язано українцям. Тому тривале співіснування несумісних концепцій не є можливим, бо є чимось протиприродним. Адже радянська і російська історична візія на сході України цілком закономірно призвела до виникнення сепаратистських так званих «республік» під цілковитим контролем Кремля. Зрозуміло, що не тільки вона, але ця візія виступала могутнім ідеологічним супроводом радикальних антиукраїнських дій. А події 2014 року поставили суспільство України перед необхідністю чіткого вибору і розмежування з агресором, проведення демаркації між «своїм» і «не своїм» в історії.
Єдність національна і єдність імперська
Нещодавно на запитання: «Де закінчуються кордони Росії?» – Володимир Путін відповів так: «Кордони Росії не закінчуються ніде». Так, імперії страшенно не полюбляють чітких кордонів і меж, вони завжди готові до розширення їх. Саме тому РФ відмовлялася від прикордонної демаркації акваторії Чорного і Азовського морів, від облаштування російсько-українського кордону на суходолі. Але історія потребує чіткого розмежування не менше, ніж території і геополітика.
Плакат на акції протесту проти агресії Росії стосовно України. Вашингтон, 6 березня 2014 року
СРСР, а нині РФ накидали і накидають Україні своє тлумачення української історії, спекулюючи на деяких діячах українського походження в Росії і російського походження в Україні під гаслом: «Та ми ж так переплетені, змішані, ми практично один народ». Спекулюючи і на тому, що чимало українців волею історії були змушені брати участь в розбудові Російської імперії. Але то не було добровільним вибором (за певними винятками). Древні євреї до виходу з Єгипту брали участь в будівництві пірамід, але їхні нащадки не вбачають тут підстав для гордості й задоволення. Єгипетський полон – то справді був полон, неволя, рабство. Тому досі пам’ятають знамениту фразу, сказану єгипетському фараону від імені єврейських учасників будівництва: «Відпусти мій народ!»
А багатьох українців досі не відпускають імперські історичні міфи…
Поміж українських будівничих російських «пірамід» було чимало видатних, талановитих, а часом і геніальних синів України. Згадаймо Корольова, Глушка, Челомея, Янгеля (і це лише у сфері космонавтики і ракетобудування). Звісно, такі факти можуть гріти українську душу, приємно лоскотати національне самолюбство. Можна згадувати національні українські сентименти цих людей, українську мову, яку вони не забували, українські пісні, які вони любили. Проте вони будували саме російські «піраміди»… Вони працювали на імперію, на її силу і велич. Де в усьому цьому Україна? Вона аж ніяк не була бенефіціаром зусиль цих діячів.
Згадаймо тих українців, що робили з дикої Московії європеїзовану Російську імперію і здобували там високі посади, звання і регалії: головного ідеолога реформ Петра Першого і колишнього Київського митрополита Феофана Прокоповича, вихованця Києво-Могилянської академії канцлера Російської імперії графа Безбородька і фактичного предстоятеля РПЦ Стефана Яворського – яка користь Україні від їхньої справді титанічної діяльності на чужій ниві? А елементи спільної історії метрополії і колонії є у будь-якої в минулому колоніальної країни – Ірландія, США, Індія мають чимало таких спільних моментів із Британською імперією. Україна тут не унікальна. Проте Україна повинна чітко бачити свої кордони не тільки на землі, в повітрі й на морі, а й у власному історичному минулому.
Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, Святому Апостолу Андрію Первозванному і творцям слов'янської азбуки Кирилу і Мефодію
Небезпека російського варіанту «спільної» історії
У 2014 році Російська Федерація в Криму і на Донбасі активно використовувала неструктуровану, нечітку, розмиту і хаотичну свідомість значної частини місцевого населення, що не знала жодного культурного та й політичного кордону між українським і російським. Те населення щиро сприймало озброєних іноземців з-за «поребрика» як «наших». Цьому сприяла багаторічна специфічна місцева, а часом і загальнодержавна політика історичної пам’яті. Зокрема гучні свята на честь перемог російської зброї, на честь звитяг сталінської Червоної армії, на честь царських і радянських генералів і адміралів. Завдяки цьому зникала здатність розуміти, що військові з Росії є громадянами іншої держави, що вони незаконно перебувають на чужій території. В Україні 22 роки нищили не лише армію і ВПК, а й систему національно-культурного і національно-політичного розпізнавання «свій-чужий». Нині, між іншим, така ситуація сформувалася в сусідній Білорусі зусиллями перш за все її президента, вона в будь-який момент може створити цій державі великі проблеми.
Отже, українська візія історії не повинна об’єднуватися з антиукраїнськими візіями, вона має їх перемагати і вже перемагає. Колись гасло: «Слава Україні! – Героям слава!» вважали західноукраїнським, пов’язаним лише з боротьбою ОУН-УПА. Нині воно стало всеукраїнським, його можна почути в Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, причому не лише від українців, але й від етнічних росіян, євреїв, кримських татар, білорусів і багатьох інших. Це ще раз перекреслює вигаданий «за поребриком» міф про «декілька різних Україн»... А творцям усіляких кабінетних концепцій варто пам’ятати: не треба об’єднувати те, що не об’єднується і синтезувати те, що не синтезується. Як казав незабутній Іван Плющ: «Ну то чого ж його пхати, як воно не лізе?»
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
НА ТЕМУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ:
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Кубань – це Україна: Київ повертає країні національну пам’ять
100 років Соборності України: об’єднана держава опинилася у стані війни на два фронти
Музей «Поле Полтавської битви». Чому влада України не реагує на загрозу державній безпеці?
Українці на теренах нинішньої Росії. Куди вони поділися?
На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців – історик