До сторіччя від дня народження Олександра Солженіцина проект Радіо Свобода «Настоящее время» публікує огляд документів КДБ радянської України, в яких згадуються письменник і його твори
Сам-і тамиздат
Із 1960-х до кінця 1980-х твори Олександра Солженіцина перебували в СРСР під забороною. Однак по країні ходили «самвидавні» копії книг письменника. Одні, ризикуючи, купували (або брали почитати у знайомих) демонізовані державною пропагандою видання, інші, що мали таку можливість, самі виготовляли копії.
У 1969 році на випуску самвидаву попалася редактор щорічника «Наука і культура» киянка Наталія Кравченко. У неробочий час вона набирала на редакційній друкарській машинці текст «ідейно шкідливого роману О. Солженіцина «У колі першому», який нелегально поширювався серед певної частини інтелігенції та молоді».
Рукопис вилучили, жінку допитали. Вона заявила, що готувала п’ять копій книги. Мета – заробити на продажу їх. А організував все, за словами Кравченко, старший редактор Анатолій Шевченко. За словами останнього, роман він купив у незнайомця на вулиці біля відомого у Києві книжкового магазину «Сяйво». Копії робилися нібито для того, щоб продати знайомим і повернути витрачені кошти. Пояснення Шевченка здалися чекістам нещирими. Тим більше, раніше його викривали у зв’язках із націоналістами й участі в антирадянських акціях. Кримінального переслідування старший редактор уникнув – мабуть, обійшлися лише профілактикою. Згодом Анатолій Шевченко став відомим журналістом і літературним критиком.
Траплялися й спроби ввезти в країну «тамвидавські» (випущені на Заході) примірники книг Солженіцина. У 1974 році на станції Чоп, на кордоні УРСР з Угорщиною і Чехословаччиною, митники вилучили у жителя Гатчини Євгена Денисова більше ніж десять заборонених видань. Серед них – шеститомне зібрання творів Солженіцина. Денисов повертався з Югославії.
Його зняли з поїзда і допитали. Він пояснив, що спеціально шукав праці нобелівського лауреата в книжкових магазинах Белграда. Йому дали паризький адресу представника емігрантської організації «Народно-трудовий союз» (НТС), який через деякий час і надіслав потрібні книги.
Стосовно Денисова планували порушувати кримінальну справу за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді.
Справа Ігрунова і свідок Павловський
Серед тих, хто потрапив на лаву підсудних через книги Солженіцина, був молодий одесит В’ячеслав Ігрунов.
В’ячеслав Ігрунов. Фото з кримінальної справи
У першій половині 1970-х йому вдалося зібрати бібліотеку непідцензурних видань – від творів Булгакова і Мандельштама до правозахисного бюлетеня «Хроніка поточних подій». Своїми надбаннями В’ячеслав ділився зі знайомими, серед яких був студент місцевого історичного факультету, а після випуску – сільський учитель – Гліб Павловський. Серед іншого, він брав почитати книги Солженіцина – «В колі першому», «Серпень Чотирнадцятого», і, нарешті, недавно вийшов (йшлося про 1974 рій) «Архіпелаг ГУЛАГ».
Останню гучну роботу Павловський, не запитавши в Ігрунова, передав своєму університетському викладачу Вадиму Алексеєву-Попову, щоб той як історик висловив свою думку. Згідно зі спогадами фігурантів процесу, за чиїмось доносом до викладача на дачу прийшли з обшуком і знайшли ту саму книгу. Однак в матеріалах справи стверджується, що Алексеєв-Попов сам передав «Архіпелаг» в місцеве управління КДБ. Історик розповів про Павловського, а той, у свою чергу – про Ігрунова, якого в травні 1975 року заарештували.
Пояснення Алексеєва-Попова з негативним відгуком про «Архіпелазі ГУЛАГ» і характеристикою Гліба Павловського
Пояснення Павловського з переліком книжок, взятих в Ігрунова
Побачивши, що за приятеля серйозно взялися, Гліб Павловський вирішив відмовитися від своїх показань і на судовому процесі не свідчив. За це проти нього збиралися порушити кримінальну справу.
Однак доказів «виготовлення і поширення творів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад» проти Ігрунова і без того вистачало. Це і свідчення очевидців, один з яких також брав почитати «Архіпелаг ГУЛАГ», і знайдені при обшуку видання. Обвинуваченому інкримінували і те, що він відправив кримському знайомому фотоплівки з текстами «Листи вождям Радянського Союзу» Солженіцина і «Походження партократії» Абдурахмана Авторханова, щоб той виготовив на фотопапері копії. Ці плівки, а також самвидавчий екземпляр «Архіпелагу ГУЛАГ» із рукописної написом «Прочитай сам і передай іншому» досі зберігаються в архіві Служби безпеки України.
Самвидавчий примірник «Архіпелагу ГУЛАГ» з кримінальної справи Ігрунова
Фотоплівки, в тому числі з текстом «Листи вождям Радянського Союзу» Солженіцина з кримінальної справи Ігрунова
У долучених до справи протоколах обшуку є рецензії на вилучені в Ігрунова видання – в тому числі «Архіпелаг ГУЛАГ» і «Лист вождям Радянського Союзу». В обох випадках робляться висновки про «злісний антирадянський характер» цих робіт.
Рецензії на «Архіпелаг ГУЛАГ» і «Лист вождям Радянського Союзу» з кримінальної справи Ігрунова
Близько року Ігрунов провів під вартою, але в підсумку був визнаний неосудним і відправлений на примусове лікування. Павловського за відмову свідчити так і не притягнули, але він більше не зміг працювати вчителем і переїхав до Москви. В’ячеслав Ігрунов згодом став відомим політиком, депутатом Держдуми, а Гліб Павловський – журналістом і політтехнологом, який працював на табір Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року.
«Чим він кращий за того ж Власова або Гітлера?»
За допомогою агентурної мережі КДБ збирав і записував відгуки людей про резонансні події в країні. У тому числі про переслідування дисидентів – арешти, судові вироки, «викривальні» статті в пресі. У 1972 році газета «Труд» опублікувала перекладену з польської розгромну рецензію Єжи Романовського на щойно опублікований роман Солженіцина «Серпень Чотирнадцятого». Через кілька днів «комітетники» рапортували: «Переважна більшість представників творчої інтелігенції схвалює статтю, обурюється поведінкою Солженіцина, дає йому правильну політичну оцінку».
Кілька сторінок займають відгуки письменників, журналістів, науковців республіки, що рябіють невтішними епітетами на адресу дисидента. Наприклад, редактор А. Шушурін шкодує, що автора твору «Серпень Чотирнадцятого» звільнили з ув’язнення, і додає: «Прикро, що такі, з дозволу сказати, люди топчуть нашу землю та ще й займаються літературною діяльністю».
З ним солідарний і начальник відділу комітету з друку С. Земсков: «Солженіцина потрібно відправити до таборів – «нехай своїм горбом спокутує провину».
Ось редактор видавництва «Таврія» Кузнецов в якійсь мірі передбачив долю письменника. За його словами, Солженіцин повинен вирішити: просити в уряду виїзду на Захід або бути вигнаним з країни.
Деякі висловлювали невдоволення тим, що «Труд» опублікував матеріал не радянського, а польського письменника. Одеський професор Левченко припустив, що надрукована в газеті рецензія лише викличе інтерес до роману.
Цілий шквал відгуків, якщо вірити КДБ, викликала стаття П. Соловйова «Шлях зради». Вона вийшла в «Правді» в січні 1974 року – невдовзі після того, як у Парижі побачив світ перший том «Архіпелагу ГУЛАГу».
Тональність більшості зафіксованих висловлювань населення – та ж, що і раніше. Слюсар локомотивного депо Гриценко, інженер Інституту геохімії Академії наук УРСР Гончарик, актриса Херсонського театру ляльок Мажуріна, студент Київського держуніверситету і багато інших були солідарні у своїх вимогах призначити «найсуворіше покарання» Солженіцину.
Викладач Київського університету Л. Лашова запропонувала: «Нехай би поїхав в якусь капіталістичну країну і там пізнав «принади «того світу».
Окрема тема – «наклеп Солженіцина на героїчних захисників Сталінграда, вихваляння ним осіб, які стали на шлях співпраці з гітлерівцями». У документах наводиться кілька відгуків обурених фронтовиків.
Приблизно через місяць письменник був позбавлений радянського громадянства і висланий з країни. Знову «контора» повідомляла про всенародне схвалення рішення влади. Одні при цьому вважали, що вжиті заходи були оптимальними, оскільки у в’язниці нобелівський лауреат став би вважатися мучеником. Інші наполягали, що варто було все ж садити, а не висилати. «Таких, як Солженіцин, треба розстрілювати. Але нехай знають вороги, що радянські люди не кровожерливі. Це добре. Тепер подивимося, як він там заспіває», – міркував бригадир Вінницького заводу залізобетонних конструкцій Д. Переяслав.
Співробітник республіканського Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти А. Войтович поставив Солженіцина в одну низку із Власовим і Гітлером.
«Треба випити за його здоров’я»
Як це зазвичай бувало, записки КДБ про «всенародне схвалення» завершувалися оглядом «політично шкідливих суджень», висловлених «окремими націоналістичними і антирадянськими особами». «Треба випити за його (Солженіцина – ред.) здоров'я, щоб йому пощастило, щоб йому не накапостили ще. За нього біле світло. За ним такі, як Сахаров, Ростропович», – закликала когось із близьких пенсіонерка з Умані Надія Суровцева (частіше зустрічається інший варіант написання прізвища – Суровцова).
Ім’я жінки в КДБ добре знали: вона була працівницею українських органів влади часів Центральної Ради та Гетьманату Скоропадського (1917–1918 роки) і багаторічним в’язнем сталінських таборів. Суровцева була особисто знайома з Солженіциним і ділилася спогадами про ув'язнення, які були використані при написанні твору «Архіпелаг ГУЛАГ». Крім того, в третьому томі книги розміщене фото Суровцової з табору.
Надія Суровцева
Черкаський слюсар, «колишній оунівець» І. Кметь встав на захист книг письменника, аргументуючи тим, що основою для них послужили архівні документи.
На думку І. Кичака з Івано-Франківської області, «москалі» видворили письменника, тому що бояться його. Він додав, що українцям було б ким пишатися, якби в Україні була така людина.
Дійшли до спецслужб і слова відомої учасниці українського дисидентського руху Оксани Мешко: «Вони нічого Солженіцину не змогли зробити, тому що бояться громадської думки і змушені таким шляхом його позбутися».
У ті роки Мешко, вже літньою жінкою, неодноразово піддавалася обшукам і допитам, а в 1980-му вдруге була засуджена до позбавлення волі. Занепокоєння викликали і судження «сіоністськи налаштованих» євреїв, які, як і українські націоналісти, постійно перебували «під ковпаком». Киянин С. Борщевський у приватній розмові виступав проти цькування Солженіцина та Андрія Сахарова, а також арештів режисера Сергія Параджанова і активіста сіоністського руху Олександра Фельдмана. Бібліотекар Держкіно УРСР Б. Каганович висловив досить оригінальне припущення, що «критика Солженіцина спрямована перш за все проти євреїв». Згодом самого письменника неодноразово звинувачували в антисемітизмі.
«Сперечатися з Солженіциним ми не могли, бо він писав правду, тоді ми, побоявшись викриттів, вислали його за кордон», – вважав київський інженер І. Айзенберг.
«Хай живе Солженіцин! Геть брежнєвців»
«Кухонними» розмовами підтримка Солженіцина не обмежувалася. Після його видворення в деяких українських містах виявилися саморобні листівки на захист письменника. Деякі з них потрапляли в КДБ і теж збереглися в архіві. У листівці, яку хтось повісив на дошку оголошень комбінату в Кременчуці, Солженіцина називають «великим радянським демократом» і «народним адвокатом». Автор заявляє, що незважаючи на репресії, люди будуть продовжувати справу Солженіцина і Сахарова – «боротьбу за свободу, прогрес, проти огидного, прогнилого наскрізь чинного режиму».
У поштову скриньку запорізького відділення зв’язку кинули листівку з лаконічним текстом: «Хай живе Солженіцин! Геть брежнівців. Демократи».
Досить часто до редакції українського гумористичного журналу «Перець» приходили листи антирадянського змісту. «Руки геть від Солженіцина! Доки ви будете знущатися над кращими синами і патріотами Батьківщини?» –запитував автор одного з них, відправленого в лютому 1974 року.
Чи вдалося чекістам розшукати авторів, невідомо. У гіршому випадку за такі дії могли покарати декількома роками позбавлення волі.
Неслухняний Євтушенко
Незабаром після висилки Солженіцина КДБ перехопив лист із Москви, адресований до Києва поету Івану Драчу. Той вже раніше потрапляв в поле зору органів через антирадянські висловлювання та зв’язки з дисидентами. Автором листа був Євген Євтушенко. Він звертався до радянських радіослухачів (Драч, судячи з усього, був не єдиним адресатом). Євтушенко пояснює недавнє скасування свого концерту новиною про арешт Солженіцина. Він заступається за опального письменника, а також за колег, які поступили так само і встигли через це впасти у немилість.
Підтримка Солженіцина Євгеном Євтушенком – широко відомий факт. Зокрема, поет розповідав, що прямо під час засідання Політбюро, на якому вирішувалася подальша доля письменника-дисидента, він зміг додзвонитися до голови КДБ СРСР Юрія Андропова і поставити свого роду ультиматум. «Якщо процес над Солженіциним почнеться, готовий померти за його звільнення на барикадах», – заявив тоді Євтушенко, на що Андропов злобно порадив йому «проспатися».
Друзі з Києва та Кельна
Серед відомих жителів УРСР, яких підозрювали в симпатіях до Солженіцина і зберіганні його робіт, був письменник Віктор Некрасов.
Віктор Некрасов
На початку 1972 року він, за повідомленням джерела КДБ, побоюючись обшуків, спалив примірник «Серпня Чотирнадцятого», який зберігав вдома.
А незабаром, після проведеної розмови, сам віддав чекістам «тамвидавський» випуск роману «В колі першому», нібито куплений у Москві.
У довідці КДБ, присвяченій особистості Некрасова, відзначається, що він неодноразово зустрічався з Солженіциним і захоплювався його громадянською мужністю.
Через два роки, якраз в розпал кампанії з видворення Солженіцина, до Некрасова прийшли з обшуком (санкцію дав особисто голова ЦК КПУ Володимир Щербицький). Вилучили безліч різної «антирадянщини», в тому числі книги все того ж Солженіцина і касети з передачами «Німецької хвилі» про «Архіпелаг ГУЛАГ».
Особливий інтерес «гебістів» викликали два варіанти листів Некрасова німецькому письменнику, президенту ПЕН-клубу Генріху Беллю, присвячені їхньому спільному другові.
«Ну, а тепер Солженіцина ... Не нове! І прийоми не нові. Плювати на те, що передовик (наш російський, звичайно) і гадки не має, про що йде мова, і нічого не читав і не хоче солженіцинських «пасквілів» і «варива», та й взагалі в більшості своїй навіть не знає, хто такий Солженіцин. Ворог – і все!» – журиться Некрасов з приводу цькування письменника-дисидента. Згадав він і ту саму статтю «Шлях зради»: «Безглуздо заперечувати мерзенні звинувачення нікому не відомого П. Соловйова у «Правді» на адресу Солженіцина. Вони настільки брехливі, злі і безпорадні, що не вимагають навіть аргументації. Гірким є інше – «Правда» все-таки є «Правда», і читають її мільйони, і багато хто вірить». Через деякий час Белль зустрічатиме у Франкфурті літак із висланим Солженіциним. Перші кілька днів на Заході радянський письменник проведе в будинку свого німецького друга під Кельном.
Олександр Солженіцин і Генріх Белль
Того ж року Некрасов, якому не давали спокою «органи», вилетить з Києва до Швейцарії і більше ніколи не повернеться в СРСР. Як і Солженіцина, його через деякий час позбавлять радянського громадянства.
Українське питання
При переїзді на Захід відомих дисидентів КДБ, як правило, докладав зусиль для того, щоб перешкодити їхній співпраці з емігрантськими антирадянськими організаціями. Незабаром після висилки Солженіцина республіканський комітет кілька разів доповідає в ЦК про ставлення до нього українських націоналістів із діаспори. Із записок випливає, що тут радянському режимові турбуватися нема про що – російський письменник і українські структури навряд чи зможуть протистояти йому спільно.
На той час в деяких колах Солженіцина вважали російським шовіністом, «єдинонеділимцем. У тому ж виданні «Архіпелаг ГУЛАГ», з одного боку, присутні співчутливі пасажі про в’язнів-«бандерівців» і про ідеї незалежності України, з іншого – примітка про лівобережні області, які «тяжіють до Росії», і яким буде потрібен плебісцит. Та й українську самостійність письменник допускав не назавжди, а з прицілом на «відновлення єдності в майбутньому». Найбільш радикальну позицію стосовно Солженіцина зайняла «бандерівська» гілка Організації українських націоналістів. «На їхню (представників «бандерівської» ОУН – ред.) думку, Солженіцин не братиме участі в боротьбі проти «насильницької русифікації», нібито проведеної в нашій країні, і виступати на захист» радянських політв’язнів «неросійських національностей». Бандерівці побоюються, що поява Солженіцина посилить хаос і міжусобну боротьбу в антирадянському середовищі і поширюють версію, ніби саме на це і розраховували радянська влада, викинувши його з СРСР», – відзначали в спецслужбі.
Більш поміркованою була оцінка іншої емігрантської структури – закордонного представництва Української головної визвольної ради (ЗП УГВР). Її члени вважали помилкою добровільну згоду Солженіцина на видворення і сприймали його лише як письменника, а не політика.
Український конгресовий комітет Америки (УККА) відправив письменнику телеграму, в якій відзначав його заслуги – зокрема, захист Святослава Караванського та інших українських політв’язнів.
«КДБ при РМ УРСР вживає заходів для використання негативного ставлення української еміграції до Солженіцина в інтересах нашої держави», – повідомлялося в одній із записок. До кампанії проти письменника чекісти підключили «прогресивні» (лояльні до СРСР) структури американських українців. У низці газет діаспори вийшли статті «про одностайне засудження радянської громадськістю антинародної діяльності Солженіцина».
Крім того, КДБ ініціював вихід у нью-йоркському «прогресивному» виданні «Українські вісті» матеріалу «з використанням широко поширеної серед українських емігрантів думки про Солженіцина як про великоросійського шовініста».
«Вічний ворог»
Після видворення Солженіцина кількість згадок письменника в матеріалах КДБ поступово зменшується. Однак, все ж про нього, як про одного з найпомітніших опонентів режиму, не забували аж до самої перебудови. Прізвище дисидента, який жив у США, і назви його книг можна зустріти навіть у таких документах, як записка Комітету держбезпеки від 1979 року про «нездорову обстановку» в київських ресторанах. До вух довіреної особи чекістів дійшли слова військового, що був напідпитку і сидів за сусіднім столиком, який хвалив Солженіцина і радив почитати «Архіпелаг ГУЛАГ».
Іноді КДБ відправляв «нагору» списки питань, які найчастіше задавали його співробітникам слухачі лекцій «про підвищення політичної пильності радянських людей». Серед них незмінно зустрічаються питання про Солженіцина. Наприклад, у 1982 році долею видвореного письменника цікавилися в десяти містах і областях УРСР.
Невідомо, що відповідали лектори, але навряд чи вони підозрювали, що через сім років праці письменника знову почнуть видавати в Радянському Союзі, а ще через рік йому повернуть громадянство.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Солженіцин побачив іншу Росію, ніж очікував, але Путін був йому симпатичний