Стів Ґуттерман
Коли нобелівський лауреат Олександр Солженіцин повернувся на Батьківщину в 1994 році після двох десятків років у вигнанні, він побачив іншу країну, за його власними словами, «до невпізнання» іншу. Серед тих, хто зустрічав Солженіцина на вокзалі у Москві, був кореспондент Радіо Свобода Стів Ґуттерман.
Подорож Олександра Солженіцина до Москви тривала понад два місяці. Прилетівши з Америки літаком до Владивостока, там він сів на поїзд і проїхав через всю Росію, прибувши на Ярославський вокзал у Москві 21 липня. Зустрічати його прийшли колишні дисиденти, друзі, шанувальники письменника. Для багатьох людей у тодішній Росії та за кордоном нобелівський лауреат із літератури за 1970 рік Олександр Солженіцин, якому б виповнилося 100 років 11 грудня, був монументальною фігурою, моральним авторитетом.
Він не збирався у політику, слухачам, що зібралися під дощем послухати його прямо на вокзалі, він сказав, що не зможе виправити всі проблеми, які створив радянський режим за 70 років. Але його повернення здавалося правильним, здавалося, воно свідчить про те, що Росія перетворюється на «нормальну державу».
Але Росія, з якою він зіткнувся, була далека від його ідеалу – Радянський Союз розпався, з авторитарного режиму країна перейшла до дикого капіталізму, а енергія людей була спрямована на виживання.
Ніхто не очікував, що прощання з комунізмом буде легким. Але ніхто не чекав, що воно буде настільки болісним. Росія переживає оргію гріха та аморальностіОлександр Солженіцин
«Ніхто не очікував, що прощання з комунізмом буде легким. Але ніхто не чекав, що воно буде настільки болісним. Росія переживає оргію гріха та аморальності», – сказав Солженіцин.
Попри сумну дійсність, яку підкреслила ще і дощова погода, 75-літній Солженіцин все ж вірив у краще. «Ми виберемося з цієї ями», – сказав він.
Росія, яку він побачив, подобалася йому дедалі менше
«Народні маси у розпачі, вони в шоку від зневаги і сорому власної безпорадності», – сказав Солженіцин у своїй промові, зверненої до депутатів Державної думи Росії у жовтні 1994 року. Росію, якою керував президент Борис Єльцин, він назвав олігархією, і сказав, що «немає жодних ознак того, що реформи і державна політика здійснюються в інтересах людей».
Він також казав депутатам, що їм загрожує така ж доля, як і першій російській Думі за царя. Солженіцин помилився у своїх прогнозах – Думу не розпустили. Але з приходом до влади нового президент Володимира Путіна, Держдума стала кишеньковим парламентом, який повністю контролював Кремль, і до якого не могла потрапити ліберальна опозиція.
Ідеалом Солженіцина була Росія, яка базується на громадах, місцева влада, яка здійснювалася людьми на місцях. Нічого не було далі від цього ідеалу, як централізація влади, яку запровадив Путін.
Тим не менше, Путін імпонував Солженіцину набагато більше, ніж Єльцин. На відміну від інших колишніх радянських дисидентів, Солженіцин не критикував Путіна. Він навіть хвалив його за «відродження сильної держави».
Погляди Солженіцина на Захід, особливо на США були різко критичними, а в своїх націоналістичних поглядах він наближався до Путіна. Він називав «казками» твердження українців про те, що Голодомор був геноцидом, а саму Україну він називав «своєю». Він повторював великоросійський міф про «відірвану Галичину», яку «підгодовувала» Австрія, де «були вирощені перекручена українська ненародна мова, нашпигована німецькими і польськими словами, і спокуса відучити карпаторосів від російської мови, і спокуса повного всеукраїнського сепаратизму», – писав Солженіцин у своїй статті «Як нам облаштувати Росію».
У 1994 році західним оглядачам було важко уявити собі союз між інтелектуалом і дисидентом Солженіциним та багатолітнім агентом КДБ Путіним. Але для Путіна він виявився зручним союзником, навіть після смерті.
Відкриваючи пам’ятник Солженіцину до його століття у Москві, Путін назвав Солженіцина «справжнім патріотом Росії», який «протистояв всім проявам русофобії», термін, який Кремль використовує для того, щоб звинувачувати західних офіційних осіб у погіршенні стосунків із Росією.
За рік перед смертю, 88-літній Солженіцин отримав нагороду від Путіна. Через важку хворобу Солженіцин не зміг прийти сам, тому нагороду в Кремлі отримувала його дружина. Путін сказав, що «нагорода була за всю роботу на благо Росії». Проте Путін потім прийшов і додому до Солженіцина, який вже сидів у візку, і той дякував Путіну за стабільність, яку, здавалося, Солженіцин цінував тепер понад усе.
Солженіцин помер у серпні 2008, коли Росія вела війну проти Грузії. Про неї Солженіцин вже не встиг висловитися. Як і про те, що Путін повернувся на третій термін президентства.
Чверть століття перед цим на Ярославському вокзалі Солженіцин обіцяв говорити правду людям, що тримали владу. Бо як він тоді казав, «люди не є господарями своєї долі», тож «ми не можемо говорити про демократію».
