«Дураковка», «Театралка», «ВВАУШ», блакитний корпус МАШика…У кожного жителя в довоєнному Луганську було місце, яке він зараз згадує із тугою. Багато хто думав, що Луганськ – маленьке містечко, в якому не може бути «зіркового» майбутнього, тому молодь намагалася якнайшвидше переїхати до Києва, Харкова, Одеси…Головне – подалі звідси. А коли втратили місто, то почали цінувати тихесенькі вулиці, в яких важко заблукати; сумувати за кінотеатром «Україна», який із супермаркетом «Росія» символічно розділяє алея прикордонників; а ще пишатися, що в маленькому містечку були свої Китайська стіна, Білий дім, Курська дуга, Кембрідж, Оксфорд і навіть море. Радіо Донбас.Реалії запитало людей, які були вимушені поїхати з Луганська, яке місце було їхнім найулюбленішим у рідному місті.
Наталя: «Восточные кварталы». Я там прожила 8 років. Найбільший кайф – це ввечері вийти в навушниках з рідного дому, пройти до «блакитного корпусу» МАШа (Східно-український національний університет ім. В.Даля, раніше був Машинобудівний інститут – ред.), дійти до вулиці 50-років Жовтня, потім піднятися вгору і, зробивши коло, знову опинитися біля «блакитного» корпусу. Після таких прогулянок у голові все «ставало на свої місця».
Артем: «Блін’Ок» біля педуніверситету (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, раніше був педагогічний університет – ред.). Між парами ми вибігали туди та замовляли млинець з грибами, куркою та сиром. Це був звичайний перекус студента з педунівера. Вистоювали великі черги, але там були неймовірно смачні млинці. Тонке тісто, але багато начинки. Після того, як переїхав до Одеси, намагався знайти десь схожі млинці, але все частіше ловив себе на думці, що в Луганську вони були найсмачніші.
Ірина: Арт-клуб «Донбас». Протягом п'яти років навчання в Луганську я не була там завсідником і по-справжньому відкрила для себе його тільки навесні 2014 року… В останні півроку МОГО Луганська. Тут ми співали Цоя під гітару, упиваючись по-студентськи дешевими кольоровими наливками. Ішли на концерт друзів – вуличних музикантів – і придумували арт-проекти. Сюди, у старий район міста, тягло після роботи. Місце, яке дуже легко і швидко, стало трохи моїм.
Валерія: «Зоря» і стадіон «Авангард». Це завжди багатотисячний забитий стадіон, гучна підтримка команди з сьомого сектору (ультрас-сектор – ред.), перекриті вулиці (від кінотеатру «Україна» до будівлі Українського музично-драматичного театру), пісня «Луганщина». Зараз на матчах зовсім інша підтримка: ми дійсно стали одним цілим, співаємо гімн України, скандуємо «Слава Україні!» – цього не вистачало в Луганську. Але я хочу вірити, що завершиться війна, і цю неймовірну атмосферу ще відчує рідний «Авангард».
Дарина: Луганськ – це до болю знайомі ями на дорогах; милуватися готелем «Жовтень» і шарудіти жовтим листям під ногами; це дізнатися, що таке вибухи і автоматна черга, знати, як зібрати всі найнеобхідніше за 10 хвилин.
Надія: Спортивна зала в МАШику, де майже щодня проходили наші тренування з альпінізму й скелелазіння. Тут відбувалась основна, драйвова й насичена підготовка альпіністів клубу «ЛІГА». Тут ми пропадали вечорами, готувалися до реальних випробувань у горах, знаходили кращих друзів на все життя, а хтось – свою другу половину. Хоч зал і був обшарпаний, у цвілі, а скелелазні стенди маленькі й запорошені, але спортивний дух був у кожному куточку. І всі, хто приходив туди тренуватися, переймалися азартом і мотивацією.
Сергій: Це шлях 155-ої маршрутки. З кільця Мирного і до «Восточных кварталов». Після крутих зустрічей з друзями обов’язково йшли гуляти містом. Саме за цим маршрутом. І якщо гуляли до ранку, то спостерігали світанок і бачили, як прокидається все місто. Недарма кажуть, «сонце першим приходить до нас». Це дійсно дуже красиві світанки.
Анна: Домашній затишок! Розумію, це звучить банально, але все ж завжди з душевною теплотою згадую свою вулицю Забайкальська в Малій Вергунці! Коли ти йдеш додому після важкого тренування і звертаєш на свій провулок ... Це не описати словами, тут тільки почуття! Я б зараз багато чим пожертвувала, щоб повернутися і пройтися по вузенькій, рідний вуличці в українському Луганську.
Ігор: Моє улюблене місце в Луганську – рідний «Шанхай» . Це великий приватний сектор між 11 поліклінікою і «Лісоторговим». Маленьке місто в місті, розташоване в яру. Мергельна крихта під ногами, бур'ян... У нас із друзями там було своє місце – дах недобудованого цегельного заводу, який стоїть між 33-ю школою і «Лісоторговим». Завод покинули ще до запуску, році в 1988-му. На цьому даху ми провели багато вечорів. З нього відкривався краєвид на південні квартали, з одного боку, і вулицю Цімлянську, з іншого. Пару років тому один товариш надіслав панорамну фотку, зроблену через хороший об'єктив. Ми розглядали місто, і на збільшенні виявили кілька точок на бетонній поверхні. Це були люди на нашому даху, а значить, там зараз теж відпочивають нові покоління зовсім нам незнайомих мешканців. Якщо чесно, я радий, що це місце не забуте.
Петро: Майданчик «Укртелекому» за ляльковим театром на вулиці Московській! Я там проводив багато вільного часу – грав у футбол і пляжний волейбол.
Світлана: Коли я була маленька і зовсім не знала міста, моя сестра одного разу запитала мене, чи хочу побачити стародавній Рим і нічний Париж, не виїжджаючи з Луганська? Звичайно, що я погодилася.І ми вирушили до пам'ятника Ворошилову (він розташований на узвишші), звідки відкривається приголомшливий вид нічного міста зі всілякими переливами вогників, які струменіють з вікон будинків… Освітлення доріг та залізничного вокзалу, що дуже нагадує вогні нічного міста Парижа. У всякому разі я тоді була так вражена тим, що побачила. А через дорогу від пам'ятника є будівля з величезними білими колонами. Пізно ввечері вони підсвічуються таким чином, що видно тільки їх. І ти справді немов потрапляєш в епоху Стародавнього Риму.
Єгор: Мій дім у кварталі Комарова. Там нічого не змінилося за 4 роки. Там немов час зупинився. Ще для мене Луганськ – це профілакторій МАШика. Там працював дід і там частина мого дитинства пройшла.
Олексій: Улюблене місце в Луганську – залізничний вокзал. І тільки там є надія і віра, що люди повернуться в покалічене армією Росії місто. У місто, в якому вбито все: любов, віру, надію.
Кристина: Естакада. Це був останній міст між Луганськом рідним та вже окупованим. Саме естакадою я йшла на свій потяг Луганськ-Одеса, яким виїхала з улюбленого міста і більше не поверталася.
Юлія: У Луганську я найбільше любила зльотку (злітна смуга – ред.) ВВАУШа. Там вчилася кермувати машиною. Там можна було погуляти, зазирнувши в авіаційний музей. Там запускали повітряних зміїв. А поруч була чудова посадка, де ми з друзями кип'ятили чай в казанку. Це було навіть краще шашликів! Там чарівно грало світло між деревами, особливо восени.
Максим: ЛТК-арена – краща футзальна зала в усій Україні. Але там був не лише футзал, але й тайський бокс, чарлідінг. Здається, що всі змагання проходили там. У Луганськ приїжджали збірні з Європи – і ми пишалися, що в такому невеличкому місті проводяться заходи такого рівня.
Сергій: «Коломацький яр». Він розташований між кварталами Мирний та Южний, я любив у ньому гуляти, відпочивати та просто проводити час.
Антон: «Мужик із факелом» – пам'ятник труженику Луганська. Такий собі розпізнавальний знак. «Наступна зупинка за «мужиком із факелом» – це «Басейн «Динамо» або, не доїжджаючи до «Мужика із факелом», – зупинка «Магазин «Старт». У залежності від того, з якої частини міста ти їдеш, ці зупинки були різними. Але всі знали, проїхати та не побачити «мужика з факелом» просто неможливо. Навіть ті, хто знав, що це пам'ятник трударю, називали його так, як називали в народі – «мужик із факелом».
Олександр: Я не рефлексую вечорами за своїм рідним містом. Не сумую. Я його не жалію, своє місто. Нема часу на то. Людина не дерево, аби сидіти на одному місці. Людина вільна – має сама обирати свій шлях, змінювати його і не прив'язувати себе до якихось вулиць, площ, бульварів, будинків чи пам’ятників... Однак, Луганськ – це мій дім. Моя мала Батьківщина. Несправедливо втрачена. У тому числі і за моєї провини. Але я не хочу виправляти помилки. Ні. Я хочу їх більше не повторювати. Це скоріше внутрішнє відчуття. Відчуття несправедливості, тошнотворного неприйняття, зради. Луганськ у мене викликає одну емоцію. Він має бути повернений. Силоміць. Точно так, як його забрали. І тоді ми побудуємо нові будинки, нові вулиці, нові театри і, сподіваюся, більше не будемо встановлювати ніяких пам’ятників. Нікому. Ми будемо говорити – «після війни» або «після перемоги». Будемо святкувати день визволення. Чи повернусь я туди, чи ні – не знаю. Але в одному я точно не сумніваюся – Луганськ треба повертати. Як місто, як територію. Як малу Батьківщину.
ПОСЛЕДНИЙ ВЫПУСК РАДИО ДОНБАСС.РЕАЛИИ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)