«Деколи здавалося, що він безсмертний»: спогади про Левка Лук’яненка

Ярослава Трегубова, Тетяна Байбак

Взірець боротьби і стійкості, надійний друг і наставник, скромний і невибагливий – таким запам’ятали дисидента Левка Лук’яненка рідні і товариші. Автор Акту проголошення незалежності України​ до останнього намагався працювати, а його сила духу і бажання жити вражали. Він здавався безсмертним, кажуть його близькі. 24 серпня Левку Лук'яненку виповнилося б 90 років. Радіо Свобода зібрало спогади про видатного українця, який помер 7 липня в Києві.

Ганна Жуковіна, онучка Левка Лук’яненка:

Дідусевий кабінет – для мене одне із найбільш символічних місць в усій хаті. Там він провів найбільше часу свого життя. Пам’ятаю, коли мені було шість років, він писав книжки, а я сиділа під столом, витягувала його документи зі смітника і уявляла, що це мої якісь папери. Так ми з ним удвох працювали тут.

Ганна Жуковіна

Часто ввечері у селі вимикали світло після 21:00. Бабуся, дідусь і я щовечора сідали та співали українські козацькі пісні. Всі мої друзі сюди приходили в гості, знаєте, і він всіх їх любив. А вони не сприймали його як Героя України, вони бачили «Ганнусиного дідуся». Він був дуже добродушний, дуже стриманий, завжди вислухає і завжди зрозуміє. Бабця може не зрозуміти, а дідусь завжди розумів. Ми будували, ми на город ходили вибирати бур’яни, на море їздили.

Він завжди мені казав: «Ганнусю, я все життя боровся, щоб Україна була незалежною, а тепер я борюся за те, щоб наша влада стала українською». У нього було дуже багато любові до України, дуже. І ця якась така любов – велика любов! Нескінченна, безмежна любов передавалася до всіх і до всього.

Юрій-Богдан Шухевич, колишній політв’язень, народний депутат:

Уперше я з ним познайомився, коли він приїхав у Мордовію. Він був щойно засуджений, а я вже рік там перебував за підготовку до втечі. Що мені одразу кинулося у вічі: усі його судження були виважені і коректні.

А потім він приїхав до мене в будинок для людей з інвалідністю у Томській області, повертаючись із заслання в Україну. Я вже втратив зір, і він хотів мене підбадьорити. І я хочу сказати, що він не втратив оптимізму в ув’язненні, так само не втрачав його і потім. Ми довго ходили по території і багато говорили. Я не раз пізніше згадував, як він сказав: «Час нам зібратися, створити партію, яка б стояла на позиціях незалежності».

Юрій-Богдан Шухевич

Дисиденти з’явилися всередині 1960-х років, а Левко Лук’яненко – це був такий перехідний період від того збройного підпілля до нової формації. Мені дуже імпонувало, що, зрозумівши і врахувавши поразку підпільної боротьби, вони створили політичну організацію, яка ставила на меті незалежність України. Вони ставили запитання таким чином, що Україна повинна здобути незалежність шляхом референдуму, гарантованим радянською Конституцією. За такі побажання Левко Лук’яненко дістав смертний вирок. Але це все-таки відбулося, хоч вже в інших умовах у 1991 році. Він був тим, хто цю ідею проштовхував у маси.

Раїса Руденко, дисидентка:

Я познайомилася з Левком Григоровичем після арешту чоловіка Миколи Руденка. Я підпільно працювала секретарем Української гельсінської групи. І мене вразило: він щойно відсидів 15 років, був засуджений до розстрілу, більше від місяця перебував у камері смертників, ще не від’ївся домашньої їжі, не прижився на волі, але почувши про Українську гельсінську групу вже за кілька хвилин вирішив приєднатися до неї. Він дуже добре знав, що за це буде наступний арешт.

Раїса Руденко

Він тоді був такий піднесений, що в країні створили легальну групу! Уявляєте, наскільки це був мужній і самовідданий чоловік, наскільки він мріяв про незалежну Україну. Він приєднався до УГГ – і знову отримав 15 років ще суворішого режиму.

Але він стійко тримався в усі роки. І я можу сказати, що він – взірець навіть для нас, дисидентів. Він ніколи не жалівся, був таким спокійним, так по-філософськи на все дивився. Сприймав це так, ніби по-іншому людина не може себе поводити. Йому було абсолютно незрозумілим, як можна розкаятися чи просити помилування. Для нього це було неприйнятно. Він був справжнім героєм.

Микола Безпечний, голова села Хотів

Виявляється, у таких великих людей є просте життя в селі. Він пересувався без охорони, жив без усяких преференцій разом з іншими людьми. Коли йому пропонували замінити лампочку біля подвір’я, він казав, що не треба, бо ніч має бути ніччю. Це була досить скромна людина.

Микола Безпечний

Ми з ним часто обговорювали, як правильно робити зміни. У 1994 році, коли мене тільки обрали головою села, він дуже наполягав, щоб в перший рік ми змінили назви вулиць, декомунізували їх. З цього питання ми довго з ним сперечалися. Він був доволі радикальним щодо політики Росії. Лише зараз ми розуміємо, наскільки він ширше бачив ситуацію.

У 1990 роках я бачив, як люди у нас в селі зі скептицизмом і недовірою сприймали те, що говорив Левко Григорович. І коли він зараз вже з’являвся в актовій залі в Хотові, то всі вставали і аплодували. Ви б бачили, як уважно його слухає молодь! Цю втрату ми ще не усвідомили. У селі ми посадили дуб, який буде поєднувати його із Хотовом.

Захар Стасів, онук Левка Лук’яненка:

Мені було шість років, коли мій дідусь Левко Григорович посадив свій сад. Він любив за ним доглядати. Ходив, перевіряв, чи родять груші, рахував яблука. Цього року вони вродили, але він не встиг, трошки йому не вистачило, щоб він побачив ось такий плідний урожай. Пам’ятаю, як моя дружина залізла на драбину до вишні, а він каже: «Ні-ні, давай я. Злазь, мавпочко, давай я». Це було минулого літа.

Захар Стасів

Намагався робити вино, хоч воно виходило досить молоде й слабке. Назвав його «Ліна» – від Левко і Надія. Пам’ятаю, презентував нам його урочисто, вручив. Ми приїхали із дружиною додому, відкрили, а там компот. Виявилося, він переплутав.

Він завжди був у сорочці і ніколи у футболці. Це могли бути спортивні штани, але до них сорочка. Постійно мав ручку в кишені і якийсь папірець, на якому можна було щось записати. Коли говорять про затяжну хворобу – у нього не було затяжної хвороби. Він завжди був активний, завжди боровся за Україну і любив жити. Він спілкувався з людьми до останнього. Він настільки сильний духом, що нам здавалося, що він безсмертний. Але життя є життя…

Врожай у саду Левка Лук’яненка

Настільки хотів жити, настільки був готовий розбудовувати Україну! І я вважаю, що зараз ті хлопці, які на сході, вони якраз є продовженням його роботи, і в цьому велика його заслуга, в тому що він зміг просвітницькою своєю діяльністю переконати не всіх, але велику кількість молодих людей, запевнити в тому, що Україну треба захищати і відбивати її кров’ю. Ніхто нікому нічого не дарує.

У селі Хотові на Київщині попрощалися із Левком Лук’яненком. А 10 липня прощання відбудеться в Києві – у клубі Кабінету міністрів на Інститутській.​ Поховають Левка Лук’яненка на Байковому цвинтарі.​