Коли українські правоохоронці застосовують насильство, це віддаляє нашу перемогу над Росією – Євген Захаров

Анна Кошарна

«Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту» – так називається звіт Харківської правозахисної групи, представлений цього тижня у Києві. Він охопив три роки (2014–2017-й) і обидва боки лінії розмежування на сході. В інтерв’ю Радіо Свобода директор ХПГ Євген Захаров розповів, як правозахисники дізнаються дані з ОРДЛО, які причини жорстокості до в’язнів та чому, на його думку, насильство над ворогом – шлях до поразки.

– Спочатку хотілося б розмежувати підконтрольну і непідконтрольну територію, щоб ми зрозуміли, про що йде мова. Які дані з того і з того боку? І наскільки їм можна довіряти?

– Давайте почнемо з окупованої території. Вже в 2014 році там почалися викрадення людей, коли невідомі в камуфляжах, часто в балаклавах приходили, забирали людину з дому, і вона зникала. Після того або знаходили тіло загиблої людини, або вона виявлялася під вартою у незаконних збройних формувань. У 2014 році такі викрадення були ледь не щоденно, і навіть було по декілька різних людей в один день. Великою мірою це стосувалося тих, хто висловлював проукраїнську позицію. Деяких відпускали. Зникнення безвісти були достатньо масовими. Під вартою перебувало доволі багато цивільних людей, крім військових, які потрапили туди після Іловайська та інших подій. Багатьох з них катували. Але саме до насильницьких зникнень належать ситуації із зникненням безвісти, коли той, хто вкрав людину, не повідомляє, що вона перебуває під вартою. Тобто до насильницьких зникнень належать ситуації, коли людину арештовують, затримують, викрадають або іншим чином незаконно позбавляють волі і позбавляють захисту закону.

Євген Захаров

– Тобто визначальна риса – це те, що не повідомляють, що людина затримана?

– Так. І ще одна визначальна риса – Міжнародна конвенція ООН «Про захист всіх осіб від насильницьких зникнень». У статті 2 підкреслюється, що суб’єкт цього злочину є агент держави або люди, які діють за згодою агентів держави, чи за їхнім наказом або узгодженням. Ці речі принципові.

Чому ми залічуємо до насильницьких зникнень такі, що відбулися на окупованих територіях, хоч це (викрадачі – ред.) не агенти української держави? Але якщо брати до уваги, що офіс прокурорів Міжнародного кримінального суду розглядає інформацію про так званий загальний контроль Російської Федерації за цими територіями (overall control), а в резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 24 квітня цього року було сказано, що ці території перебувають під ще більшим, фактичним контролем Росії (effective control), то, виходячи з таких міркувань, можна сказати: ті, хто викрадають, діють за вказівкою, згодою, підтримкою державних службовців Росії. І тому такі зникнення, коли невідомо, де люди і що з ними відбувається, ми вважаємо насильницькими зникненнями.

У 2014 році цього було дуже багато. Потім вони не зупинилися і в 2015, 2016, 2017, і навіть зараз, у 2018 році, такі випадки постійно стаються на окупованих територіях. Вести щодо них статистику важко, бо не все потрапляє в публічну сферу.

– Які джерела інформації? Коли людина зникає, наприклад, в окупованому Донецьку, як правило, її родич буде звертатися в місцеві «правоохоронні органи», так звану «міліцію» чи «МДБ». Тоді звідки ви берете інформацію?

– По-перше, до нас прямо звертаються про зникнення із проханням допомогти. Не тільки з підконтрольної, а і з окупованої сторони. По-друге, деяка інформація потрапляє до інтернет-ресурсів, які є на окупованих територіях. В деяких випадках шукають публічно. Наприклад, випадок, який описаний в нашому звіті, про таксиста Сергія Дмитренка, який зник 7 січня 2017 року. Про це повідомляли багато хто і обіцяли шукати тих, кого він підвозив вночі, і фото були. Рідні обійшли всі 18 моргів і лікарень в Луганську, так і не знайшовши його. І тільки 7 жовтня було знайдено його тіло в рівчаку в Луганську. Де він був ці 9 місяців – не відомо. В інших ситуаціях повідомляють у соціальних мережах, ми їх намагаємося зафіксувати. Але, безперечно, ми не можемо говорити, що знаємо про все це.

Дар’я Морозова, так звана уповноважена з прав людини угруповання «ДНР», в липні минулого року сказала, що зниклих безвісти в «ДНР» – 509 осіб. Який сенс вона вкладала і хто це був, ці 509 осіб, ми не знаємо. В нашому звіті наведено більш ніж 80 прикладів зникнення. Частина з них є насильницькими. В таких випадках або знаходили труп, або відпускали, або людина виявлялася під контролем «МДБ», але про це дуже довго не повідомлялося. Скажімо, Станіслав Асєєв був невідомо де півтора місяця, тільки після цього повідомили, що він в ізоляції. Те саме було з Козловським, з Едуардом Нєдєляєвим, ну їх двох вже не включаємо в цей список (вони були звільнені в грудні 2017 року – ред.).

– Коли, наприклад, зник Асєєв і не було відомо, де він, його мати звернулася в «міліцію», і бойовики почали крутити ролики по місцевих каналах, що зникла людина. Як це пояснити? Це одне і те ж угруповання «ДНР»: вони розігрують такі ситуації чи їхні органи реально не повідомляють одне одному інформацію про людину?

– Я думаю, що в різних випадках по-різному може бути. В одних не передають інформацію, в інших домовляються. Тут важко сказати. Цілком можливо, що «МДБ» має свої інтереси. Крім того, треба враховувати, що викрадення іноді бувають з метою викупу. Такі випадки відомі. Ми це знаємо по інтерв'ю з полоненими, яких звільнили таким чином. За хабар, який може бути доволі великий. Ще одна історія, якою ми займалися — Роман Сагайдак, мешкає в Луганську, 87-го року народження, підприємець родом з Краснодона (нині Сорокине – ред.). Його викрали, ніхто не знав, де він, а потім у батьків невідомі почали вимагати за нього викуп. А ще згодом його звинуватили у шпигунстві, взяли під варту, і досі немає рішення «суду», як і з Васіним. У нас зафіксовано більш ніж 80 випадків, але, на мою думку, це «верхівка айсберга».

У Києві з участю Радіо Свобода видали книжку полоненого журналіста Васіна (відео)

– Що відомо правозахисникам про вимагання грошового викупу і хабарів за передачі, побачення, тобто наживання на цих справах? Що розповідають люди про це?

– Про це розповідають з великою осторогою. Коли немає інших можливостей, то використовують корупційну сторону, щоб допомогти своїм близьким. Їх можна зрозуміти. Але ситуація з викупом, коли є відчуття того, що можна отримати якісь кошти і за це віддати назад, – цим користуються. І це є всюди, не тільки на окупованих територіях. На контрольованих, в установах виконання покарань, те ж саме, коли за хабаря телефони, передачі носять і так далі. За перевезення на контрольовану територію з окупованої теж платять. І тому тамтешнє «міністерство» зацікавлене в тому, щоб цей процес продовжувався.

Були ситуації, коли списки на обмін людей подавали одні, а обмінювали інших. Не всі, деякі і без хабара поверталися, але багато хто шляхом корупції. Такса відома. Якщо немає іншої можливості це зробити, а для багатьох це означає звільнення з-під варти… Оскільки угруповання «Л/ДНР» не застосовують українське законодавство, закон про амністію чи закон Савченко – в Україні ця людина вже б давно вийшла, а там ці закони не діють. Ті, для кого не встигли завершитися суди, почалася війна, і все – рішення немає, вироку немає, і вони залишилися під вартою. Звичайно, вони хочуть виїхати сюди, щоб їх звільнили, бо вони мають на це право за українським законодавством. Це окрема проблема.

– Давайте перейдемо до підконтрольних територій. У звіті зафіксовані випадки, що незаконними, насильницькими викраденнями займаються українські правоохоронні органи. Наскільки такі випадки масові? І як ви прокоментуєте реакцію СБУ?

– Я не дуже розумію позицію Служби безпеки України. Нащо спростовувати те, що визнано усіма: міжнародними організаціями, місією ООН з прав людини, українськими організаціями? Коли є свідчення конкретних людей, яких викрадали, як це було, як з ними поводилися. Цього багато вже є. І в цих умовах займати позицію «страуса», що «нічого не було і все законно», як на мій погляд, це не дуже розумно.

– 12 червня СБУ відповіла на звинувачення, викладені у звіті Харківської правозахисної групи, так:

«Служба безпеки України в черговий раз спростовує недостовірні повідомлення щодо існування так званих «таємних в’язниць СБУ». Наголошуємо, що Служба діє виключно в рамках чинного законодавства, всі процесуальні дії із затриманими відбуваються відповідно до норм КПК, що підтверджується результатами інспектувань представників міжнародних інституцій із захисту прав людини. Водночас ще раз інформуємо, що СБУ зібрано документальні свідчення майже 500 українських громадян ‒ колишніх заручників в ОРДЛО про конкретні факти фізичних катувань і психологічних знущань під час перебування у заручниках. Закликаємо всі правозахисні організації надати допомогу колишнім заручникам російських терористичних угруповань у підготовці відповідних звернень до ЄСПЛ».

– Скільки таких випадків?

– На це питання важко відповісти. Оскільки немає ніякої офіційної статистики. Можна поділити ті зникнення, які були з боку СБУ, на два різновиди. Перший – коли вони затримують людину, яку обвинувачують у скоєнні злочинів, підслідних СБУ: сепаратизм, державна зрада, злочини терористичного характеру. Всі вони відбуваються за одним сценарієм. По-перше, людям не дають можливості подзвонити і повідомити, що їх затримали. По-друге, їм не викликають адвоката, як мають за КПК. І по-третє, на превеликий жаль, їх катують, вимагаючи признання у скоєнні тих злочинів, які їм інкримінують. Причому катують жорстоко.

Навіть якщо це ворог, не можна не надавати адвоката, не можна не повідомляти, що його затримали, навіть якщо він скоїв злочин. Це принципово неправильно. Чому я категорично це відкидаю? Окрім того, що взагалі так не можна робити з людьми, навіть якщо вони вчинили злочини, біда і в тому, що коли наші державні органи діють таким чином, вони не віддаляються від Росії. Це радянські методи поводження з людьми, позбавленими волі. Це радянське ставлення до людини, яке перейшло до Росії, де людина не цінується абсолютно, коли людське життя нічого не варте. І коли наші органи поводяться таким чином, це просто віддаляє нашу перемогу над Росією. Бо у цьому двобої ми можемо перемогти, тільки якщо Україна насправді буде вільною демократичною державою, де поважають права людини. А такі дії нас, навпаки гонять до Росії назад, і ми стаємо такими жорстокими, авторитарними і втрачаємо шанс на перемогу. Це треба припинити.

СБУ показала «таємну в’язницю» у Харкові (відео)

Одна ситуація, коли затримують людей і їх обвинувачують у скоєнні злочину, інша ситуація – коли їх затримують заради цього «обмінного фонду», щоб отримати наших військовополонених, цивільних заручників, яких тримають під вартою і яким там дуже несолодко. Чому за останні часи за одну нашу людину вимагають двох, трьох «сепаратистів»? Бо найчастіше їхня вина судом не доведена і докази не перевірені. Їх затримують, обвинувачують у скоєнні злочину і пропонують їм обмін. Коли вони погоджуються, то все: ніяке обвинувачення вже не розслідується. Угода зі слідством за КПК, і їх тримають у невідомому місці, без будь-якого зв’язку з зовнішнім світом до обміну. І ніхто про це не знає з їхніх рідних. Така практика. Пояснюють, що це необхідно, і без цього не можна обміняти. Але так не можна. Весь цей обмін, всі ці процедури абсолютно поза межами правил. Це політичний торг, нав’язаний Росією. Але спецслужба не має так вчиняти.

– Чи відомі вам випадки, коли людина взагалі не була причетна до тієї справи, що їй інкримінують?

– Це складне питання. Щоб на нього відповісти однозначно, треба дивитися матеріали справи. Але деякі випадки мені відомі, і це дає мені підставу вважати, що це справді так і було. Я не можу про це говорити публічно, бо ці люди мені не надали дозволу на це. До нас зверталося багато людей з проханням знайти зниклих, а потім виявилося, що їх обміняли. Але ці люди залякані, бояться СБУ і не хочуть ініціювати правових процедур. Я знаю такі історії.

– Ці люди лишаються на окупованих територіях чи вони повертаються на підконтрольні?

– Якщо вони повернуться, то проти них поновлять кримінальне провадження. Тому і бояться. І, більше того, таке було. Люди поверталися, отримували обвинувачення, і деяких вдруге обміняли. Бо треба ж мати когось, щоб обмінювати.

Все це дуже далеке від гуманного ставлення до людини, яке б мало бути. Я розумію, що під час війни все часто толерується. Велика частина суспільства вважає, що з ворогами так можна вчиняти. Ми це побачили на соціологічному дослідженні, бо кількість людей, які виправдовують катування, збільшилась. Якщо раніше було 14%, то зараз це 25%. Кожна четверта людина вважає, що можна людей катувати. Зокрема, в тих випадках, коли вони належать до незаконних збройних формувань.

Читайте також: Вісім історій людей, які зникли на Донбасі – звіт Харківської правозахисної групи

– Як ви вважаєте, в чому логіка таких дій СБУ? Адже є люди, які дійсно вчиняють злочини, проти яких можна відкрити нормальне провадження і потім нормально з вироком обміняти.

– По-перше, це в нас проблема відсутності ефективного розслідування, вона давня, і так звикли. Катування були узаконені ще наказом Сталіна в 1937 році, і ті 24 засоби катувань передаються з покоління в покоління. Це дуже важко видворити з ментальності правоохоронних органів. Бо це ж злочинець, ворог, це покидьок (так вони вважають), і з ним можна вчинити все, що завгодно. Біда в тому, що «маховик» репресій коли розкручується, то постійно потребує нових жертв. І ті ж самі засоби будуть спрямовуватись проти всіх інших, проти патріотів теж. Такі випадки відомі. Коли люди були учасниками бойових дій, і їх затримували і катували. Тобто це принципово неправильно.

До речі, насильницькі зникнення так само заборонені в міжнародному праві, як і катування. За жодних обставин це не може бути виправданим.