Олександр Педан про Зеленського і Вакарчука, українську політику та російську естраду

Колись його роботою були жарти про політиків, тепер друзі називають його аполітичним, а він радіє, що занурився у сферу благочинності, пов’язану зі спортом і з фізичною культурою, бо наступне покоління буде «поколінням калік, якщо не вилізуть із гаджетів». В інтерв’ю Радіо Свобода телеведучий Олександр Педан зазначив, що українці настільки зневірилися в політиках, що більше довіряють артистам. Він також поділився своїми міркуваннями щодо гастролей у Росії деяких українських співаків.

Інна Кузнецова: Олександре, якщо вас представляти для людей, які не є вашими фанами, а це здебільшого молодь: Олександр Педан – ....?

– Я хотів би, щоб було: щасливий батько двох дітей.

– Так і є.

– Шоумен? Я не люблю фразу «шоумен», тому що вона ні про що. Шоумен – це людина, яка десь крутиться, ходить на фуршети і «торгує «фейсом». Власне, я – телеведучий. Я 20 років працюю на телебаченні. І останнім часом дуже сильно «впірнув» у сферу благодійності, яка пов’язана зі спортом. Напевне, тому, що спорт – це моє.

– «Впірнув» у сферу благодійності... Тобто, можна сказати, волонтер-благочинник?

– Ще маю заслужити. Не так багато здобутків. Тобто вони є. Я раніше про це не говорив вголос. Я впевнений, що більшість волонтерів не говорить про це вголос, а просто допомагають.

– Якось так «вголос» почалося після народження молодшого сина Марка. Чому так?

– Інно, я так довго з дружиною чекав на народження сина (у нас різниця між дітьми – 12 років), що для мене це була дуже важлива подія. Я настільки вдячний Богу і тому, що так склалося, що я дочекався мого друга-серфера, з якими будемо серфити колись, що я вирішив зробити і щось корисне і для нього, і для дітей України. Знаєте, коли проблема починається з себе. Я зрозумів, що коли мій син піде до школи, я хотів би, щоб він дійсно пішов у школу майбутнього, над якою зараз працює Міносвіти. Але мені здалося, там був один маленький недолік, на який увесь світ звернув увагу. У нас є величезна проблема зі спортом у школі.

– Це, мабуть, спортивний недолік один. Взагалі недоліків багато. Але на спорт менше звертають уваги.

– Він в останню чергу стоїть насправді. Навіть коли ми шукали гроші для того, щоб відремонтувати спортзали, знайти обладнання і так далі, нам сказали: розумієте, спочатку треба зробити у всіх школах ремонт, повставляти вікна, потім поміняти лампочки, а колись дійдемо вже до спортзали. А що ми будемо мати? Будемо мати («покоління Z» – діти, які народилися після 2000-х) колись «покоління К» – покоління калік, якщо діти не вилізуть із гаджетів і не почнуть хоч трошечки рухатися.

– Я бачила деякі фотографії зі заходів з вчителями фізкультури, які ви проводите. Акція дуже хороша. Але як вчителів фізкультури, які, здебільшого, є старшими людьми, як їх можна залучити до того, щоб школярі почали займатися спортом?

– Ми з моїми спортивними друзями придумали, що на уроках фізкультури можна не просто вимагати від дітей здачу нормативів, а можна їх зробити цікавими, щоб діти не отримували довідки... Зараз є така тенденція, колись була і зараз є. Мамо, не хочу йти! Тримай довідку, дитинко. Хтось дійсно має довідки і так далі. Хотілося, щоб діти йшли на уроки фізкультури. Для цього треба зробити їх цікавими, різноманітними, тому що це зовсім інше покоління, воно відрізняється від радянських часів. Власне, і система має відрізнятися.

Отже, ми знайшли 8 видів спорту. Наразі 8, але їх може бути більше. 30 видів спорту дозволено офіційно Міністерством освіти і науки для викладання на уроках фізичної культури. Деякі з них, власне, до 10 зробили модулі, як можна викладати. Ми знайшли ці федерації. І їздимо та збираємо всіх вчителів фізкультури і викладаємо їм. Це перший крок, який ми робимо. Тобто ми розказуємо їм теоретичну частину, а потім просто «ганяємо» їх. Дійсно, у мене є такі приклади. У Запоріжжі, здається, пані Надія, їй 80 років. Вона – вчитель фізкультури. Ми кидали з нею диск-фризбі. Це повноцінна безконтактна гра, в яку можуть грати дівчатка і хлопчики разом, чого ми і прагнемо. Можуть грати дівчата і хлопчики будь-якої фізичної форми. І це для них буде додаткова мотивація.

– А є вчителі, які категорично проти цього?

– Є, бувають такі. А без них і не могло би бути. Я це розумію. Коли ми починали, мені казали: 10%, 20% може це зробить. Я кажу: 10-20% – це для мене вже перемога. Тому що починається лавинна історія.

Уявіть собі, дві школи поруч. Один вчитель фізкультури зрозумів, що він може бути героєм в очах дітей... Ми ж не тільки їх вчимо, ми потім підписуємо меморандум з мером про підтримку руху «JuniorZ», про те, що вони закуповуватимуть спортивне спорядження, яке коштує навіть дешевше, ніж попереднє . Тому що диск-фризбі коштує 220 гривень, а нормальний м’яч у школу коштує від 500. Нормальний, щоб не на два тижні. Вони отримують це спорядження і будуть його запроваджувати. Так от, цей вчитель фізкультури запроваджує – він герой, а навпроти такого немає. Я дуже сподіваюся, тому на тренінги я закликаю методистів і директорів шкіл, що той директор дасть копняка своєму вчителю і скаже: слухай, чим ти гірший – у тебе діти сидять на лавці, а там грають, мені таке не підходить.

Олександр Педан

– Ви починали цей проект – вже трохи часу пройшло. І збирали на свій день народження для своєї школи гроші на це спорядження. Хто ще долучився? І як працює це у рідній школі або у школах Хмельницького, де ви це починали?

– На жаль, мушу констатувати, що збирати гроші на це з людей – це було найважче.

Наші люди вже звикли потихеньку збирати і допомагати людям, які потребують на здоров’я, допомогу у зону АТО. А коли я сказав, що давайте зберемо дітям на те, щоб вони були здоровими, спортивними, я отримав вкрай негативну реакцію.

– А як це переламати?

– Поступово. Спочатку ми вирішили йти прямим шляхом і вирішили, якщо є можливість підтримки Міносвіти, ми впровадимо це у школи. Діти підхоплять – стовідсотково. Тому що діти хочуть спілкуватися. Це неправда, що вони готові тільки сидіти у гаджетах. Ні! У контексті спілкування діти не змінилися. Ми дамо їм таку можливість.

Далі – нас мають підтримати батьки. Тому що у батьках теж надзвичайно велика проблематика. Вони кажуть: моя дитина сидить у гаджеті, вона не вилазить звідти, я нічого не можу з цим зробити. Хто дав дитині гаджет?

– Батьки.

До речі, один наш спільний знайомий Ілля Кенігштейн ​написав кілька днів тому пост у «Фейсбук» якраз зі зверненням до батьків, чиї діти зараз закінчують школу і обиратимуть професію. Він написав про те, що за кілька років зміниться світ, все буде роботизовано, зараз треба шукати таку професію і міняти все так, аби ти був потрібен, і твоя робота була потрібна людям через 10 років, щоб ти не був безробітним. Бо тоді буде черга на роботу.

– Це правда.

– Наскільки спорт може вплинути на це?

– А нічого не зміниться в контексті нас, людей. Я в якийсь момент сів і подивився на моїх успішних друзів. Всі з них, без винятку, мають своє спортивне захоплення. Хтось з причини, не знаю, може, мало не згорів з грішми і здоров’я треба відновлювати, хтось дійшов до цього іншим шляхом, він розуміє, що треба десь викидати агресію і негатив, а хтось, навпаки, хоче просто тримати себе у формі, але це тренд №1 у світі.

Я вивчав систему американського спорту, до речі, за підтримки департаменту Америки, за підтримки представництва Міністерства США в Україні. Був здивований. Вони мені сказали лише одне. Найголовніша теза знаєте яка? Ти навіжений? Що значить популяризувати спорт в країні? На ньому треба заробляти, весь світ вже заробляє! Я кажу: вибачте, у нас для того, щоб заробляти на спорті, спочатку треба його підняти. Весь Нью-Йорк бігає. Всі бігають. Або займаються спортом, або, вибачте, сидять і жують гамбургери.

– У Нью-Йорку є дуже популярними музеї. Я так переходжу до іншої теми. На жаль, в Україні напівпорожні музеї стоять. Ми хотіли бачити вас минулого тижня у зв’язку з тим, що минулого тижня був День музеїв. І Національний художній музей, що називається, заговорив у цей день.

Заговорив голосами відомих людей. Серед них – ви і багато телеведучих, шоумени і співаки. Ви виступили людиною, яка не лише озвучувала, але й тим, хто зорганізував це, співпродюсером. Наскільки це було складно? Я чула, що навіть хтось із цих людей раніше не був у музеї.

– Те, що було би складно...? Ні! Насправді такі чисті аполітичні ініціативи мають місце в Україні бути. Тобто навіть зіркам з їхніми графіками – я скажу, що мені майже ніхто з тих, кому я дзвонив, не відмовив. Я здебільшого спілкувався з зірками. Коли мені запропонували взяти участь у цьому проекті, я сказав: гаразд, я можу взяти на себе відповідальність в певній мірі за зірок. Тобто я з ними – колега, з багатьма – товариш. Я дзвонив і пропонував. Негативної реакції не було зовсім.

Наприклад, Діма Монатік сказав: єдине, що я не зможу приїхати на студію, я запишу, надішлю файл і так далі, я пришлю запрошення. У нього дуже щільний графік. Але він був дуже зацікавлений у цьому. Тіна Кароль, Катя Осадча, Маша Єфросиніна, Сергій Притула, Ольга Фреймут, Соня Сотник, Сергій Кузін. Взагалі для них подяка, тому що вони на себе взяли відповідальність за запис. Арсеній Фінберг – він знайшов особисто аудіогіди. Ми ж знайшли гроші і подарували ці аудіогіди. Виявилося, що у Національного українського художнього музею не було аудіогідів.

– Знову ж в одному з музейних тепер приміщень, але таких культових, у «Мистецькому Арсеналі» наступними вихідними буде «Книжковий Арсенал». І Олександр Педан там буде представляти свою книжку. Я, як правило, не спілкуюся з авторами книжок, поки книжку не прочитала. Це той варіант, коли я книжки не читала і навіть не бачила. Вона називається «Пан дельфін».

– Все дуже просто. Це дитяча книжка. Це щось середнє між «Вікіпедією» і дитячим твором. Це подання у зрозумілій дітям формі, у грайливій, з цікавою для них і, може, корисною інформацією. Власне я як серфер обрав для себе тварину – дельфін. І в цій книзі я розповів, наскільки ми з ними близькі, наскільки це цікаві тварини, що це, власне, не риба.

– А якась цікава історія була?

– Цікава історія – ну так, ми серфили з ними разом. Виявляється, дельфіни – тварини не тільки живуть і існують завдяки тому, щоб розмножуватися і їсти. Вони отримують задоволення. Чим ми з ними і подібні. Отримують задоволення і навіть в інтимних стосунках, і під час ігор. На жаль, я ще не бачив, але дуже хочеться побачити, як дельфіни поруч з серферами дійсно серфлять на хвилі, просто кайфують, вони ніби забавляються чи що. Це не може не підкуповувати. Я хотів дітям розповісти про цю книжку. У нас три книги таких. Я, Потап, Олексій Горбунов – це (ми випустили) серія з трьох «зіркових книг» про тварин. У них є там «Пан Їжак» і ще якийсь там пан.

– Але ж завдання було не просто розповісти про тварину, щоб було весело. Там була якась місія задля збереження природи.

– Звісно. Дітям не можна говорити про те, що ви маєте берегти природу, ви маєте бути чемними. Дітки це не сприймають. Їх треба зацікавити, їм треба показати, наскільки дельфіни класні. Власне, посил такий, що дельфіни – це наші друзі, а з друзями треба дружити і про них піклуватися.

– Я думала, а що б такого запитати політичного. І друзі мені сказали, що Олександр Педан – аполітичний. Як вам так вдається бути поза політикою?

– Я просто зосереджений на іншому. Я зосереджений на тому, щоб робити щось корисне сам і не вимагати його від інших. Мені здається, що проблема нашого сучасного суспільства, на відміну від європейців або в США, наприклад – вони не чекають, що їм держава щось дасть. Вони працюють. Вони вимагають відповідальності за ті гроші, які вони виплачують як податки. Так, дійсно, бо це їхні гроші – вони заробили. Але здебільшого вони розраховують на себе. Я хотів би, щоб всі так працювали.

Олександр Педан

​– Але деякі і гумористи, і шоумени, і артисти зараз йдуть у політику. Ми бачили результати останніх соцопитувань – Зеленський і Вакарчук... У чому феномен?

– Зеленський і Вакарчук на перших місцях. Люди вже зневірилися в політиках. Вони більше довіряють артистам, тому що Вакарчук і Зеленський якісно роблять свою роботу впродовж останніх 20-30 років. Таким людям, напевне, я теж довіряв би. Вони показали себе як професіонали в одній справі.

Наскільки шанси у них є? Не певен. Я знаю Зеленського, наприклад, як гарного керівника студії «Квартал 95». Я знаю, що це найпотужніша машина в українському шоубізнесі і на телебаченні, яка видає вже впродовж 20 чи скількох років якісний продукт. Я знаю, що люди там працюють із задоволенням. І це все під керівництвом людини, яка ще й стоїть у кадрі, знімається і так далі. Як на мене, це феномен. А чи вистачить його на політику?

– А може бути таке, що його використовують?

– Може бути. Але. Бачите, він (Зеленський – ред.) якось вчасно пішов, як у нас кажуть, зі «стрьомного» каналу «Інтер», коли про нього пішла дурна слава. Мені здається, що у нього є голова на плечах. Керівник він якісний. Але я розумію, що йому доведеться, якщо він вже піде у політику і братиме на себе таку відповідальність, сподіваюся, що він від чогось відмовиться. Тому що просто або лусне, або розірветься.

– Але досвіду керувати однією студією і керувати країною...?

– Він керував і каналом. Я не можу провести такі паралелі. Я просто кажу, що він як керівник в певній мірі крутий. Чи вистачить його на керівництво країною? У мене є негативний досвід друзів, які пішли після останньої нашої революції у політику, вони пішли у різні міністерства, відмовилися від бізнесу. На жаль, 60-70% із них повернулися назад до бізнесу. Вони сказали: це занадто брудна справа. Або система прогне тебе і ти прогнешся під нею, або вона тебе викине.

– А жартувати над політиками доводиться вам?

– Це в минулому. У нас була команда «КВК» «Три товстуни». Ми, власне, на цьому і жили – ми жартували над політиками. Ми перші, хто почав жартувати над Кучмою, Ющенком.

– Якби зараз жартували, над чим ви найбільше пожартували політично?

– Вони (політики – ред.) такі нецікаві, що навіть не хочеться про них жартувати. Вибачте, мені здається, що зараз проблеми у «Кварталу 95» лише через те, що політики стали нецікаві. Навіть Ляшко нічого не видає. Але здебільшого таких яскравих особистостей, яких хотілося би «пристібати»...

– Тобто політика переживає стан занепаду?

– Може, це їм зараз на руку. А, може, вони почали трошечки більше працювати. Я дуже сподіваюся.

– А хотілося б.

До речі, якщо говорити про естраду, чому українські артисти їдуть в Росію? І чому російська естрада дуже популярна в Україні? І дуже добре «заходить», як то кажуть? У чому секрет?

– Я не повністю згоден. Я бачу зміни останнім часом. Я так подумав нещодавно, що вийшов кліп... Як його? Колишнього Алли Борисівни?

– Кіркорова, я так думаю.

– Бачите, я вже й забуваю, як кого звати. І я розумію, що до цієї пісні я про нього нічогісінько не чув, я не знаю, що відбувається на російській естраді. Хоча я десь поруч – я маю на цьому знатися. Але тим не менше я чую по радіо набагато більше української музики, власне, й російської дуже мало. Я бачу, що все ж українське нове покоління звертає увагу на наших артистів.

Так, Росія – це зовсім інший бізнес, це дуже великі гроші. Дуже великі гроші – це якісний продукт. Місцями нам з ними дійсно досить важко конкурувати. Але в сфері телебачення і серіалів, де я, власне, беру участь, я можу сказати, що в нас дуже великі зрушення – ми відмовилися, напевне, що від 90% російського продукту. А значить що? Значить, працюють українці. Працюють для українців. Немає російської агітації і так далі. У сфері музики – так, дійсно. Тому що там інтернет. І там неможливо заборонити. Але мені здається, зрушення є.

Олександр Педан

– А що змушує українців їхати до Російської Федерації? Віталій Козловський – найбільш обговорюваний зараз в останні дні, бо він 9 травня їздив у Москву з концертом.

– Віталік (Козловський) – напевне, що перестав заробляти в Україні. Власне, а чому він поїхав? За грішми їдуть. На заробітки. Це те ж саме, вибачте, що їхати гастарбайтером, що працювати і класти плитку десь, що співати в Росії. Як мене, те ж саме. Просто трішки різні сфери. Засуджувати їх? Мені здається, є завжди варіанти.

Треба було більше працювати. У нас ринок не такий вже й великий. Він набагато менший, ніж в Росії. І дешевший, якщо говорити відверто. Але тут поки що ще місця вистачає всім. Трішечки піджатися, більше працювати і, мені здається, можна було б Віталіку теж підтягнутися, щось випустити нове. Він не дивував. Це остання інстанція, як на мене, зараз зірватися в Росію. Не факт, що він там зайде. Там така ж конкуренція, ще й більша.

– Ви якось казали, здається з рік тому, коли презентували проект про «Крихітні історії» для дітей переселенців, про те, що у вас мета – стати послом ЮНІСЕФ в Україні. Наскільки далека ця мета? Чи зараз є інша?

– Я зараз так офіційно і пафосно називаюся «лідер «Спортивного руху Олександра Педана «JuniorZ». І це так приємно, коли ти спочатку зустрічаєш вчителя фізкультури, який дивиться на тебе... Я виходжу до них і кажу: ви ж зараз на мене дивитеся – ну що ти, мале, дурне, знаєш про фізкультуру, а я 30 років її викладаю. Я кажу: я знаю, що ви зараз про це думаєте – поговоримо пізніше, після тренінгу. І коли люди виходять з ось такими очима і я кажу, а що ж запроваджуватимете у школі дітям, вони кажуть: тарілочки і танцюльки. Я кажу: давайте спочатку вивчимо, що це фризбі і черлідинг, тому що діти хочуть саме це чути, але я дуже вам вдячний, що ви почули, і що ви користуєтеся цією нагодою. Для мене це зараз місія №1.