Письменник Жадан в Італії: українська книжка є, але немає реклами

Рим – В Італії з літературною «розвідувальною» поїздкою побував письменник і громадський діяч із Харкова Сергій Жадан. Він узяв участь у міжнародному книжковому ярмарку в Турині, де презентував збірку «Месопотамія», видану італійською мовою. Відбулися також зустрічі з читачами у чотирьох містах із представленням українського видання роману «Інтернат». Знана славістка Джованна Броджі назвала письменника вдалим культурним популяризатором України. На її думку, своєю біографією і творчістю Жадан представляє єдину країну та руйнує стереотипне уявлення іноземців про розділену державу на українськомовний Захід і російськомовний Схід. Це особливо важливо для італійської аудиторії, яка все ще мало обізнана з культурною парадигмою України. Власне, на питанні двосторонніх літературних зв’язків Радіо Свобода і зосередилося у розмові з письменником та італійськими фахівцями літературної справи.

– Які ваші враження і перші підсумки великого літературного турне Італією, де українська книжка значно менше відома, ніж у Центральній чи Східній Європі?

– У мене дуже позитивні враження. Ми побували вже у Мілані, Турині, Флоренції, (завершальна зустріч в Римі – ред.). Скрізь були великі українські громади, італійці також цікавляться. Є бажання повернутися сюди знову, але не в такому швидкому режимі, щоб уважніше придивитися до місцевих літературних процесів. Це такий розвідувальний тур спільно з видавничою корпорацією Meridian Czernowitz, ми ще жодного разу в цій країні не виступали.

– Два роки тому ви були гостем локального книжкового ярмарку у місті Порденоне (північно-східний регіон Фріулі-Венеція Джулія)…

– Тo інше, там був книжковий фестиваль і презентація моєї книжки («Ворошиловград» у перекладі італійською), приїзд організувала італійська сторона. А нині ми скооперувалися – і українські видавці, і італійські – зв’язалися з нашими дипломатами. Для нас важливо було відчути, чим живуть тут українські громади з одного боку, з іншого – намагалися організувати вечори так, щоб і італійці прийшли. Ми подивилися, зрозуміли, що зробили добре, де слід шукати інших зв’язків.

– Словом, розвідка вдалася?

– Це перший розвідувальний, трохи імпровізований тур, але він виявився цікавим. Ми цього разу більше зосередилися на українській аудиторії, хотілося на щось спертися, а наші люди – надійні і відповідальні. Всюди на зустрічах були присутні й італійці.

Сергій Жадан під час зустрічі з читачами у Римі в посольстві України в Італії, 13 травня 2018 року

– Туринський міжнародний книжковий форум – це щороку визначна подія у культурному житті Італії, та література України досі там була поза увагою. Ви були першим представником від України?

– Я не знаю, чи був я першим, але те, що у нас нерозвинені відносини на рівні культури і літератури з Італією, то це очевидний факт. Зрозуміло, це неправильно і ситуацію слід міняти. Треба діяти з обох сторін. Одна Україна цього не може змінити, слід шукати партнерів, нові зв’язки і механізми для взаємодії. Ми знаємо Італію як країну класичного мистецтва, а те, що робиться тут нині, те українцям мало відомо. В Україні не перекладається італійська література, і в Італії мало перекладають українських книжок.

– За словами видавців, Роман «Ворошиловград» не мав успіху на книжковому ринку Італії, продали десь тисячу примірників і переважно серед студентів-славістів. Вас це засмучує чи, навпаки, надихає?

– Важко говорити про успіх, якщо ти нічого не робиш у плані промоції. Не достатньо просто видати книжку і чекати, що вона буде продаватися стотисячним накладом. Очевидно, її треба пропагувати, треба щось робити, як це роблять німецькі видавництва, американські, польські чи французькі. Це мене надихає до більшої активності. Якщо щось не виходить, не треба перекладати вину на когось, а самому братися до роботи.

– Окрім відсутності належної популяризації, у колі фахівців поширена думка, що твори українських авторів складні для перекладу та сприйняття італійською аудиторією, оскільки часто йдеться про внутрішню національну тематику. Що ви скажете з цього приводу?

– Я би зосередився на питаннях промоції літератури. За великим рахунком добре написана книжка – завжди універсальна, не залежно від того, де і на основі яких національних тем вона написана: чи то Україна, Китай, Японія або якась африканська країна. Якщо це написано талановито, це буде цікаво і зрозуміло іншим національностям. Так, як нам цікава і зрозуміла класика світової літератури зі Сходу чи Заходу. Передусім усе залежить, як книга рекламується.

– Чи Інститут української книжки допомагає вам у цьому як письменнику, зокрема і в питанні перекладів?

– Ні, поки що не допомагає. Я дуже розраховую, що ця структура допомагатиме. Але кажу власне не про себе, а загалом про українську літературу. У мене великі сподівання на цю інституцію. Хотілося, щоб вона запрацювала повноцінно у відповідності до закордонних аналогів, зокрема Польського інституту книжки. Я б ще згадав створюваний Український інститут при МЗС аналогічно до існування Інституту Гете (у Німеччині) чи Сервантеса (в Іспанії). Це велика структура, яка має сприяти пропаганді української національної культури у світі. Планують відкрити п’ять філій цього Інституту, і, як мені відомо, Італія є в цьому списку. Я там є членом наглядової ради. Для мене буде важливою діяльність цієї установи, бо багато доводиться бувати за кордоном, бачиш функціонування наших громад, їхню активність і розумієш, як їм страшенно бракує цілеспрямованої централізованої підтримки рідної держави. Щоб ця підтримка була не формальною, потрібні реальні конструктивні заходи.

– За вашими спостереженнями, у якій державі Україна вже досягла культурного прориву і завдяки чому? Де вдається зробити Україну помітнішою на ментальній карті ЄС?

– Польща і Німеччина. Можна загалом говорити про німецькомовні країни. Причина криється в існуванні ось таких згаданих інституцій – і державних, і приватних – з обох сторін. Коли є нормальні зв’язки, добрий та успішний досвід співпраці. У Німеччині, Австрії, Швейцарії українська література представлена широко й успішно, українців там активно перекладають, їх знають, люблять. Відповідно, їхніх письменників до України також запрошують, їх перекладають. Так сталося, можливо, тому, бо там більш потужна серйозна культурна політика, спрямована на співпрацю з близькими сусідами. Думаю, питання не в географії, а в діяльності інституцій.

Сергій Жадан роздає автографи читачам, 13 травня 2018 року

– Ви часто наголошуєте, що війна змінює українців, люди стають відповідальнішими за долю своєї країни. А чи можна говорити про таку ж трансформацію державних діячів, наприклад, в розумінні сильнішої популяризації України у світі на культурному рівні?

– Українське суспільство на пару кроків випереджає державу та її структури, наша держава й тримається на плечах громадян. Є така дивна ситуація, коли не держава є основою, захистом для громадян, а навпаки – її громадяни як живий щит, що тримає державу Україну. Такий специфічний перехідний час. Він багато в чому важкий, складний і кривавий. Та нам дісталися саме такі обставини, треба з них гідно виходити.

– Останніми роками дехто в Україні помічає, що провідні ЗМІ, переважно телевізійні канали, взяли курс на україноцентризм або, як дехто це називає, «хуторянство». Йдеться про надмірну концентрацію висвітлення внутрішніх проблем, а про події на Близькому Сході чи про можливий антиєвропейський уряд в Італії українській аудиторії, мовляв, не так цікаво і важливо знати. Які ваші спостереження?

– Так радикально я б не говорив. Хоча, дійсно, про Італію, її політичні перипетії у нас мало знають. Взагалі треба бути відкритим до світу, тоді у тебе буде більший простір для вирішення власних проблем. Про війну в Сирії у нас говорять, бо там геополітичні проблеми, які стосуються України. Я не думаю, що ми аж так сильно концентруємося на власних справах. Часом навпаки, мені здається, українці більше цікавляться подіями у Брюсселі чи в Нью-Йорку, аніж ситуацією у станиці Луганській, Щасті чи Авдіївці.

– Презентуючи в Італії українське видання «Інтернату», ви наголошуєте на важливості його майбутнього перекладу італійською та іншими мовами, бо про війну слід людям знати. Українці, на жаль, не з книжок вже знайомі з війною. Що залишає вона у душах і головах громадян?

– Залежно від рівня дотичності до цієї війни, вона залишає дуже різні сліди й ознаки. Зазвичай, це дуже травматичний досвід. Коли маєш справу з людьми, які пройшли через війну (військові і цивільні), тоді бачиш, яка це суттєва травма. І розумієш: із цією травмою їм довго доведеться жити, і всьому нашому суспільству доведеться довго цю травму долати. Це страшенно болюча річ, бо навіть там, де ти не бачиш змін, впливів, вони, однак, із часом можуть виявитися. Ця війна – величезна проблема. Якщо припустити, що завтра вона закінчиться, вже тепер ясно, що нам довго доведеться долати її наслідки.

Щодо теми присутності (відсутності) книжок українських письменників на літературному полі Італії своїми висновками поділилися з Радіо Свобода науковці-дослідники літератури, перекладачі та видавці.

Джованна Броджі, професор Міланського університету, президент Італійської асоціації українських студій, іноземний член НАНУ, перекладачка творів Тараса Шевченка, Сергія Жадана:

– Інтерес до літературної України помітний, але італійці взагалі читають мало. З-поміж книжок авторів слов’янського походження домінують російські та польські видання. Україна нині має талановитих письменників світового рівня, та для невибагливого, обмеженого у світогляді італійського читача їхні твори часто видаються важкими для сприйняття і розуміння, українські книжки важкі для перекладу і для читання. Це є дефектом італійської публіки. Українцям – з іншого боку – вкрай бракує здібності самореклами і презентації власного літературного надбання. Йдеться про роль видавництв, дипломатичних установ та інших відповідних структур. Більшість акцій в Італії українці влаштовують для українців. А мали б організовувати більше культурних заходів, і через літературу популяризувати Україну. Наприклад, поширювати правду про Голодомор через книжки (В. Барка «Жовтий князь» у перекладі італійською – ред.) значно ефективніше, ніж влаштовувати вуличні маніфестації та роздавати листівки. Це мала би бути планомірна активна робота протягом двох-трьох років, щоб привернути увагу італійської аудиторії. Слід розповідати не лише про Голодомор, а про українську літературу як гарну літературу, яку варто купувати і читати. Літературні турне українських письменників у цьому плані є дуже корисними.

Лоренцо Помпео, перекладач творів Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана та інших українських поетів:

– Для плідного поширення українського наративу в Італії бракує зразків класичної літератури XIX ст., щоб простежити літературну традицію України і донести її до пересічного читача. Імена українських класиків тут не відомі. Якщо і з’явилися поезії Тараса Шевченка в перекладі, то однак італійському читачеві більше знайомий футболіст Андрій Шевченко. Помітні труднощі у просуванні українських імен. В італійських медіа інформація про українських авторів дуже скупа, рецензії на їхні твори відсутні, тому важко говорити про продаж цих книжок і доступ до місцевого читача. Італійські видання часто задовольняються отриманням фінансування для публікації книжки, і потім не переймаються кампанією з її поширення. На жаль, в Італії якісні книжки не завжди продаються добре. Іноземними бестселерами стають переважно книжки англомовні, мають свою нішу іспаномовні видання, до слов’янських авторів інтерес невеликий.

Даніела Ді Сора, директор римського видавництва Voland (публікація «Ворошиловград», «Месопотамія» Сергія Жадана):

– Проблеми з поширенням українських книжок та й інших творів письменників слов’янського походження нині пов’язані з особливостям італійської видавничої галузі, яка має мінімальну державну підтримку. Великі відомі корпорації мають більше можливостей щодо дистрибуції друкованих видань, вони беруться за переклади і промоцію вже відомих письменників за кордоном, тобто йдуть на гарантований успіх. Менші видавництва, як наше, має більш обмежені можливості. Новим іменам важко пробиватися. Та й читачів тут не так багато, для італійців взагалі читання як вид дозвілля вважається розкішшю на відміну від німців. Місцеві читачі дуже провінційні у цьому плані. Взагалі в італійській ментальності ще живе уявлення про залізний мур, який розділяв Західну і Східну Європу, тож усе, що на Сході, воно чуже і мало привабливе.