Десятки тисяч тих, хто був у боях, у ДАП, потребують адаптації – Друзенко

Гості програми «Ваша Свобода»: Віктор Шидлюх, полковник, офіцер Генерального штабу ЗСУ; Геннадій Друзенко, президент Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова.

Наведена депутатом Олександром Третьяковим статистика, що «понад тисячу учасників бойових дій на Донбасі наклали на себе руки», посилила дискусію в Україні про наслідки, якщо його так можна назвати, «донбаського синдрому». Уповноважений президента України у справах ветеранів Вадим Свириденко стверджує, що кількість суїцидів серед ветеранів АТО наразі невідома. Натомість головний військовий прокурор Анатолій Матіос стверджує, що за час проведення АТО щонайменше 554 особи вчинили самогубство. Очевидно, що проблема посттравматичного стресового розладу (ПТСР) є гострою для ветеранів АТО. Безперечно, українські воїни боронять свою державу від російської агресії. У цьому сенсі війну на Донбасі не можна порівнювати з війною в Афганістані. Проте в «афганського», «донбаського», можна ще згадати «в’єтнамського» синдрому є схожість – складність повернення у мирне життя. Зокрема, втрати американських вояків у В’єтнамській війні становили понад 50 тисяч осіб. А у повоєнний час, за деякими оцінками, внаслідок самогубств загинули ще більше американських воїнів-ветеранів цієї війни. І це лише один приклад, наскільки небезпечним є ПТСР, на який страждає чимало ветеранів будь-яких воєн.

Ваша Свобода | Самогубства АТОшників: цифри та причини

Олександр Лащенко: Пане Шидлюх, пару місяців тому в ексклюзивному коментарі Радіо Свобода ви наводили цифри самогубств серед діючих військах. За вашим твердженням, кількість самогубств зараз на лінії фронту не більша, як мінімум, ніж у мирному житті?

(Повна версія програми)

Віктор Шидлюх: Значно менша (кількість самогубств на лінії фронту, ніж у мирному житті – ред.). Нинішня статистика сильно не змінилася. Є так звані сплески, є спади, які пов’язані чисто з порою року. Я не знаю, звідки взялися ці цифри (наведена статистика депутатом Третьяковим – ред.). У МОЗ зараз відкрито реєстр і вивчаються ці питання.

Сама ПТСР – складна медико-соціально-психологічна проблема. Вона не лежить лише в одній сфері. Буває людина доходить до цього з соціальних проблем. Інше питання – медичні показники, наслідок психічних розладів.

Така цікавість до проблеми ПТСР щоразу змушує нагадати про «ефект Вертера» – чим більше розмовляєш про проблеми суїциду, чим більше у ЗМІ так «смачно» описують, то їхня кількість збільшується. Чомусь на цьому грають замість того, щоб робити певні кроки і не розповсюджувати.

Органи законодавчої і виконавчої влади повинні зробити так, щоб цієї проблеми не було. Ми зараз лише розмовляємо про проблему – лише на початковій стадії її вирішення. У ЗСУ все робимо, щоб мінімізувати. І маємо гарний результат.

Віктор Шидлюх

– Пане Друзенко, наскільки проблема цього синдрому ветеранів війни на Донбасі відрізняється від того ж «в’єтнамського синдрому»? Чи ветерани будь-якої війни, на жаль, приречені?

Геннадій Друзенко: По суті не відрізняється. Психологічно нашим ветеранам краще – вони захищали власну землю. І поки на відміну від американців у В’єтнамі або радянських військ в Афганістані (слава Богу!) цю війну не програли – є відчуття, що не даремно все було.

Олег Чабан, лікар-психіатр, психотерапевт

З іншого боку, ми навіть не знаємо кількості ветеранів. Прокурор військової прокуратури, який їздив у мирний Краматорськ, отримує УБД, який за сукупністю 30 днів наїздив, а ветерани, які три роки там, з Української добровольчої армії чи з рештків ДУКа, які пройшли усе пекло аеропорту, цього статусу не мають. Маємо кількість «корочок» УБД – 350 із чимось тисяч. З них до половини просто не бачили, що таке реальні бойові дії.

Перша причина законодавча – не виділена найбільш уразлива група, на якій мала би сконцентруватися реабілітаційна і адаптаційна державні служби. Ті, хто був у бойових зіткненнях, у рукопашних боях, в донецькому аеропорту, потребують адаптації. Це явно десятки тисяч, а не сотні тисяч. Але «корочки» у всіх однакові і виокремити перших від других фактично неможливо.

Допомогу потрібно надавати у перші дні. Якщо у перші три дні надана психіатрична допомога – упущена, як при поранені «золота година» – 2-3 дні, фантастично ускладнює проблему. У Часовому Яру п’ять місяців у нас працював психотерапевт – сам білорус, живе у Нью-Йорку. Були випадки, коли людина після атаки, після зіткнення, перегризала горло супротивнику. Це 2015 рік. Таких людей треба просто медикаментозно повертати.

Геннадій Друзенко

На жаль, досі психіатричні служби при військово-мобільних госпіталях, які розгорнуті, чи при пунктах бригад не скрізь працюють ефективно, як хотілося б. Хоча прогрес проти 2015-го однозначно є. Набагато гірша біда з тими, хто повернувся. Повертаються, їх відкріпляють від ЗСУ – починається порожнеча. Є госпіталі ветеранів війни у кожній області, є республіканський біля Переяслав-Хмельницького, але обсяг людей, які проходять через це, їхнє «відсортування» дуже далекі від стандартів НАТО.

Ефект інформаційної хвилі, яку викликав Третьяков, то, з одного боку, добре – звернули увагу, а з іншого боку, хвиля пройшла – всі забули. Ми не перші, на щастя, на жаль, не останні, очевидно. Треба брати Ізраїль, США, Велику Британію, Францію, де армії воюють, і впроваджувати цей досвід.

Кинутий напризволяще ветеран – людина, яка вміє тримати зброю, в якої дуже зменшений поріг страху перед смертю, яка готова ризикувати, коли відчуває себе покинутою, може натворити лиха. Особливо, коли його покидає сім’я, коли не може знайти адекватної роботи, коли водій у маршрутці сказав: «Я тебе туди не посилав!»... Ветеранська спільнота щороку збільшується – мобілізуються, закінчується контракт у тих, хто воював. Скоро матимемо, мінімум, півмільйона. А півмільйона активних громадян – дуже велика сила.

– Пане Шидлюх, коли повертається з війни на Донбасі людина, от є проблема, куди їм йти?

​Віктор Шидлюх: Потрібно, щоб у нас була культура надання психіатричної допомоги. У нас люди бояться звертатися до психіатрів. Спадок радянських часів. Навіть до сих пір психіатр каже: давайте я вам не записуватиму, бо це сприйматиметься, як клеймо на вас. Хоча психіатр такий самий лікар, як і терапевт. Людина має складну стадію ПТСР – однозначно негайно повинна бути доставлена до лікаря. Як сказав один психіатр, дуже фахова людина, яку на волонтерських засадах я залучав в сектор М, тоді людину ніщо не зупинить, крім медикаментозних засобів.

Геннадій Друзенко: Ми забуваємо другий величезний шар проблеми – місцеві мешканці в районі бойових дій. Там взагалі ситуація кепська. Місцеві мешканці – заручники. Четвертий рік йде війна!

Проводили нещодавно дослідження на Луганщині на дуже високому фаховому рівні. Очолював це завідувач кафедрою психології Одеського національного університету, професор Аймедов. 90% мешканців Луганщини мають так звані соціально-стресові розлади. Люди не можуть спати, посилюється захворюваність вища загальнонаціональної, збільшилася кількість людей наркозалежних і залежних від алкоголю. З цим взагалі не працюють. Прифронтова Луганщина (Станично-Луганський район, Білокуракинський, Попаснянський, а це 70-80 тисяч населення!) – немає жодного психіатра, психотерапевта, психолога!