Досліджуючи архівні справи своїх рідних письменниця Олена Захарченко була настільки вражена, що написала художню книгу про долі представників її роду. Вона охоплює період від 20-х років ХХ століття і до сьогодення.
Письменниця Олена Захарченко
Близько десятка непересічних та трагічних історій з життя представників свого роду зібрала письменниця Олена Захарченко. Можливість їх перевірити і деталізувати з’явилася, коли Служба безпеки України відкрила архіви КДБ.
Олена каже: головне – не злякатися труднощів, які виникають на початку роботи в архівах.
«Коли я брала першу справу, це ще була морока: довго запит розглядали, треба було заздалегідь замовляти перепустку. А пізніше вже я могла зателефонувати того ж дня, сказати:«Прийду, замовте мені перепустку», – і вони замовляли відразу, а не записували на два тижні вперед», – пояснює дослідниця архівів
Перепустка до архіву СБУ
Олену цікавили як родичі по лінії батька, так і по материній лінії. Зокрема, вона хотіла більше дізнатись про свою двоюрідну 91-річну бабусю Лідію Іллюк, татову тітку.
«Сама бабуся багато про себе розповідала, але я хотіла ознайомитись зі справою. Але десь через два тижні після запиту мені написали: «Справа Іллюк Лідії втрачена», – розповідає Олена.
Лідія Іллюк була вчителькою української мови і її засудили до 25 років ув’язнення у таборах. Десь під Магданом вона відбувала покарання, а ж поки не розпочалася реабілітація. Після повернення додому викладати у школі їй не дозволили, тож довелося працювати комірницею.
Я би дуже хотіла розшукати справу тітки Ліди
«Я би дуже хотіла розшукати справу тітки Ліди, але я не знаю, чи вдасться це зробити. Мені вже багато порад надавали, де її шукати, що вона може бути не знищена, а просто десь в іншому місці лежати», – каже Олена Захарченко.
25 років покарання за вбивство, якого не було
А от архівну справу Максима Іллюка (дядька Олениного батька) прочитати вдалося.
«Про нього я нічого не знала, окрім того, що він воював, мав якісь нагороди і, прийшовши з війни, був засуджений за участь в УПА. Все. Не було ні фотографій його, нічого, і про це якось не говорили, бо ніхто до пуття не знав», – каже Олена.
Але, коли письменниця дослідила архівну справу цього свого родича, то була дуже вражена. Мова йшла про справу проти фронтовиків.
«Я прочитала цю справу. Та усі фронтовики з того села приміського, які прийшли з фронту, їх було шестеро, були звинувачені у вбивстві комуніста якогось, який з міста приїхав», – пояснює дослідниця.
Фрагмент справи Максима Іллюка
Усіх, хто проходив у справі, засудили до найвищої на той момент міри покарання – 25 років. У протоколах мовиться, що підозрювані зізналися, що отримали завдання від УПА вбити цю людину.
«Ніби на якихось вечорницях того чоловіка вивели за хату і задушили, а труп кинули в річку. Хоча труп не знайшли», – переказує Олена суть звинувачення.
Пізніше ж з’ясувалося, що людини, за вбивстві якої звинуватили фронтовиків, просто не існувало.
Людини, яку нібито убили, взагалі не існувало – ні за пропискою, ні за місцем роботи... Їм дали 25 років за вбивство, якого не було
«Один з тих, хто залишився в живих, подав у 60-х роках на реабілітацію і КДБ провело нове розслідування. Вони виявили, що тієї людини, яку нібито убили, взагалі не існувало – ні за пропискою, ні за місцем роботи. Тобто справа абсолютно сфабрикована. Їм дали найвищу міру – 25 років – за вбивство, якого не було», – говорить жінка.
Максим Іллюк помер у тюрмі коли йому ледве виповнилося 20 років. Поховали його у Рівному. Наприкінці справи Олена знайшла лист Максима, який так нікуди і не відіслали.
«Він пише у листі, що відмовляється від усіх своїх свідчень, бо вони робилися під великим тиском: «Мене дуже били», «Те все, що мене змусили підписати, насправді такого не було». Пише, що захворів на війні на туберкульоз, який дуже посилився від страждань у тюрмі, і що він боїться, що не виживе», – розповідає жінка.
Коли Олена розповіла про це сестрам Максима Іллюка й іншим родичам, то для усіх «це стало шоком».
Мати та батько Максима і Лідії Іллюків
Справа СВУ
«Після цього десь через рік я подумала, що ще є засуджені по маминій лінії», – продовжує Олена.
Її увагу привернула історія прадіда Степана Прокопенка. По його справу вона і вирушила до архіву СБУ.
Із документів довідалася, що її предок служив у царських військах і працював у школі. Також вона відшукала інформацію, що на початку 30-х років його заарештували та засудили до 4 років позбавлення волі.
«У справі Спілки визволення України шукали свідків і якраз свідком вибрали директора школи у Сумській області. Він нібито засвідчив, що вони його загітували, втягнули у свою організацію, і він у селі Комиші розбудовував таємну мережу, – пояснює Олена. – І щоб не «мучитись», взяли усіх зі школи: вчителів і хто там був, та усіх їх посадили. Зокрема, і мого прадіда, який нібито був загітований на якісь там виступи проти держави», – з’ясувала Олена.
Степан Прокопенко
Своє покарання Степан Прокопенко відбував у російському місті Котлас, потім повернувся. Врешті він опинився у Німеччині, а згодом потрапив до Америки, де одружився вдруге.
«Оскільки вона (друга дружина прадіда – ред.) мені теж ніби як родичка і ми спілкуємось з її дітьми, то я для них і подала запит на його (її першого чоловіка – ред.) справу», – пояснює Олена.
Проплачені свідки
Із матеріалів справи вдалося дізнатися, що перший чоловік нової дружини Степана Прокопенка Михайло Турчин був засуджений у груповій справі на початку 20-х до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Їх звинуватили у тому, що вони збираються зривати хлібозаготівлі. Вони все заперечували
«Їх звинуватили у тому, що вони збираються зривати хлібозаготівлі. Вони все заперечували, але проти них виставили на суді свідків, які кажуть, що ті все брешуть і суд враховує думку свідків та засуджує», – цитує Олена архівні матеріали
У цій справі дослідниця знайшла і «сюрприз» – документи, які пояснювали чому свідки таке казали.
Свідки розписалися, що вони отримали гроші за свої послуги
«Наприкінці найкумедніший папірець – виплатити свідкам певну суму грошей за їхні послуги. І все так гарно підшито, підписано, свідки розписалися, що вони отримали гроші за свої послуги», – дивується Олена.
Листок зі справи Михайла Турчина
Після вироку усе майно засуджених у цій справі конфіскували, їхні сім’ї виселені з хат, поля забрали у колгосп, а самих фігурантів справи вислалидо Сибіру. Через 10 років частина людей повернулася на батьківщину, але у 1937-му їх забрали повторно і розстріляли у харківській тюрмі.
«Там вже справ не було. Я запитувала в архіві і мені сказали, що справ немає, є лише списки розстріляних», – каже Захарченко.
Від роботи з архівами до написання книги
Знайомство з архівними справами своїх рідних надихнуло Олену на те, щоб написати про це цілу художню книгу – «Третя кабінка – Лос-Анжелес»
Історія дядька Максима мене дуже вразила. І я з цього почала писати книгу
«Коли я дізналася історію дядька Максима, вона мене дуже вразила. І я зцього почала писати цю книгу. А робота над книгою вимагає продовження роботи в архівах», – пояснює письменниця.
Письменниця Олена Захарченко
Дуже багато історій родинних, що не повіриш, що так сталося, але так було
Розповідь у Олениній книзі розпочинається з 20-х років ХХ століття і сягає сьогодення.
«Взагалі дуже багато історій родинних таких, що от не повіриш, що так сталося, але так було», – підсумовує вона.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.