«Кіборг» Васєчкін: ми воюємо з найманцями, яких прислала Росія

Павло Васєчкін, брав участь в обороні Донецького аеропорту у грудні 2014 року як помічник гранатометника 1-ї роти 90-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він розповів Радіо Свобода про три години сидіння під обстрілом у БТРі, про найгарячіші бої, про російський підрозділ «Вимпел», а також про те, як бойовики імітували захоплення терміналу під час оголошеного перемир’я.

Я пішов добровольцем на фронт у серпні 2014 року. Виріс я у сім’ї військовослужбовців, моя мати вже не служила на той час, але батько ще продовжував службу. Я так вихований, що вважаю за потрібне захищати свою землю і відстоювати свої права.

З військкомату нас відвезли до Житомира – у 95-у десантну бригаду, а потім на полігон. Нам сказали, а нас тоді було десь під 500 чоловік, формуватимуть у ще один батальйон цієї бригади. Так склалося, що рота, до якої я потрапив, вирушила у повному складі до Костянтинівки, а потім усі вже поїхали у Донецький аеропорт. Ми служили одним колективом. І це дуже важливо, бо ти знаєш, хто поруч, знаєш, що біля тебе є товариші, які у складну хвилину допоможуть тобі, знаєш, що за тобою є тил, який тебе прикриє. Без цього було б важко.

У ДАП хотіли усі. Ті, кого не брали – засмучувалися

І коли нам сказали, що той, хто не хоче – хай не їде в Донецький аеропорт, то ми між собою сперечалися – хто поїде. Усі хотіли їхати, але нам назвали чітку кількість людей, яка повинна заїжджати, й деякі дуже засмутилися, що не змогли поїхати.

Я був готовий, бо коли я ішов добровільно у армію, то я йшов, щоб стати десь на лінії оборони. І коли сказали – «ДАП», то я був тільки «за».

На оборону ДАП я заступив 1 грудня 2014 року і був там 15 днів – до ротації. Заїжджав я зі своїми бійцями, але на БТРах від іншого підрозділу. І заїзд цей став ще тим випробуванням. Коли ми їхали по злітній смузі наш бронетранспортер заглох і водій нічого не міг з цим зробити. Ми просиділи у цьому БТРі близько 3-х годин, доки за нами не приїхав на іншій машині хлопець із позивним «Хатабич». Тоді ми вже під обстрілом перевантажилися до нього і заїхали в ДАП.

Звісно було страшно. Але я вже пройшов через мінометний обстріл у Пісках, коли загинули двоє моїх товаришів. Один з них був мій командир взводу Дмитро Ільницький, а другий хлопець зі Славутича – Іван Лєсніков. В цей день, був день народження мого командира взводу – Діми. Якщо не помиляюсь, йому виповнювалося 24 роки. Він проти мене, зовсім юний. Мені вже 34 роки.

Наш БТР заглох, але ми врятувалися

Так от, наш БТР заглох на відкритому місці, між вежою ДАПу і пожежною частиною, у якій тоді перебували «сепаратисти». З іншого боку злітної смуги теж були обладнані ними капоніри (фортифікаційні споруди – ред.) і вони нас з двох сторін постійно обстрілювали.

У БТРі нас було десь чоловік 10, а при цьому ж усі ще й у кожухах і бушлатах поверх бронежилетів. Але якось ми втиснулися. З нами їхав «Німий», його так назвали, бо він багато говорив. Але навіть він, і ми усі тоді були, як німі.

В той день було щось 21 чи 23 градуси морозу. Нам видали щось тепле, плюс колеги з моєї цивільної роботи – компанії «Октагон-Аутдор» – закупили мені комплект білизни і верхнього одягу, все що треба купили. Тож, загалом я був тепло вдягнений, але все одно у БТРі три години просидіти було дуже складно: замерзали і руки, і ноги. Вже потім, коли почав рухатися, то мені якось теплішало.

Поряд зі мною у бронетраспортері сидів Славко Панченко «Солдат», у нього зріст десь два метри. Так от, я сиджу, дивлюся вгору і думаю про те, через який отвір може куля залетіти. Дивишся вгору, а там все аж червоне від обстрілів просто. Я тримав люк, важко було, то ми зі Славком мінялися. Кулеметник сказав, щоб ми відкривали віконця та відстрілювалися, але коли ми їх відкрили, то зрозуміли, що це нічого не дасть, бо БТР зовні був завалений ємностями водою та боєприпасами.

Так і сиділи. Я молився, комбінував усі частини молитв, які тільки знав. На війні нема атеїстів, там починаєш вірити у будь-що. Сиджу і думаю, я то у бронежилеті, але ж лице відкрите. Вирішив прикрити обличчя автоматом та підствольним гранатометом ГП-25, щоб не пройшла куля.

Страшно було так сидіти. Ми вже думали вийти та поповзти по канавах, але нам заборонили. Ще перед від’їздом до терміналу нам наказали вимкнути телефони. І добре, бо ситуація так склалася, що я б на той телефон записав би свої останні слова. Але це нас і врятувало, що телефони були вимкнені.

І от, коли відкрили апарель (відкидна платформа – ред.) і ми почали перебиратися у БТР, що приїхав за нами і зупинився поруч, першим поліз Слава і… застряг. Я проштовхнув його ногами, він покотився, і я за ним. Є що згадати, але іноді згадуєш – і «мороз по шкірі»!

Тим не менше, доїхали ми у термінал усі. Нас там зустріли і кажуть – «ми вже вас не чекали», мовляв, там достатньо буквально 5-10 хвилин постояти і з БТРа нічого не лишається! Тобто, нам дуже пощастило.

Звісно, що ми приїхали перелякані, замерзлі й нічого не розуміли. Нам казали: «бігом перелазьте сюди, біжіть туди», а я навіть не бачив куди. Ніхто нічого не бачив, бо повна темрява. Це вже потім ти починаєш розуміти, де там можна пробігти, де не можна пробігти, і вже більш-менш орієнтуєшся у темряві.

Допомогли і мої товариші, які перед нами заїхали на іншому БТРі тієї самої ночі – на 1 грудня. Наш батальйон тоді міняв 79-у бригаду. Коли ми заїхали, ще обороною ДАП керував «Спартак», командир розвідки 79-ї бригади, з якого точно батальйону не пам’ятаю. Я заїжджав, на той момент, як помічник гранатометника 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантної бригади.

Ми підтримували один одного як могли

Знаєте, розповідати хочеться про всіх. Наприклад, про тих, хто нас готував. Ось наприклад, старшина нашої роти Анатолій Свирид, який призивався разом зі мною з Солом’янського військкомату Києва. Коли ми тільки приїхали до Житомира на навчання, він серйозно зайнявся нами, казав нам: «хлопці, тренуйтеся тут, щоб там було якось легше», постійно проводив з нами заняття, ганяв на пробіжки. Спочатку, ми робили просто пробіжку, а потім він казав, щоб ми бігали у бронежилетах. Він нам постійно допомагав у всьому, давав слушні поради, як зі зброєю розібратися. Він служив у спецназі, був обізнаний у багатьох питаннях, тому зробив багато для нашої підготовки.

Так же у нас був у підрозділі Олександр Трунов, який деякий час був командиром батальйону, організовував матеріальну та технічну базу для проведення навчання, запрошував спеціально навчених людей, які вчили тактиці ведення бою та іншим речам, що потім дуже пригодилися у ДАПу. Це дуже допомогло та надало моральний поштовх, якщо ти готувався до цього, то йди вже до кінця, як тебе і навчали.

Розповідати тяжко про страшні моменти. Нашого Андрія Терещенка з позивним «Рембо» важко поранили. Він був молодим хлопцем, і він перший з нашого батальйону і нашої роти загинув безпосередньо у Донецькому аеропорті.

Андрій був без свідомості, але тривалий час залишався живим. Я коли його побачив – страшно стало, що такі молоді люди гинуть. Я весь час був поруч, допомагав медикам, боровся за життя хлопця. На той момент медиком був Костя Сутулов «Ортопед». Ще був медик із харківського госпіталю. Він був тривалий час в аеропорту ще до того, як ми заїхали, з нами пробув ще днів 10, аж потім поїхав на ротацію.

Я з таким зіткнувся так близько вперше. Хоча, перед цим, коли був обстріл у Пісках, я вже бачив поранених. Просто з цим не можна змиритися і одразу побороти страх. Іноді «ступор» був, але поруч були люди, які підтримували, казали «давай, скоріше пішов!», підштовхували, коли це було потрібно. Ти одразу виходиш зі ступору та продовжуєш робити свою справу. У цьому проявляється злагодженість колективу. Ми один одного підгримували, не давали замикатися у собі, ми спілкувалися як могли у тих умовах.

Стосовно води, її там майже не було, якщо везли воду – привозили лід, потім ми кололи цей лід, гріли та робили чай. Організм якось так працював, що аж на третій день в туалет захотілося. Харчувалися ми, можна сказати, «нормально». Спали на підлозі, стелили спальники, каремати та й лягали. Спали по 4-6 годин, а тоді мінялися. Бувало, що й лише пару годин, бо ситуація весь час мінялася. Людина могла щойно прийти з посту, лягти відпочити, а починалася атака і їх піднімали для відбиття нападу. Деякі могли так і цілими добами не спати.

Про «Вимпел», донецькі трактористів та «Алах Акбар»

Тоді, у грудні, була дуже велика інтенсивність боїв. Десь 5 чи 6 грудня, коли пішло на нас атакою багато народу, вперше заговорили про російський «Вимпел». І вже 5-го числа ми тоді вперше їх побачили у терміналі. Це було так. У сусідньому терміналі були вікна, з яких постійно стріляли з РПГ по нас, і в один з таких перестрілок наш снайпер вистрілив у гранатометника і потрапив йому у голову. Їхній гранатометник, падаючи, натиснув на спусковий гачок і пролунав вибух. Після цього ми побачили як на прохідну вийшли люди, усі одягнені в чорному, у скафандрах, і тоді ми по рації передали, що бачили «інопланетян». Як потів виявилося, це і був той «Вимпел».

А так, в основному нас атакували люди, які кричали постійно «Алах акбар». Можливо, там були і росіяни. Всі вони були у зелених беретах. Також були «донецькі трактористи», їх просто кидали як у топку, а позаду них вже ішли ті – інші. Взагалі, чортзна-що там творилося у ті дні.

Пам’ятаю, вночі на четвертому посту був якийсь рух – у тепловізорі було видно, що ніби коти чи миші якісь ходять…Хлопці спостерігали, вони все наближалися, хтось з наших вистрелив туди і тоді почався вогонь у відповідь. Виявилося, що це і були ті російські спецпризначенці у спеціальних термокостюмах. Єдине, що їх видало – це обличчя, які з-під маски віддавали тепло.

У той момент ми зрозуміли – починається масована атака на аеропорт, тому піднялися й пішли на наші пости. Тоді на нас знову «повалили» ті, що кричать «Алах акбар». Вони лізли прямо туди, де багато кулеметів. Там простір вузький, нікуди вже не сховаєшся, але вони все одно йшли, проходили повз плиту, в них стріляли, вони падали, а за ними ішла вже наступна хвиля.

Полягло їх тоді багато. Казали, що «двохсотими» було більше 200 чоловік.

Не знаю, може обкололися, може їх там хтось гнав у спину з кулеметами. Моя думка, що притомна й психічно здорова людина так не полізе.

Я пам’ятаю ще такий момент того ж дня. З нами були ще хлопці з 74-го розвідбату, вони знаходилися в іншому місці, також на периметрі терміналу і у них був свій наглядовий пост для відображення атак. У мене на той час було дві рації (вони передавались від мене до «Баварця», коли хтось з нас відлучався чи спочивав): внутрішня по терміналу і зовнішня, через яку треба повідомляти командуванню у Піски. І от від розвідбату надходить сигнал, що вони бачать людей, які перебігають від будівлі «метро» до приміщення старого терміналу. Я підійшов до старшого групи, з якою був «начальник» – старший по обороні ДАП і передав цю інформацію. Він сказав: «Передай це командуванню». Я побіг до першого поста, де був зв’язок і передав це повідомлення. Вони мене спитали, де буде ця група за п’ять хвилин і я відповів, що десь біля входу у «Метро». Потім ми почули, що стріляє «Град» і він потрапив туди, пересувалася ця група людей. Як виявилося, то було підкріплення того ж «Вимпелу». І наші хлопці з 74-го розвідбату бачили, що «Град» влучив точно у ціль.

«Кіборг» Павло Васєчкін про російських спецпризначенців із «Вимпелу»

«Баварець» мав досвід і грамотно організовував варти

Уночі було страшніше, дуже погано бачиш, тепловізори трохи рятували, але їх весь час доводилося заряджати, бо на холоді вони швидко сідали. Наш командир – Гена Іванов «Баварець», на той момент він виконував роль командира нашої роти, людина, яка вже воювала, він грамотно розставляв пости і організовував варту, проводив ротації, кому потрібно їхати, кому ні (на мою думку це його навчив «Спартак»), дивився на психологічний стан людини. Він назначив мене «головою штабу» аеропорту – «каптерщиком», коротше кажучи. Тобто я відповідав за воду, провізію, запас озброєння, і таке інше. Я ходив і дивився чого не вистачає по постах і що треба підвезти. А «Баварець» мені постійно казав: «А принеси-но мені підсилений пайок». Я ішов, вибирав з купи ті «підсилені пайки», а тоді Гена з них витягував шоколадки. Полюбляв Гена ті шоколадки, ото з’їсть усі, а тоді ходить по терміналу – пости перевіряє. З одного боку – сміх, а з іншого – не дуже смішно, бо нас снайпери весь час обстрілювали. До речі, він на тих шоколадках так і просидів там усю ротацію. Ну ще може 1 банка тушонки та трохи галеток.

Ще була історія, пов’язана з моїм рюкзаком. Після того, як ми ото так заїхали у ДАП, після тригодинного стояння на злітній смузі й перевантаження усіх з одного БТРа на інший, виявилося що моїх речей немає. Не перетягнули.

Аж через днів 6 або 7, після чергової ротації, хтось привіз мої речі з того БТРа, що зламався на злітці. Я їх випадково знайшов, упізнав свій рюкзак по спальному мішку. У той рюкзак перед відправкою у ДАП я поклав купу продуктів і сигарет, які мені вислали мої колеги по роботі.

І от, приходжу я з цим рюкзаком до своїх, відкриваю його і дістаю звідти – три палки сирокопченої ковбаси. Ото була радість у всіх, бо вже сухпайків наїлися»!

«Баварець» усю ту ковбасу акуратно порізав і розподілив між усіма постами. А я дістав ще з рюкзака три блоки сигарет «Ротманс». Ми весь час там курили китайський «Кемел», «Джин Лінг» начебто називався, чи як, то цей «Ротманс» пішов «на ура». Я ним ділився з усіма, хто хотів сигаретку.

Зліва на право: Євген Терещенко, Генадій Іванов – «Баварець», В’ячеслав Панченко, Павло Васєчкін, боєць з 93-ї бригади. 7 грудня 2014 року

Супротивники не знали, де точно ми знаходимося, тому просто лупили по усіх стінах. А у нас там була металопрофільна стіна. І, ось, після чергового обстрілу, «Баварець» наказав мені назбирати якихось ганчірок, шкарпеток, усякого мотлоху і затикати дірки від куль снайперів у тій стіні. Я пішов туди і закривав ті дірки, а сам старався триматися ближче якоїсь міцнішої стіни, щоб у разі обстрілу, хоч був шанс сховатися. Пронесло.

Робити ж це треба було для маскування, щоб коли погане освітлення, або коли темно, через отвори у простріленій стіні не можна було побачити звідки йде світло. І я щоранку перевіряв ту стіну і закривав ті дірки. Пам’ятаю, були такі отвори, що відра вставляв…

Втома звісно була в той час. Було холодно, мокро. Але дивишся на сусіда, а він «бодрячком», то й ти починаєш себе так відчувати. Ось так ми і підтримували один одного. І ще дуже підтримувало те, що тебе чекають. Чекають рідні, чекає кохана. Моя кохана – Ірина мені постійно писала, дуже переживала і чекала.

Важко, звісно, було. Виснаження почав відчувати приблизно на 6-7 день. Хотілося покупатися, почистити зуби. Хотілося присісти десь у теплі, зняти взуття, походити у капцях, нормально поїсти та попити. Ми, звісно, запитували, коли нам замінять, але у відповідь чули – «коли буде машина». Звісно, ми чекали своєї черги. З нашої першої РТГр (ротно-тактичної групи – ред.) вже поїхали останні. Нас змінила друга РТГр. Тоді я сказав, що можу поїхати 12-го числа, адже мій взвод весь уже поїхав. Гена «Баварець» казав: «Ти у мене «начальник» штабу, тому повинен їхати з командиром!»

Про смс, псевдозахват та прапор над ДАПом

Оборона Донецького аеропорту ще залежала від зв’язку. Ті, хто тримав вежу, якщо бачили щось, одразу нам повідомляли і ми готувалися до «несподіванок». Коли ми застрягли під час заїзду, а до вежі було десь 500 метрів, нам заборонили виходити з БТРа. Тоді усі так корегували вогонь, щоб нас менше обстрілювали. Навіть сам водій БТРа по рації передавав інформацію про місце знаходження. Ясно, що у таких умовах зв’язок дуже-дуже потрібний, особливо, якщо він толковий.

Павло Васєчкін проводжає чергову групу на ротацию. 10 грудня 2014 року

Коли ми були там, то фактично нічого не знали, тому що зв’язку та інтернету не було. Єдине, пам’ятаю, якось додзвонилася моя кума до мене та почала розповідати про те, що по телевізору показали, як здали аеропорт. Я тоді здивувався та відповів, що все в порядку, ми зараз в аеропорту. Наскільки, я знаю, то у них дома немає російських каналів, мабуть у новинах цитували російські медіа.

Ми своїми телефонами старалися майже не користуватися. Нам приходили смс-повідомлення типу: «Зачем сюда пришел? Уходи отсюда». Там у них є певна станція, яка ловить сигнали телефонів. Деяким хлопцям, які були в аеропорту, приходили ці повідомлення, деяким – ні.

З аеропорту я написав буквально пару смс та зробив декілька дзвінків. Тому що телефони потрібно було заряджати, а я не завжди встигав заряджати свій телефон. Хлопці звичайно підходили, просили підзарядку. Я ставив їх тільки удень, тоді працювали генератори. Вночі ми все вимикали, бо потрібна була повна тиша, щоб слухати, хто іде.

За 15 днів усього бойового часу було приблизно 60-70%. Важко так точно сказати, бо стріляли по-різному. Вранці, наприклад, вони починали стріляти о 7-й ранку. Ми казали: «О, на роботу пройшли». Були моменти, коли починали стріляти посеред ночі і аж до 12-ї наступного дня, а бувало таке, що і всього годину постріляють та перестають.

Одного разу, коли нас попередили про перемир’я і ми не стріляли, то чули у сусідньому терміналі якісь вибухи. А через певний час ми побачили, як вони виклали відео ніби-то про те, що аеропорт зайняли і прапор свій повісили. Типу вони підходять до дверей і кричать: «Укропи, здавайтесь! Будете жити!», а потім кидають гранату. На це було нам дуже смішно дивитися.

Наступного дня знову почали стріляти вже у наш бік. Здається, це було 10-11 грудня. Після цього наші хлопці пішли і замінили там прапор на даху. Один з них – Олексій Дурмасенко з позивним «Динамо», боєць 93-ої бригади. З ним бігав Сергій Голяка, «Халк» – командир другого взводу моєї роти.

Павло Васєчкін і Сергій Голяка «Халк», 8 грудня 2014 року

Коли хлопці міняли прапор, їх почали обстрілювати. Прибігає «Динамо» та показує свої берці, один був прострілений повністю, але на нозі була тільки підряпина від кулі. Ми тоді пожартували, що берці тепер будуть фартові. Він тоді навіть про це давав інтерв’ю Радіо Свобода.

Ми з «Динамо» потоваришували. Він приїздив до мене у воєнний госпіталь. Загинув він у Пісках, був наступ російських морпіхів і Олексій просто опинився не в тому місці й не у той час. Це було 29 грудня 2014 року.

Загалом нас тоді у ДАПі було десь 80 чоловік, розкиданих по усіх постах. Загинув Андрій Терещенко. Поранені також були. У нас був Максим Денисов із позивним «Купол», він поранення отримав у Пісках, але нічого не сказав, щоб заїхати в аеропорт. І потім він прикрив собою «Баварця», осколки полетіли йому у череп, він залишився без ока. Також поранення очей отримав Паша Кочубей, але осколки витягнули, з ним все було гаразд.

Про втрати, поранення та травми під час оборони ДАП – «кіборг» Васєчкін

Я травмував ногу. Коли відбувалися ротації вночі, ми зустрічали хлопців, брали їх під руки та бігли разом з ними, показуючи дорогу. Адже вони не знали, куди їм іти.

Попереду біг «Баварець» із кимось, а я позаду з хлопцем із 93-ої бригади. У цей момент прилетів снаряд і нас відкинуло до стіни. Я ударився коліном, а потім на нього приземлився ще цей хлопець у бронежилеті. Було дуже боляче. Із цією травмою я пробув у ДАПі ще 5 днів. Як потім лікарі сказали: «адреналін тримав». А коли вийшов, на наступний день вранці побачив, що коліно розпухло. Пішов до лікарів, мене відправили до Києва. Робили різні рентгени, збирали консиліуми, сперечалися, чи робити операцію, бо коліно майже роздроблене, але може зажити. Вирішили нічого не робити. Так і ходжу.

Павло Васєчкін одразу після ротації з ДАП. 15 грудня 2014 року

​Ми воюємо з агресором – з Росією

Ми воюємо з агресором – з Росією. Можливо не зі всім народом, але точно воюємо з російськими найманцями, який російська влада відправила в Україну для досягнення своїх внутрішьо-політичних і геополітичних цілей. Як довго це буде продовжуватися, невідомо.

І оборона Донецького аеропорту мала велике значення. Вона «зарядила» інших. Інші підрозділи також дивилися та казали: «кіборги», «кіборги». Всі зрозуміли, що якщо «кіборги» змогли, то й вони зможуть. Це було своєрідне «моральне перезавантаження». Усі усвідомили, що якщо в Донецькому аеропорту в таких умовах тримають оборону і протистоять такій силі, то і вони зможуть гідно воювати. І потім вже з’явилися ті самі «промберги».

Лише, на мою думку, не треба було вже тримати ДАП в останні ті тижні, бо там вже нічого не залишилося, навіть місця не залишилося, щоб можна було розташуватися. Після підриву аеропорт перетворився на котлован і треба було вже усіх вивезти. Але так не сталося… Це тільки моя думка, я там не був і не маю права судити про це.

Я повернувся на роботу, на якій працював до фронту. Мені тримали місце. Мені допомагали, як я був там і продовжують допомагати. У колективі, в родині та з друзями все нормально – тільки підтримують. Я не знаю, як би вчинив, якби почув щось з того, що іншим кажуть… Але навряд хтось так скаже.

Мама моя померла у лютому 2015 року. Я був у госпіталі, а молодший брат закінчував Житомирське воєнне училище і мав йти на фронт. Мама дуже хвилювалася і серце не витримало. Їй було 52 роки. Брат зараз знову поїхав в АТО.

Я вважаю, що тих, хто чесно брав участь в обороні Донецького аеропорту, треба нагороджувати медаллю за мужність. Кожна людина знала, куди вона їхала, знала, що це могло бути останнє рішення. Деякі, наприклад, водії – ніколи не були у терміналах, але вони постійно їздили під обстрілом туди три рази за ніч.

Для мене перемога – це встановлення справедливості щодо України, а також реалізація справедливості всередині країни.

Перемога – це коли все «стане на круги своя». Справедливість повинна бути в державі і стосовно держави, тоді не буде війни.

Нам треба наводити порядок у країні, будувати гарну квітучу Україну, в якій буде добре жити нашим дітям і вони будуть пишатися. Це і є перемога, як на мене.

Що означає «перемога» для оборонця ДАП Павла Васєчкіна